— Ану, панове ріпники, нафтарі, мазярі, чия ласка зараз до роботи? — голосили по улицях надзорці. — До вечора півшахти! Ану, ану!
Товпа робітників валила за ними.
В Леоновій фабриці від першої хвилі, як згода стала, вже горіла робота. Квапно діялось Леонові. Він хотів завтра скінчити цілий ладунок церезину, щоби до кінця тижня упакувати і вислати до Росії. Він аж горів з нетерпеливості через тоті дні примусового святкування, а й Шеффелеві було якось не до солі. Тепер же він ледве міг діждатися згоди, а зараз туй-таки закликав Бенедя і других тих, що вперед робили на його фабриці, і післав їх до роботи.
Пізно вночі вернув Бенедьо до хати. В хаті не було нікого. Матій також був на роботі, — сам Герман конче просив його, щоби робив при його ямі, по п'ятнадцять шісток обіцяв, і старий Матій на радощах подався. Яма була глибока, але більша її часть була забита — нафти не було. Зато в глибині около двадцяти сажнів ішов перший поверх штолень, о п'ять сажнів нижче другий поверх, далі третій, в котрім тепер робилося. • Яма була багата — штольні давали денно около десять сотнарів воску, а таких багатих ям було у Германа звиш вісімдесят. І Матій прийшов з роботи пізно вночі, змучений, ледве живий, і скоро тільки до хати, кинувся на постіль і заснув, як колода. Він і не бачив, як оподалік за ним на пальцях скрадався вулицями Мортко, як він, коли Матій увійшов до хати, не замкнувши дверей, вшмигнувся до сіней і скулився в кутику, як вкінці, коли Матій замкнув двері, розібрався і заснув, тихесенько вповз до хати, висунув з-під печі скриньку з грішми, взяв її під паху і поповз із хати. Ніхто не бачив сього, хіба блідолиций місяць, що час від часу боязко визирав із-за хмари. І ніхто не чув, як калатнув дерев'яний замок в сіняних дверях, як рипнули двері, як почупкав Мортко долі улицею, — ніхто не чув сього, хіба холодний вітер, що різко шумів з устоку на Борислав, і стогнав, і завивав у крутих берегах недалекої річки.
На другий день крик і гвалт зробився в Матієвій хаті — скринька, робітницька каса, пропала без сліду!
На другий день усі робітники пізнали, що вони завчасно сміялися! Жиди стрінули їх з насмішкою, а то й з наругами і погрозами. Плату відразу знизили ще нижче попередньої, а на безсильні прокляття і погрози обдурених робітників відповідали тільки сміхом.
— А щоб ви знали, дурні гої, як з нами воювати! А де ваша каса, га? Ви гадали, що ми ні з сього ті з того будемо вам касу складати? Постійте троха, випчихайтеся! Борислав — то ми! І ми тепер сміємося з вас!
XVIII
З дивним якимось прочуттям вибирався ВанГехт з Відня в дорогу до Галичини. Щось немов говорило йому, що в тім новім, незнакомім для нього світі ждуть його чималі бурі і пригоди, жде його читрохи гризоти і прикрості. Але розум і писаний та легалізований контракт говорили йому, що в тім новім світі жде його маєток і достаток, і він не мав причини не вірити сьому другому, виразному голосові.
Вибираючися в далеку і непевну дорогу, він подумав, що придався б йому помічник, і гадка його скинула зараз на Шеффеля. Де він і що з ним сталося? Він побіг до поліції, — там вказали йому помешкання його колишнього асистента. Але в помешканні Ван-Гехт асистента свого не застав, — від кількох місяців виїхав. Куди виїхав? Сього не знали напевно, — знали тільки те, що виїхав кудись nach Polen '. Хоч Ван-Гехт і не дуже наклінний був до підозрінь, але його зостановило, куди-таки nach Polen міг виїхати Шеффель. "А шкода, що його нема, — думалось йому, — міг би був при мені гарний гріш заробити!"
Аж ось перед самим виїздом з Відня одержав Ван-Гехт письмо з Росії від одного високого достойника, — мабуть, члена св. синоду, чи що. Достойник запитував його, що се такого сталося з його проектом достави церезину, і для чого наміри його розбилися, і чи, може, він продав свій патент "Спілці земного воску", котра давно вже зробила з св. синодом контракт о тоту доставу, зложила 100 000 рублів кавції і швидко має постачити перший ладунок — 50 000 сотнарів? Грім з ясного неба не був би так перелякав бідного Ван-Гехта, як се дружнє письмо. "А се що такого? — скрикнув він. — Се відки така кара божа на мене? Хто смів, хто міг мені се зробити?" Мов опарений, кидався він сюди і туди, не знаючи, що діяти. Телеграфічно запитав свого достойника, щоби був ласкав донести йому, з ким стоїть в контрактах тота "Спілка земного воску" і відки надіється присипки церезину, але достойник не відповідав, бо, мабуть, і сам не знав. Тоді Ван-Гехт побіг з лиотом достойника і з своїм патентом до прокураторії державної, звіщаючи її о наміренім на його шкоду ошуканстві. В прокураторії сказали йому: "Добре, винайдіть ошуканця, а можете бути певні, що він буде укараний". Ба, винайдіть ошуканця! Коби-то він знав його, коби знав, де він є! Мов лихорадкою битий, побіг Ван-Гехт до уряду цлового і виєднав розпорядження, щоби по причині узасадненого підозріння о ошуканство всі посилки земного воску, йдучі з Галичини до Росії і Румунії підлягали докладній ревізії, а коли б між ними показався церезин, то щоб був притриманий, і яко corpus delicti 1, відісланий до прокураторії державної. Сам своїм коштом, не ждучи бюрократичного порядку, Ван-Гехт розтелеграфував те розпорядження по всіх награничних коморах, додаючи від себе обіцянку щедрої надгороди для того урядника, котрий викриє ошуканську посилку. Так упоравшися, Ван-Гехт аж відотхнув і, швидко зібравшися, рушив в дорогу.
