— А ти знаєш, чого він від твого вітця домагаєся?
— Ні, прошу пана. Або що такого?
— Він каже, що твого вітця цілий рік кормив, поїв, зодягав, заходив у себе. Правда тото?
— Я не знаю, прошу пана, я за той час був на службі. Але от люди ми повідали, що правда.
— Ну, пан Шміло показує ту письма, контракти, що му твій отець попродав, кілько в нього грошей забрав, кілько наїв, напив, усьо… На то всьо свідки є. Ми їх розпитували, кажуть, що всьо правда. А тепер, небоже, пану Шмілові належиться від вас 300 ринських, знаєш?
— 300 ринських! — скрикнув Іван в страшній тривозі. — Господи ласкавий, а де ж ту нам узяти 300 ринських? Тадже то… страх погадати!
— А видиш! — сказав пан. — Пан Шміло не може чекати, уряд присудив спродати вашу хату і поле і сплатити довг. То годі, так мусить бути!
Іван остовпів, почувши тото. Він як закленув руки на грудях, так-таки стояв довгий час, німий, нужденний, забризканий болотом — образ безнадійної розпуки.
— Зжальтеся, панове, — проговорив він вкінці, насилу видобуваючи голос крізь гарячі сльози, що його давили в горлі, — що ж я тепер пічну без хати, без захисту?
— Га, працюй, роби, що нам до того! — відказали пани.
— Але ж у мене отець, старий, зболілий, незарібний, що ж я з ним пічну?
— Най би був ні пив, паскудник! — проворкотів жид.
— А що нам до того, довг мусить бути сплачений, — відповіли пани і пішли з жидом до війта, щоби докінчити таксації і записати маєток на жида.
Іван лишився дома, розбитий, знищений, без гадки і надії. Всі слова панів були для його серця острі ножі, що різали і пороли його без милості. Але, подібно, як смертельно скалічений чоловік звичайно не чує найтяжчої, найстрашнішої рани, а діткливіше чує меншу, так і Івана найдужче боліли насмішливі Шмілові слова: "Най би був ні пив, паскудник!" Тоті слова не сходили йому з тямки, шибалися в його думках, мов шиплячі змії, ворушили і бентежили всі найтайніші закутки, прогонюючи спокій, пожираючи надію а сіючи розпуку, грижу і розстрій. Довго, довго він стояв насеред обори, поводячи кругом себе блудними очима, а далі пішов до хати, упав на лавку і гірко заплакав на свою долю нещасливу.
На другий день війт, присяжний і Шміло, скоро світ, прийшли до Півторакової хати. Війт постояв хвилю, закрутив вуса і оповістив Іванові, постукуючи закованою черешнею о лаву, що пани отаксували весь його грунт з будинками на 280 ринських, а на решту має Шміло взяти у нього, що буде мож. Відтак гідний-поважний начальник озирнувся по хаті, побачив на жердці вчора куплену свиту і збіжжя на запічку, моргнув на присяжного, той хопив як стій свиту на руку, а другу руку на знак своєї власті положив на мішок. Забезпечившися таким способом, війт обернувся до Івана і розповів йому дальше, що тепер уже не має тут що робити і що то від Шміла буде зависіти, чи позволить йому ще хоть через зиму пересидіти в хаті. Шміло, розуміється, не позволив. "Сцє ту загніздиться, — сказав до війта, — а потому го й вигнати ні мозь буде, — ні потгебую такого гість!" І так бідному Іванові не оставало нічого більше, як тільки як стій виноситися навсегда з рідної хати. Сейчас на другий день Шміло продав її якомусь другому жидові, той швидко наняв робітників, стару Півторакову оселю розвалили, дерево перевезли у друге місце і поставили з нього магазин; тільки розвалене румовище печі свідчило, що тут стояло людське житло, що тут ігралася частина вічної, великої драми життя зі всіми щоденними виступами, з проблисками щастя і радості, з хмарами смутку, горя і недолі.
