І, салютуючи, Грицько по-військовому зробив півоборот наліво. Та, заким іще рушив до кухні, відчинилися супротилежні двері салоника і показалася в них Мариня, просячи панство на обід. Грицько обернувся, плюнув і, мурмочучи: "Се дідько, не дівчина!", пішов до кухні.
III
Обід був скромний, а проте протягся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить заострений апетит, та тепер їсти не міг. Ситий був своїм щастям, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скал, у сльотах, і спеках, і невигодах табірного життя і пізніше в монотонній і сто разів скучнішій гарнізонові службі. Те щастя, далеке й бажане, видавалось йому тепер сто разів любішим, сто разів чарівнішим, ніж його мрії. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могучий чар. Від'їжджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої "дитинярні", як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всього себе — тої гнучкої дівчинки з голубими очима і попелястим шовковим волоссям, що в її лиці він пізнавав свої власні риси, та без порівняння ніжніші, благородніші, що кождий її рух наповнював його мимовільним подивом,— вид того хлопчика, так непохожого на сестру, а так дивно подібного до матері, з виразом енергії на круглім лиці і на устах, резолютного і бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого юмору в словах, — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним восхитом. Сей восхит іще вбільшав його любов і пошану для жінки, для тої женщини, не тільки чарівно вродливої, але також залізного, неподатливого характеру та високої інтелігенції, що, полишена сама, з невеличкої половини його пенсії, яку міг їй посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволення їх дитинячої вдачі, що на розвиток їх інтелігенції, їх характеру і їх тіла змалку пильно вважала, се видно було з кождого їх руху, з кождого слова.
Всі ті спостереження, почуття і уваги куйовдилися в капітановій голові, майже пригнітаючи його ум і тільки постепенно, по черзі доходили до повної його свідомості. А проте він чув себе незвичайно підохоченим і оживленим. Розмовляв, жартував, розповідав і уривав, сміявсь і їв, і очей не зводив із жінки й дітей. Бачилось, що в тій хвилині він хотів скупити в собі й пережити все те, що занедбав за так довгі роки.
Аж по обіді почув деяку втому. Природа почала допоминатися свойого права, перенатужені нерви почали відмовляти послуху, бажали спочинку.
— Хочеш лягти, Антосю? Заснеш на чверть годинки? — спитала жінка.
— О, ще чого не стало! Ти по чім таке думаєш?
— Бачу по тобі, що ти втомлений. Іди, я тобі покладу подушку на софі.
— Та я ж не хочу! Що ти думаєш? Чи ж я засну тепер?— боронився капітан, котрому якось соромно було лягати й спати в таку хвилю.
— Заснеш, заснеш! — говорила лагідно та енергічно Анеля. — Ти втомлений. Ходи! Зрештою, що тут з тобою балакати? Тут моя команда і я наказую. Allons*, марш!
— Га, коли вища інстанція так каже, то годі! — сказав капітан і, поцілувавши дітей в чоло, а жінку в обі руці, пішов за нею до покою, де вже його ждала вигідна софка, вкрита білим простиралом, з подушкою в головах.
— Не роби церемоній, дитино! — сказала жінка. — Ляж і спи. Я позамикаю, щоби тут ніхто тобі не перешкоджав. А якби тобі було чого треба, то задзвони.
І вийшла, гарна, легка, як сонний привид, а її слова були такі спокійні, свідчили про таку гармонію її душі, що самі одні впливали освіжаюче і вспокоююче на все її окруження.
Капітан іще стояв, слідячи очима за її постаттю, а коли щезла, зложив руки, як до молитви, і промовив:
— Боже! Чим я заслужив собі на те, що ти посилаєш мені стілько щастя? Я, правда, терпів немало в своїм житті, та інші терплять іще далеко більше. Терпіння не заслуга... Га, та видно, що й щастя так само не по заслугам міриться...
От так філософуючи, він зняв військову блузу і ляг горілиць на софі. Ах, як приємно! Якийсь супокій обняв його, розкіш наповнила його душу. Він зажмурив очі і трохи лежав так, розкошуючись тим станом напівсонним, при котрому, проте, огник свідомості не гас, а тільки раз ясніше, а раз слабше освічував усе навкруги. Та тільки круг той був малий-малий, хоть обіймав цілий світ, усе, що в тім світі було найкраще і найлюбіше йому. Вся минувшина, повна довгих терпінь, боротьби і невигоди, аж до вчорашнього дня включно, зсунулась у темну пропасть, як лавина, і не полишила по собі ніякого сліду. Весь окружаючий світ пропав, не існував зовсім. Тільки жінчине лице ясніло над ним, мов сонце, тільки діточі очі світили йому, мов чудово блискучі зорі. Та скромна квартира, зложена з салоника, трьох кімнат і кухні, розширювалася в його уяві, робилася якоюсь велетенською святинею, якоюсь домівкою таємної, йому приязної сили.
