Ух, як тяжко корба йде! Тяжче чомусь, як звичайно. Чи то його руки старі знемогли від довгої роботи, чи від непевного а тривожного ожидання. Поволі підходить тягар догори, поволі виринає із грубої пітьми, що залягла в споду. Крутячи, Василь нахилився над яму. Господи! Се що? Густий нафтовий сопух ударив його, мов удар обуха! "Дав бог! Дав бог!" — скрикнув Василь. В тій хвилі почув таку радість, таку силу!.. Його око поглянуло в глибінь… А се знов що?.. У киблі сидить його Михайло, — не оперезаний линвов, як звичайно, а лиш одною рукою її держиться. Друга звисла вдалину. Голова насилу опадає на груди, — якісь судороги підмітують її догори. Но судороги щохвиля слабші, рідші… Ось уже голова доразу звисла додолу, — хвиля страшної непевності…
Друга рука пустила линву, кибель похитнувся, і Михайло з страшним глухим зойком повалився в безодню і щез у густій пітьмі. Із глибини чути лиш, як бовтнув, мов колода, у кип'ячку. Відтак не чути нічого більше.
І все се сталося так прудко, так ненадійно, що Василь довгий час стовпів, нахилений над ямою, не знаючи, що воно значиться. Стояв, мов у якімось обмороці, не випускав із рук рукоятки корби. Нічого не думав, нічого не тямив, не чув, не бачив. Аж десь-колись протверезив його острий нафтовий сопух, що садив із ями, мов із комина. Тямка поволі вертала, а з нев і страшенна певність. "Пропав хлопець! Ото щастє!" були перші його слова.
Але коли зовсім опам'ятався, напала і його лихорадочна дрож. Бачило му ся, що якась сильна невидьома рука пхає його в глибінь, що якийсь голос кричить йому над ухом: "Скачи й ти і гинь з ним ураз! Яке твоє житє буде відтепер? Скачи, скачи!" І нещасливий отець чув у собі скажену охоту скочити в тоту темну, пекельну пасть і загибати враз із сином. Аж коли вже доразу нахилився над ямою, відтрутила його від неї друга якась сила, рука природи, що все і всюди береже свого життя.
Вкінець нещасний батько надумався. "Що враджу сам?" Се одно питання прояснило йому все. Мов безумний, кинувся горі городом ід хаті, кричачи щосили: "Рятуйте! Рятуйте!"
Збіглися на крик і свої, й сусіди. Ніхто не знав, що сталося, кого рятувати. Лиш материне серце прочуло зараз, що воно є. Нещаслива мати заломила руки над головою, йойкнула і впала без пам'яті тамій, де стояла.
Що було робити? Як рятувати нещасливого? Спочатку ніхто не хтів лізти у яму. Боялися задухи. Лиш батько напирався. "Пустіть мя та й пустіть. Вирятую го, вирятую, а ні, то най же й сам із ним пропадаю!" Ледве здержали бідного Василя.
— Тату, татунцю! — говорив Іван. — Де вам лізти? І йому не поможете, і самі задуситесь! Волю я. У мене голова міцніша, борше витримаю!
На тім і стало. Двох найсильніших пристало до корби. Івана оперезали добре линвов і спустили долів. Задуха в ямі була велика, але хлопці пильно справлялися, і неподовзі Іван крикнув зі споду, — знак, що найшов брата. Вони тепер принялися ще швидше підтягати кибель угору.
А поки се діялося, другі тверезили матір. Згодом-сперегодом вона прийшла до пам'яті.
— Мій син, мій Михайлик! Що з ним? Де він? — були перші її слова.
Бідна мати! Волиш не допитуватись! Лежить твій син страшний-страшний, — весь облитий відразливим густим плином, мов смолою. А те лице, ще перед хвилею так хороше, і привітне, і любе, — тепер посиніло і надулося в страшних смертельних муках! Бідна мати! Втікай від того проклятого місця, не озираючись! Не поглядай на того, що ще перед годиною звався твоїм сином! Його, сердешна, не пізнаси, — лиш серцю жалю завдаси!..
V
Якось-якось обмили бідного Михайлика та й положили на лаву під вікном у старій хаті вітцівській. Лежить бідний парубок — пишний та рослий, як явір широколистий. Лиш приязне личко, синє-синє, мов боз , свідчить про страшну муку, яку терпів, умираючи.
А де ж ненька-старушка? Чому не заводить, не голосить по покійнику, сльозоньками обмиваючи поморщене добродушне лице? Чи вона ж його менше других любила? Чи жалю по нім не чує? Ой, не менше других любила вона свого Михайлика, — і жаль її лиш бог знає, який тяженький. Лежить стара ненька у коморі на постелі, не може й голови звести, не може й рукою повернути! Посліднє нещастя доконало її. Як побачила свого синочка неживого, та й ще такого, якого його з ями видобули, впала без зойку, без голосу, як билина підкошена. А Василь Півторак, глядючи на неї, як лежала мов нежива коло неживого Михайлика, вишептав лиш тоті слова: "От ту щастє! Ще ся прийде два погреби враз ісправляти!"
