— Е, а все-таки, що у вас можна вдати, того у нас ніхто на світі не вдасть.
Ріпники не знали своєї сили і не вірили в неї. Бенедьо знов утих і почав роздумувати над їх словами. "Е, ні, — заключив він, — видно вже з того, що мусить бути якийсь спосіб на тоту нужду, тілько вони одні сліпі та й не найдуть, а другі ліниві та не шукають того способу!"
Між тим наші пішоходи лишили наліво Тустанівську дорогу, по котрій ішли досі, і звернули на півперечну стежку, що вела через річку і. горбок до Борислава. Перебрівши річку і зійшовши поміж густим гложжям та ліщиною на її крутий, високий берег, вони вже й стали на версі горбка. Неподалік перед ними лежав Борислав, мов на тарелі. Невисокі під гонтям доми білілися до сонця, мов сріблява луска. Понад дахами де-не-де виднілися червоні, тонкі, а високі комини нафтарень, мов криваві пасмуги, сягаючі до неба. Далеко, на другім кінці Борислава, на горбі, стояла стара церковця під липами, і круг неї ще тислися останки давнього села.
Бенедьо хоть бував і вперед в Бориславі, але все тільки коротко. Він не знав тут місцевості. Тому-то він розповів ріпникам, де і на якім плацу казано йому ставати на роботу, і просив їх, щоби йому показали, де є той плац. Ріпники зараз догадалися того місця і показали його Бенедьові. Се була досить обширна рівнинка між високими берегами річки туй, перед входом до Борислава, трохи віддалік наліво від губицького гостинця. Хат близько було небагато, і Бенедьо, розставшись з ріпниками, рішивсь іти хата від хати і питати за помешканням. Але в перших хатах, до котрих зайшов і в котрих жили жиди, йому не хотіли винаймити помешкання на довший час. Хати ті були низькі а дуже широкі, — очевидно, під їх дахами містилося багато закамарків для поміщення ріпників, а корисне положення їх на краю Борислава давало їм можність бути пристановком для всіх свіжо або пізно прибуваючих.
Так пройшов Бенедьо задармо п'ять чи шість хат. Далі опинився на улиці перед старою маленькою хатиною і став, не знаючи, чи йти й сюди питати місця, чи обминати сю будку а йти далі. Хатина була, як усі прочі, під гонтами, тільки що старі гонти понадгнивали і поросли зеленим мохом. До улиці виходило двое віконцят, котрі ледве трохи глипіли над землею; а ще з високо насипаної улиці просто проти них спливало з улиці болото, замулюючи стіну чимраз більше і вже ось-ось досягаючи здрухнілих варцабів. Перед хатиною була, як і перед другими, голотеча: ні городця, ні муравнику, як се водиться деінде. Аж по хвилі рішивсь Бенедьо не минати і сеї хати.
Дверці скрипнули, і Бенедьо ввійшов до малесеньких темних сінців, а відти до обіленої світлиці. Він здивувавсь, заставши тут не жидів, а старого ріпника і молодицю. Молодиця, около тридцяти літ, в білій сорочці з червоними застіжками, сиділа на лаві під вікном, оперши голову на лікоть, і плакала. Старий ріпник сидів насеред хати на низенькім стільчику, з люлькою в зубах, і, очевидно, потішав її. Коли Бенедьо ввійшов до хати, молодиця швидко обтерла сльози, а старий ріпник зачав кашляти і довбати люльку. Бенедьо поздоровив їх і запитав, чи не прийняли б його на довший час на мешкання. Ріпник і молодиця глянули по собі і хвилю мовчали. Далі відозвався ріпник:
— Га, або я знаю. Ось молодиця; се єї хата, — як вона скаже, так і буде.
— Бодай вас, — відказала різко молодиця. — Як я скажу! Я ту вже цілий рік не сиджу, і бог знає, чи буду сидіти, — і вона рукавом обтерла знов сльози, — а ви мене в то вдаєте. То як ви скажете, бо ви ту сиди ге. Як вам буде до вигоди, то так і робіть, а я ту що можу сказати!
Старий ріпник трохи змішався і почав ще пильніше довбати свою череп'яну люльку, хоть в ній і нічо вже не було. Бенедьо все ще стояв край порога з мішком н^ плечах. Ріпник мовчав.
— Хатина гісненька, як бачите, — зачала знов молодиця, — може, вам і невигідно буде. Ви, як виджу, з міста, не привикли до такого, як ту у нас...
Молодиця говорила так, вгадуючи по нахмурених бровах думку ріпника, буцімто він хоче відмовити Бенедьові.