Усю тоту сумну історію розповіла Сеневі вдова Гнатиха, до котрої тот побіг, побачивши руїну Півтораківщини. Він слухав і ухам своїм не вірив. Вкінці запитав про Івана. Але Гнатиха не бачила його вже дві неділі, не чула про нього нічо. "Ци то в чоловіка мало свеї біди, синочку? — сказала вона. — Та й так-от; добре то якийсь мовив: почуєш чужу біду, та й ся й на себе свеї надій! Ніколи, видиш, і розпитувати було про Йвана. Але видить ми ся, що десь буде при котрійсь ямі. Іди, може, го де надиблеш. Нині єднако субота, з роботи завчасу вертають".
Сень пішов шукати Івана, та не легко ж було найти його серед сотень обмащених, замурзаних лиць, серед сотень ріпників , що товпилися по шинках, брудних, як самі вони, закурених димом, заглушених криком, шумом, говором, прокляттями та піснями. Аж до вечора ходив він по Бориславі, місячи грязюку та важко дишучи від утоми, питав, розпитував у других ріпників про Півторакового Йвана, але хоть деякі й знали, при котрій він ямі, то знали також, що він нині не робить, бо як відобрав виплату, то десь, певно, п'є на забій, та ще бог знає, у котрім шинку. Сень мусив вертати впорожне на попівщину, і сонце саме що запало за сині Діли, коли дійшов до резиденції.
А Іван мере розпився на забій. Після вигнання з вітцівщини він довго не знав, що діяти. Іти і розповісти про все татові — була перша його гадка. "Але що ж, — подумав собі сейчас, — що я му скажу, пожитку з того не буде ніякого, — що з воза впало, то пропало, — а ще старий готов загризтися та вмерти!" Так розміркувавши, він постановив собі іти на роботу до першого-ліпшого жида. "Або ми мара швидко голову скрутить, менше лиха зазнаю, а ні, ну, то, може, що-то зароблю". Не довго прийшлося й шукати роботи, він наймився у жида Шерера до ями, по ринському денно, з тижневою виплатою і завдатком наперед. Але невсипна грижа під'їдала за роботою Іванову душу, і першої суботи, дірвавшися грошей, він майже без відома очутився в шинку. Почалася пиятика, страшна, смертельна. "Най пропаде лихо!" — кричав нещасний парубок раз по разі. Сміх, крики, похвали, припліскування товаришів заглушували його, бурили його кров, завертали йому голову. Смертельно п'яний, він повалився над ранком на землю, переспав цілу слідуючу неділю, а в понеділок рано встав, порахував решту грошей (всього лишило му ся два ринські), здихнув важко і, похиливши голову, пішов знов на роботу.
Але нині Іван якось не міг розсмакуватися в горівці. Молода, здорова природа мимоволі відвертала його від тої трути. Він бажав успокоєння, не приголомшення, щастя, не хвильового забуття. Вже північ, а він усе сидить у куті, в тяжкій задумі, не тикаючи келишка, стоячого туй перед ним.
— Гей, Іване! — гукнув йому над ухом його товариш-ріпник, котрий іно що увійшов до шинку, хоть, видко, вже деінде добре си підсадив, — де ти в біса сховався, ту за тобов люди питали-розпитували, ані руш тя здибати.
— Які люди? — спитав Іван.
— А попів парубок. Казав, щоби-сь там приходив, бачу — тато ти ся женить, ци що.
— Як, як? — спитав Іван.
— Ех, тумане вісімнадцятий ! Єму говори, що лопатов у голову клади! Отець слабий, розумієш тепер?
І ріпник почав протискатися ід шинквасові та й швидко загубився у глоті .
Іван порозумів, що щось воно, мусить, погане, коли панотець аж слугу висилали за ним шукати. Йому хотілося сейчас іти на попівщину, розвідати, розпитати, що таке? "Але, — погадав собі, — може, воно ще так дуже зле не є, а я піду серед ночі, розборикаю весь дім зі сну, ще готові гніватися. От волю завтра раненько збігати".