Відтерли Василиху і занесли до комори. Лежить нещаслива мати, як кусник дерева, худа, нужденна, безсильна. Пожовкле і поморщене лице без усякого виразу, очі мутні й запалі, мов догоряючий каганець, сині уста легко шевеляться… "Михайлику мій!" — шепче бідна мати та й захлипає, як дитина. А більше нічого.
А її Михайлик лежить у світлиці — спокійний, незатурбований. Ніщо йому тяжка грижа батька, котру той, мов змію, у серці крає; ніщо йому неміч і розпука матері, ніщо сумні шепти і молитви людей, що товпляться у сінях, головами похитують, і руками помахують, і словами стиха перекидаються: "Ну хто би ся був сподівав! Добре то той казав: грим щастє об хату, — та й хата розпадеся! Та й що за парубок! Господи, твоя воля над нами, грішними!"
А Василь Півторак, мов приголомшений, поволікся до панотця.
— Слава Ісусу, панотчику!
— Слава навіки! А що там, Василю? Чув-єм, що-сь нафту добув.
— Та так, єгомостуню! Але нещастє, — сина ми задушило.
— Ага! Так, так! Ну видиш, який ти неосторожний. Чому ж ти млинка де не роздобув та свіжого воздуху не намлинкував до ями? Видиш?
— А виджу, панотче, виджу на своє лихо.
— Ну, і що ж у тебе чувати?
— Та нічо, єгомостуню. Я прийшов, щоби-сьте грішне тіло земленьці віддали.
— А, так, так! Святий обов'язок, — послушна була дитина, знаю, знаю! Ну, Василю, — але ти тепер багач…
— Та який, єгомость?
— А, який? От кип'ячка добулася, — видиш, господь благословив.
— Ой, єгомость, не говоріть: благословив! Волів би мя був так ніколи не благословити! Що ми з тої ропи поганої, коли мій синочок у ній смертоньку найшов?
— Так, так, ая! Добре ти говориш! Ну, небоже, ти тепер можеш і церков божу чимось запомочи. Тоті гроші єднако тобі не милі. Правду я кажу?
— Та правду, панотчику.
— А видиш, небоже! А мені за погріб п'ятдесят золотих. Ну, га, що? У тебе то тепер ніщо!
— Ей, єгомось, то забагато! Бійтеся бога, у мене тепер така гризота, де мені ся ще з жидами торгувати?
— То байки, небоже! Але що треба, то треба! Не поможе!
— А ще он і моя стара, бідна, догорає, ледве-ледве. Хто знає, ци ще тиждень продихає. Знов видаток, а готового, панотчику, нема!
— Га, то згодімся за оба погреби разом. Даси вісімдесят золотих, небоже!
— А пек за пек, єгомость! А ви що говорите! — скрикнув бідолаха Василь, уражений до глибини серця такою бесідою. — Аби я для живого християнина наперед погріб торгував?
Він не міг далі говорити. Щось буцім задавило його в горлі, і він схилився і підняв капелюх, лежачий на підлозі.
— Ну, ну, я так, жартував, — сказав, усміхаючись, панотець. — Нема в тім нічо так злого. Ну, ну, йди, небоже, а я вже там завтра надійду. Видиш, треба з честію тіло поховати, треба ще з Попелів панотця запросити. Зуваж же й ти мене. А тобі п'ятдесят золотих тепер, то так, ги в пальці тріснути, небоже!
— В ласці божій оставайтеся здорові! — ледве промовив Василь виходячи.
— Ходи здоров, небоже! Гм, гм, — ая!..
VI
— Куме Василю! Бог дав, бог взяв, його воля свята!
— Свята воля божа, кумцю солодкий, пощо в тугу убиватися?
— Ніби то щось поможе! Сталося, то вже ся не відстане!
— Журбою поля не перейдеш, говорили мої татуньо небіжчик!
— Дай боже душенькам змерлим рай світлий, блаженний, а нам, грішним, прожиток щасливий.
— Не сумуйте, куме Василю! От дивіть, ваша стара небога також уже догорає! Що буде з газдівства, з усього? Змагайтеся на силу! На ваше здоровлє!
Так потішали сусіди, щирі душі, Василя Півторака, сидячи за столом при горівці. Василь нічого не говорив, лиш сидів, підперши важку від грижі голову руками.
— Ей, кумцю солодкий, дайте-бо спокій, не сумуйте! Таж нам усім туди дорога, ци скорше, ци пізніше. От випийте з нами що троха, забудеся лихо. Адіть, незадовго єгомость надійдуть з парастасом . Годі ж вам туманіти, треба лад у хаті робити.
— Гей, гей, моцний боже! Чому ти мені віку не вкоротив, як єсь мав його взяти? Нащо мене тепер на світі? — проговорив глухим, прибитим голосом Василь.
— Ей, кумцю, не грішіть! Най господь всьо зле відвертає! Най ось на тім станеся! Пощо вовка з лісу викликувати? Лиха доля не спить!
— Ой, не спить, не спить! — простогнав Василь. — І мені не давала спати. Все ми шептала: "А йди ж копли, а ввидиш, що там буде!" Я, дурний, послухав, пішов, та й от до якого припадочку докопався. Михайлику мій милий, синочку мій солодкий! Ци на то ж я тебе ховав, годував, як соколика, щоби тя нині до такого слюбу виряджати?..
(Продовження на наступній сторінці)