— Нічо, нічо, — відказав Герман, — то, відай, від задухи. Щось мя ту, у грудях, стисло. Але той голос, той голос... якийсь такий дивний...
Леон не міг поняти, чим дивний той голос. Йому він видався зовсім звичайним. І Герман не вмів витолкувати собі, що се за голос, — йому здавалось, що він десь чув його, але де, не знав. То тільки знав, що якоюсь таємною, недослідимою силою голос той збентежив у нім якісь страшні, давно забуті вражіння, якусь бурю, котрої сліди ще не загладились в його серці. Але що се такого, і як воно взялося, і як було зв'язане з тим диким, болісним викриком удареного вуглярчука, сього не міг Герман собі вияснити.
Леон між тим взяв його попід руки і повів в сад, під тінисті дерева, на пахучу високу траву. Холоднавий, свіжий воздух живо вспокоїв Германа, і Леон зачав йому знов говорити про свої бажання і надії:
— Ах, як горячо я віддавна ждав такого дня, як нинішній! Як я бажав, щоб від нього починалася нова, спокійна, щаслива доба мого життя! Щоб в нім на всі боки понав'язувались для мене щасливі вузли! І ось прийшов той день, надії мої збулися, вузли нав'язані, крім одного і найважнішого... Ах, а ви, дорогий сусідо і приятелю, ви зробили б мене найщасливішим чоловіком у світі, якби помогли мені нав'язати той послідній, найважливіший вузол!..
— Я? — спитав здивований Герман, — Який же то вузол?
— Що ту довго говорити, — сказав Леон і взяв Германа за обі руки, — моє найглубше, сердечне бажання, щоб наші діти, моя Фанні і ваш Готліб, були пара!
Герман мовчав. Думка ся не була для нього несподіванкою, але все-таки його се троха дивно діткнуло, що від Леона першого почув се предложения.
— Що ж ви, пристаєте? — спитав Леон.
— Гм, не знаю, як би то... — сказав нерішучо Герман.
— Ви вагуєтесь? Не вагуйтесь, дорогий сусідо! Хіба ж не видите тих користей, які з такого сполучення сплинуть на нас? Візьміть лиш то: ми оба, дві перші, смію сказати, сили бориславські, ' ми оба разом, споріднені, зв'язані докупи, — хто тоді опреся нам? Всі підуть за нашою волею, а хто не схоче, той за одним нашим замахом упаде в порох! Подумайте: ми тоді пани цілого нафтового торгу, ми визначуєм ціни, закупуєм околичні села, ліси, каменоломи та копальнії Ціла околиця в наших руках. Не тілько торгові і промислові, але і політичні діла околиці в наших руках. Всі вибори йдуть, як ми хочемо, посли і репрезентанти говорять, що ми кажемо, боронять наших інтересів, пани і графи дбають о нашу ласку!.. Чи ви понимаєте? Ми сила, і доки держатись будемо разом, доти ніхто против нас не встоїть! — І, розогнений власними словами, Леон кинувся обіймати Германа.
— Пристаєте, дорогий приятелю, брате? — скрикнув Леон.
— Пристаю, — сказав Герман, — тілько не знаю, як моя жінка.
— Що, ваша чесна і розумна жінка мала б не хотіти щастя для свого сина і для моєї дитини? Ні, то не може бути! Ходім, ходім до неї. Я нині ще мушу залагодити се важне діло, і, скоро розійдуться гості, підем оба, представимо, поговоримо...
— Вона дуже любить свого сина, то правда. Але мені здався, що й вона кращої партії для нього не найде від вашої Фанні, — сказав Герман.
— Ах, дорогий приятелю! — скрикнув урадуваний Леон. — Що за щастя для мене нинішнього дня! Боже, що за щастя! Підем, підем!
II
Рука об руку йшли два приятелі Бориславським трактом до Германового помешкання. Говорив більше Лeoн. Він був чоловік дуже вразливий і живо переймався всякою думкою. Невтомимо розточував він перед Германом щораз нові картини їх будущої величі й сили. Все з його уст ішло, мов медом посолоджене, всі трудності так і щезали, мов сніг від сонця. Практичний і холодний, Герман зразу не дуже подавався на ті золоті гори, але чим далі, тим більше Леон потягав і його за собою, і в його недовірливій голові звільна зачало також ворушитись питання: "А що ж, хіба ж се не може бути?.."
З своїм сином Готлібом він здавна мав тілько гризоти та клопотів, що навіть ніколи не прийшло йому на думку ждати з нього чого-небудь путнього на будуще, не то вже будувати такі високолетні плани. От і недавно купець, у котрого Готліб від двох літ був на практиці, писав до нього, може, Сотий раз, що Готліб зле справується, діла не пильнує, гроші, прислані з дому, розкидає, мов безумний, над другими суб'єктами збиткується і бог зна яких дурниць не виробляє. "З жалем признати мушу, — писав далі купець, — що його дволітній побит в моїм закладі не приніс для нього майже ніякої користі. Його знання в купецтві тепер таке саме, як було й спочатку..." Все те мимоволі насувалось Германові на думку тепер, коли Леон такими заманчивими красками малював йому будучність їх "домів" за полученням Готліба з Фанні. "Ще доки я жию, — думав Герман, — то, може, воно буде якось іти, але відтак?" Щоб Готліб змінився, поправився, на те треба хіба якого чуда, котрого Герман не надіявся. Але все-таки він слухав Леонові бесіди, звільна піддавався її чаруючому впливові, немов на легкім човні пускався на тихе, лагідно-хвилююче, вечірнім блиском озолочене море, і йому робилось якось так легко, любо, немов і справді вже сповнюються його найсміліші надії. "А що ж, хіба ж се не може бути?" — думалось йому, і на нього находила якась певність, немов усе те не тільки може бути, але й справді буде, мусить бути.