Довго ще сидів Іван у куті за столом і думав, і гризся своєю бідою, а нікому було його розпитати щиро, розважити, потішити, хоть тут довкола нього гомоніло багато людських голосів. Та що з того? Гомоніли се голоси таких саме, як і він, бідолахів, без дому, без роду, котрі тільки й тим безумним криком та шумом хотіли і в своїх серцях заглушити грижу невсипну та пекуче горе!
На другий день Іван збудився пізніше, як хотів, і швидко пішов на попівщину. Проходячи мимо церкви, побачив на цвинтарі громаду людей. Вони обступили когось у подертім куртаку, а він говорив їм щось, розмахуючи руками. Цікавість зняла Івана подивитися, хто се такий; він підійшов ід цвинтарному парканові і аж остовпів з чуда та радощів. Серед громадки селян стояв і живо про щось розговорював не хто другий, як його отець.
XX
З Василем Півтораком дійсно чудо сталося! Панотець і всі домашні не можуть надивуватися, що се з ним зробилося. Ще вчора вечір бачили його смертельно хорого, ще вночі крізь сон чули тяжкий кашель і стогнання, — а тут нараз рано Василь встає зовсім здоров і просить панотця, щоби його пустив до церкви. Що з ним сталося? Яким чином він так напруго виздоровів? Ні, — вся челядь рішила, що тут без чуда нема.
Чуда, правда правдою, не було тут ніякого, і панотець був би то пізнав, якби був пильніше приглянувся Василевому лицю, а особливо очам. В них тлів такий жаркий, неприродний огонь, губи так часто судорожно здригали, руки і коліна тремтіли, що не треба було дуже великого лікаря, щоби пізнати, що се зовсім не здоров'я піддвигнуло Василя з постелі, але страшне зміцнення гарячки, що тота живість, то остатнє висилення організму, мов остатнє живе палахнення світла, заким має зовсім загаснути. Але панотець не мали часу приглядатися Василеві, — вони швидко пішли на утреню, а відтак сіли трохи подумати о проповіді.
Василь тим часом просив Сеня, щоби вивів його ід церкві, бо ще ніби не зовсім подужав і не зможе вдержатися на ногах. Він не менше других твердо вірив в своє чудесне виздоровління. На цвинтарі обступили його селяни цікавою громадою, і Василь почав їм широко розповідати про свої давні гріхи, про свою слабість, про страшилища, які йому привиджувались, і про муки, які терпів. "Але матінка божа змилосердилася надо мною. Через єї молитви, панове господарі, підвів мене господь. От слухайте. Нині над раном лежу я, — не сплю… Чую, — вітвираються двері, та так тихісінько, що й не чути. Дивлюся, входить жінка, вся в білім, а від неї така ясність сяє, що аж у очі б'є. От вона приходить до мене, а я лежу, та тремчу, та все пацір мовлю. Вона, братчики, притулила ми руку до грудей, а мені мовби жорновий камінь зняв, так відразу легко стало". — "А що? Ліпше ти?" — питає мене. "Та ліпше", — кажу. "А видиш, не треба грішити, пан біг за гріхи ще тяжче буде карати. Іди ж, небоже, і три неділі лежи "крижем" перед царськими дверми, потому ся висповідай, то ти всі гріхи будуть відпущені".
Василь довго ще говорив в той спосіб; людей чим раз, то більше купчилося коло нього, старі приятелі стискали його за руки, узнаючи на нім явну ласку божу. Вкінці забаламкали сумовито дзвони на хвалу божу, і весь народ попер до церкви, хрестячися побожно та цілуючи чорний дерев'яний кілок, котрим були прибиті Христові ноги на великім розп'ятті перед церковними дверми.