Але думка його, до дна розворушена, не переставала вертітися коло одного питання: хто се міг мені зробити? Очевидна річ, тільки дві можливості показувались йому: або хто-небудь случайно, не знаючи о його патенті, винайшов церезин окремо від нього, або Шеффель, котрому звісний був його секрет, видав його. І коли перша можливість, чим більше в неї вдумувався, тим дальшою йому показувалась, то зате підозріння на Шеффеля щохвилі набирало більше сили і правдоподібності. Несподіваною а сильною підпорою того підозріння послужило й те, що він чув о Шеффелевім від'їзді nach Polen. І Ван-Гехт постановив собі, скоро приїде до Дрогобича, розвідувати боками, чи не дізнабться дещо про Шеффеля.
Щастя сприяло Ван-Гехтові. Приїхавши до Дрогобича, він не застав Германа дома, але застав тільки карточку від нього, щоби був ласкав потрудитися до фабрики і оглянути перезиновий відділ, уладжений після його плану. Він поїхав до фабрики. Там застав якраз будовничого, котрий кінчив уставлювання кітла. Оглянувши перезиновий відділ, Ван-Гехт висказав будовничому своє повне вдоволення, а що будовничий, скінчивши своє діло, мав саме вертати до Дрогобича, то ВанГехт запросив його до повозу, на котрім він сам приїхав. Посідали. Розговорилися по дорозі. Будовничий розказував Ван-Гехтові про Борислав і про те, що там учора вибухли якісь непорядки, о котрих досі нічого ще певного не знати. "Певно, звичайна хлопська непокірливість, нічого важного!" — додав він з погордою. Далі перейшла бесіда на другі бориславські обставини, на стан воскової продукції і воскового ринку. З розмови показалося, що про новий церезин будовничий нічого ще не знає, і Ван-Гехт почав думати, що годі буде від нього що-небудь дізнатися о тім, чого йому треба. Але будовничий розговорився і говорив уже, що йому слина на язик принесла.
— Я вам кажу, що ціла та штука недовго потриває, — балакав він, — леда день, і все попелом розвієся, збанкротує. Дрібні властивці держаться якимось чудом божим, і треба тілько якого-небудь случайного припадку, щоб усе те пішло з торбами. А й між більшими властивцями, розумієся, крім одного Германа Гольдкремера, нема ні одного солідного гешефтсмана. Усе швіндель, усе дурисвіти! От, прошу вас, тут оден з найбагатших будує недавно нову фабрику, якусь новомодну фабрику, і, хотячи замаскуватися, говорить мені, що се має бути паровий млин. Дає мені план, — вже й забув, чиєї то роботи той план був. Ну, нічо, зирнув я, виджу, що се нафтарня, а не млин, але гадаю собі: "Коли твоя воля, щоби се був млин, то най тобі буде млин". А він, дурень, скоро при перших закладинах та й зараз проговорився, і ще й мене скомпромітував! Ну, скажіть же, чи можна з такими людьми солідне діло мати?
Ван-Гехта не дуже зацікавило се оповідання. Але щоб не показатися нечемним і таки чимось піддержати розмову, він спитав будовничого:
— То, кажете, новомодна якась фабрика? А не можете мені сказати, що в ній такого новомодного?
— Не можу вам того сказати, бо, як кажу вам, будови тої я не провадив. Але коли ви з тим ділом ближче знакомі, то я вам скажу, якої системи се фабрика. Позвольте, позвольте, тепер собі пригадую, план фабрики був роботи якогось Шеффеля, — певно, будете знати його систему фабрикації?
Ван-Гехт аж зірвався з сидіння, мов пришиблений наглим ударом електричної батерії.
— Шеффеля, кажете!? І що, фабрика тота вже готова?
— О, давно готова. Кажуть, що робить день і ніч.
— А властивець тої фабрики зовеся..?
— Леон Гаммершляг.
Ван-Гехт записав собі ім'я в нотатці.
— А не можете мені сказати, — даруйте, що вам так наприкряюся, — де находиться тота фабрика?
— Поконець Борислава. От сею дорогою як поїдете вдолину, понад ріку, через он то село, звеся Губичі, і, не доїздячи до Борислава, наліво, над річкою.
— Дякую вам. Мене дуже інтересує та нова система фабрикації, мушу поїхати ще нині звидіти тоту фабрику. Бувайте здоровії
Карета зупинилась була власне перед домом будовничого, котрий з укладністю старого елеганта стиснув Ван-Гехта за руку, вискочив з карети і пішов до свого дому.
(Продовження на наступній сторінці)