Поволі загасло почуття часу й простору, рожевий огничок свідомості замиготів і розплився незамітно, мрії перемінилися в тихий, покріпляючий сон. Та й у сні почуття розкоші тривало далі, а коли огник свідомості — не той давніший, а якийсь новий — знов замиготів на поверхності його душі, капітан побачив себе малим хлопчиком, що грався в тій самій святині, про яку марив перед сном. У святині так тихо, так тепло. Якесь золоте божество дивиться на нього милостиво. Він чує, що під опікою того божества може гратися свобідно, може бути безпечний. Чим же ж він грається? Адже се величезний діамант, що яснів на чолі божества, мов зірниця. Само божество дало йому сей неоціненний клейнод. Підскакуючи з радощів, він підкидає ним угору і ловить у руки, мов пилку, кладе його в сонячнім промінні, що паде крізь вікно святині й золотим озером розливається у стіп вівтаря. Діамант заломлює те проміння і кидає на супротивну стіну величезний веселчаний стовп, наповняє всю святиню веселчаним блиском.
Він знов підкидає камінь. Напоєний сонячним світлом, камінь летить високо-високо, під саму стелю святині, палаючи чудовним сонячним блиском. Він не може відвести очей від того блиску, стоїть, мов остовпілий, дивлячись угору. Та тим часом камінь уже впав удолину. Його бренькіт о кам'яну долівку чути було виразно, чути було, як покотився. Він похиляє очі, шукає по долівці за каменем, та не бачить його. Де він покотився? Його очі зачеркують чимраз ширші круги,— каменя нема. Очі, ошукані в своїй ожиданці, починають блудити, шукати там і сям, без цілі й без ладу, — каменя нема. Якась глуха тривога помалу будиться в його душі. Що я наробив? Адже сей камінь — то цілий маєток! Де він? І він нахиляється до долівки, опирається руками на коліна і, не вірячи своїм очам, починає ще раз шукати в тім самім місці, що вже був пробіг очима. Каменя нема. Та се не може бути! Адже ж ось тут коло мене дзеленькнув, адже ж не міг покотитися далеко! А втім — хто знає?
Він не сміє підвести очей, поглянути на божество, бо чує, що зустрів би його зір, повний грізного докору. В святині починає темніти; золоте проміння, що ще перед хвилею лилося крізь вікна, щезло. Чути далекий грім. Тривога проймає його. "Я мушу найти той камінь, мушу, мушу, мушу!" — миготить в його голові, і ті ненастанні миготи причинюють йому нестерпний біль. Він паде навколішки, починає повзати рачки, напружувати зір — усе даремне. Бачиться йому, що вже перешукав величезний простір, що стіни святині відсуваються від нього. Та ні, ось одна стіна, друга стіна, якесь тісне темне приміщення. Де би то впав камінь? Може, під ту лавицю? Він зазирає під лавицю. Каменя нема, та біля першої лавиці стоїть друга, далі якась софа, якийсь фотель, множество фотелів, якісь шафи, комоди... Повно меблів. І скрізь треба зазирнути, всі треба повідсувати, бо, певне, десь там камінь закотився. І він напружує всі свої сили, починає відсувати, пересувати, перевертати меблі. Піт обливає його, духу не став в грудях. Двигає величезні тягарі, курява душить його, і якась таємна сила не дає йому супокою, раз у раз гонить його: шукай каменя! шукай! шукай!
— Але ж я не можу! — кричить він голосом розпуки, шарпається і — паде на підлогу.
Схоплюється. А! то був сон! Він лежить, потом облитий, та не на підлозі, а на софі. Гуркіт коліс на вулиці був у сні далеким громом. Утома мускулів справила те болюще почуття, що буцімто чогось шукається і не можеться знайти. Капітан, лежачи, всміхався тепер над своєю тривогою, що його у сні так мучила. Він читав недавно про сугестію. Адже ж се дуже похоже! Приспати умислові влади, окрім одної, і сю одну якими механічними чи психічними стимулами пхнути в якім-небудь напрямку — і в душі присланого повстає якась ідея, якийсь розгін, що, не находячи впину в духових владах, опановує чоловіка зовсім.
Коли він так думав, очі його вдивлювались у стелю, в стіни, в меблі спальні. Диво! Давньої розкоші, яку чув перед сном, тепер уже не було. Усе те навкруги нього здавалось йому тепер якимсь чужим, незвісним. Правда, п'ять років — чималий час, можна було забути про краску, подобу, розставу меблів. Та сі меблі, що він тепер бачив, були майже нові, гарні, з естетичним смаком дібрані, дорогі. На стінах висіли гарні картини в золочених рамах і велике дзеркало. Жінчина туалетка з еліптичним дзеркалом видалась йому якоюсь істотою, що заблудила сюди бог зна відки.
(Продовження на наступній сторінці)