За той час оба приятелі від ринку зійшли вже долів, на місток, відки улиця почала знов підійматися догори, поміж двома рядами високих ясенів, поки не урвалася наверху, де блискучий позолочений хрест меркотів до сонця. Тут же за мостом направо починався обширний сад, обмурований високим муром. Далі мур кінчився, замість нього йшли штахети з дубових лат в мурованих стовпах з блискучими чорними наголовниками з поливаної глини. За тими штахетами був уже не сад, але огородець цвітовий, досить запущений, окружаючий старосвітський, безповерховий, а зато широко розложений дім під гонтами. Від улиці вела до нього широка в'їздова брама і побіч невеличка хвірточка для пішоходів. То була Германова осела Тут він жив від кількох літ, хоть мав ще кілька домів по інших частях міста і три каменипі в ринку. Всі ті будинки він випускав у наєм, а сам не мав охоти рушатись із сього старосвітського вигідного гнізда. Дім сей разом з великим садом, огородом, подвір'ям, стайнями і всякими знадобами він закупив від вдови по однім польськім пану з великого роду. Пан той давніше мав великі маєтки, кілька сіл околичних. Але найбільша часть того маєтку пішла на підпирання нещасливої революції в 1831 р.; що лишилося опісля, було потрачено в довголітніх процесах о якесь наслідство, так що по скасуванні панщини давній дідич очутився немов на льоду і не міг назвати своїм нічого, крім сього одного дому з садом та парою коней. Тут він і дожив свого віку в затишші, а по його смерті жінка спродала й сей послідній шматок давньої величі і забралася з тих сторін. Замість старого польського дідича настав новий пан в тих мурах — Герман. Він тоді іно що почав поростати в пір'я; закуп того дому був перший крок до його пізнішого багатства; може, для того він і звикся так із тим старим житлом.
Впрочім, Германа мало займало внутрішнє уладження дому, — тим менше займав його сад, в котрім давній властивець просиджував, бувало, ціле літо і в котрім, як говорили в сусідстві, і тепер ще не раз місячної ночі мож було видіти його високу стать з довгими вусами і білим, як молоко, волоссям, бродячу в густій високій траві, — мож було видіти, як він оглядає кожде дерево, мов старого знакомого, часом заламує руки або зітхає важко. Герман хоть і чув ті слухи, сміявся з них, але до саду все-таки його не тягло. Він вдоволився тим, що кождої весни почислив дерева і відтак випускав сад в аренду садівникові, сам же до нього мало коли й заглядав.
І в самім домі Герман мало які поробив аміни. Старосвітські меблі оббито новим репсом, замість старопольських великих печей помуровано нові, кахлеві, між вікнами повітано великі дзеркала, та й годі. На стінах, побіч деяких нових штихів, висіли почорнілі від старості портрети давніх польських магнатів, з густими бровами, грізними вусами і оголеними лобами. Дивно виглядала тота суміш старосвіччини з невмілими і немов случайними пробами новини, але Германа се мало обходило, він і так занятий був іншима, важнішими ділами, його завдання було — громадити, а не уживати, і він громадив, збира, множив, докладав з якимось гарячковим поспіхом, не дбаючи, хто буде користуватись його надбанням;
— От і моє гніздо! — сказав Герман, отворяючи хвіртку і впускаючи Леона наперед. Леон перший раз нині вступав в його пороги.
— Ах, як ту вигідно, як ту простірно! — скрикував хвиля від хвилі з чемною пересадою Леон, обзираючись по подвір'ї. Подвір'я було виложене плитами. Насередині була кирниця під дашком, з великим колесом на два відра. Далі збоку видно було стайню, а побіч неї вхід до саду.
— Простірно-то простірно, — відказав Герман, — але, правду кажучи, троха мов пусто. Видите, чоловік уже в таких літах, коли йому не досить себе самого, коли рад би бачитися серед цілої купи маленьких, веселеньких...
— О, так, так, — перервав Леон, — се іменно й мені зараз прийшло на думку. Справді, що ту жити серед купи молодого потомства, то був би рай, правдивий рай!..
— А тепер що? — говорив далі Герман. — Син наш у Львові... Ну, треба, щоби молодий чоловік замолоду чогось навчився...
— Певно, певно!
— А ми з жінкою, двоє нас, а ще вона хоровита... признайте, що часом чоловікові прикро робиться.
(Продовження на наступній сторінці)