— Е, що з того, що я з міста, — відповів Бенедьо, — а я, не бійтеся, привик також до всякої біди. От як кождий зарібний чоловік. Тілько, видите, тут така причина за мнов, що я троха слабий в ногах через нещасливий трафунок, — у нас, у мулярів, усяко буває, — а маю роботу он ту недалічко над рікою, на тім зарінку. Там буде ставитись новий... нова нафтарня. То, видите, хтів би-м найти де поблизько помешкання — яке-будь, от аби переночувати, адже я цілісінький день на роботі, — бо здалека таки не зможу лазити по вашім бориславськім болоті. Ну, а ту жиди не хотять ніде приймити на довший час: а для мене би то все було ліпше жити у свого чоловіка, ніж у жида. Тілько як для вас...
В тій хвилі старий ріпник перервав йому бесіду. Він кинув нараз люльку на землю, схопився з стільчика, прискочив до Бенедя, одною рукою схопив йому з плечей мішок, а другою попхав його до лави.
— Але, чоловіче, бійся бога, — кричав з комічним гнівом старий, — не пендич нічого, тілько сідай! Стоїш ми ту коло порога, а в мене діти не поснуть. Сідай ту, і най з тобою все добре сідає в нашій хаті! Чому було так відразу не сказати, — а то я тепер і сам о собі готов подумати, що-м гірший від жида!..
Бенедьо видивився на старого дивака, немов не розумів його бесіди, а далі запитав:
— Ну, а що, то приймаєте мя до себе?
— Таже чуєш, що приймаю, — сказав старий. — Тілько, розумієся, як будеш добрий. Як будеш злий, то таки завтра вижену.
— Га, чень ми вже якось погодимося, — сказав Бенодьо.
— Ну, як погодимося, то будеш моїм сином, хоть то мені з тими синами, правду рікши, не ведеся!.. (Молодиця знов обтерла очі).
— А почому ж ви озьмете від мене?
— А є в тебе який рід?
— Мама є.
— Стара?
— Стара.
— Ну, то даш по шусці на місяць. Бенедьо оп'ять видивився на старого.
— Ви, певно, хтіли сказати "на тиждень"?
— Я вже ліпше знаю, що я хтів сказати, — відрізав старий. — Так буде, як я сказав, та й досить о тім балакати.
Бенедьо з дива не виходив. Старий тим часом знов сів на свій стільчик і, нахмурившись, почав накладати люльку.
— Та, може б, на згоду принести горівки? — заговорив Бенедьо. Старий глянув на нього спідлоб'я.
— Ти мені, небоже, з тим зіллям не виїзди ані ся з ним до хати не показуй, бо геть вивержу вас обоє! — відрізав він гнівно.
— Вибачайте, — перепрашав Бенедьо, — я сам не п'ю, хоть би-м її й на очі не видів. Але я чув, що в Бориславі кождий мусить пити, хто при кип'ячці робить, то я й за про теє...
— Правду казав, хто се казав, а тілько, як бачиш, при правді є й брехні капинка. То завсігди так буває. Ну, а тепер ти не пендич, тілько роздягнися та спочинь з дороги, коли-сь слабий!
В тій хвилі молодиця встала.
— Ну, дай вам боже щастя та заробок добрий, — сказала вона до Бенедя. — Бувайте здорові, пора мені йти.
Вона вийшла; старий вийшов за нею, а за хвилю •вернув.
— Служить в Тустановичах, то мусить бічи до роботи. Та й дитина мала... — проворкотів він, немов сам до себе, і знов сів напихати свою черепаньку.
— Донька ваша? — спитав Бенедьо.
— Ніби донька, але не рідна.
— Пасербиця?
— Ні, небоже. Вона тутешна, а я не тутешний. Але то довга гісторія, — буде час, то й почуєш. А тепер спочивай!
Тота молодиця була Півторачка, вдова по Івані Півтораку, погибшім в бориславській ямі, а той ріпник — то був старий Матій.
IV
Бенедьо зняв з себе петек, постелив його на лавку під вікном і ліг спочивати. Він і справді був дуже втомлений; ноги під ним тряслися від довгого і надсильного ходу. А прецінь сон його не брався. Думка, мов непосидюча ластівка, шибала то до Дрогобича до старої матері, то до Борислава, де відтепер прийдеться йому жити. Йому пригадувались оповідання ріпників, котрі він чув по дорозі; в його уяві вони перелітали не як слова, а як живі образи. Тут всіми забутий ріпник, хорий, безпомічний, конає сам на берлозі десь у якімось скритім закамарку і дармо пищить їсти, дармо просить води, — нема кому подати!.. Тут жид витручує робітника з роботи, кривдить його при виплаті, обдурює і ганьбить; нема кому впімнутися за робітником, зарятувати його в нужді. "Ніхто ні про що не дбає, крім себе самого, — думав Бенедьо, — та й тому так усі бідують. Але якби всі взялися докупи... То що би зробили?.." Бенедьо не міг того знати. "Та й як їм взятися докупи?.." І сього Бенедьо не знав. "Господи боже, — зітхнув він вкінці з звичайною у наших простих людей безрадністю, — наведи мене на яку добру думку!.."
(Продовження на наступній сторінці)