Іван не міг протиснутися ід татові, хоть дуже рад був з ним поговорити. Від якогось чоловіка він почув тото, що розповідав Василь, і сам не знав, що о тім і гадати. Він насилу хотів вірити в правдивість сеї бесіди, але в глибині душі щось ворушилося і шептало: "Ні, се не туди йде". Будь-що-будь, він постановив собі бодай по церкві поговорити з батьком і пішов до церкви, де вже почалася була хвала божа. Перед самими царськими дверми, на помості, лежав його отець у брудній сорочці, завалянім куртаці, нечесаний, нужденний, лежав лицем до землі, з простертими руками, правдивий образ розбитого, знищеного чоловіка, що кориться перед своїм побідителем. Люди з усіх боків цікаво поглядали на нього, матері підносили ззаду свої маленькі діти, щоби їм показати "чужу" на "зюмці", а як котре плакало, то страшили, що й їм так скаже "боженька" лежати, як не будуть тихо. Баби шептали, здихали побожно, зводили очі догори і хитали головами, лиш дяк співав своїм пискливим голосом усе однаково і під час кождої довшої молитви панотця заживав з ріжка табаки.
Лежить Василь Півторак і не рушається. Холодний поміст, бачиться йому, дихає під ним, підноситься і опадає, як груди велета. Холодний поміст, бачиться йому, висисає з його тіла нестерпиму паль, лагодить своїм холодом гарячку, тамує дихавичний кашель, йому легше, що раз, то легше. Молитви ніякі не йдуть йому на голову, та й чи до молитви йому тепер?.. Йому перемигнуло перед душею ціле життя, та не тото життя, яке розуміється в зібранні всіх пригід, нещасть і завірюх, але життя чисто ростинне, вегетативне. Йому бачиться, що тіло тяжіло на нім, мов камінь, давило і в'язало його, мов залізні пута, довгі літа, відколи затямить. Ба, йому бачиться, що воно ще й тепер тяжить на нім частиною своєї ваготи, путає його посліднім узликом ланца. Живо наперед, скидай з себе послідок ваги! Живо наперед, перерви послідній узлик ланца! Свобода, свобода! Як легко без пут, як весело, ясно, любо на світі без каменя на груді! Живо наперед! Живо наперед!..
А тим часом хвала божа іде своїм звичайним ладом. Уже по євангелію панотець стають на казання. Їх лице ясніє незвичайною радістю. Після звичайного, нині дуже сильно і, видимо, з щирого серця виголошеного: "Сей день, єго же сотвори господь, возрадуємся і возвеселимся в онь", панотець приступили просто до оповідання про блудного сина, широко і з притиском вияснили тото речення, що більша радість на небі задля одного наверненого грішника, як задля десяти праведників. "І от, християни, — кінчили панотець, — перед вами лежить такий син марнотратний, такий грішник, котрий молитвами святих божих тепер знов навернувся на путь істини. Нині у небі радість велика, нині пастир добрий найшов згублену вівцю, нині і наша громада позискала назад свого чесного члена. Радуймося і тішмося, християни, бо нема більшої утіхи, як тогди, коли бачимо свого ближнього, повертаючого з блудної дороги на дорогу вічного спасенія!"
А навернений грішник, блудний син, загублений баран, лежав тихо, недвижно на помості і не рушився й разу під час тих слів. А коли по службі божій люди хотіли його підоймити і вивести з церкви, з немалим переляком підняли з помосту бездушне, холодне вже і задеревіле тіло "наверненого грішника".
________________________
* Благословен, хто має серце!
Він ще спасенний може бути.
З. Красінський ("Небожественна комедія") (польськ.). — Ред.
* Ну, що? Вже божевільний заплакав? (євр.) — Ред.
* У першодруку помилково надруковано "Гнат", — Ред.
* Шкретками називають підгіряни кусники поля, відірвані від більшої цілості, от як де межи деберками, межи прилісками або на горбочку межи вогкими сіножатями.