Не надіявся Іван, щоби вона прийшла. Хоть найтяжча криза недуги й перейшла була, — та прецінь він находився в тім стані, що найбільшої вимагає старанності, найліпшого пильнування. І в ту пору явилася Фрузя, — повна любви, і терпеливості, і посвячення.
Іван швидко прийшов до сил. Життя пішло старим ладом, поділене між роботою і пиятикою. Шум і непокій того життя необавці заглушив тиху і щиру прихильність до Фрузі, що збудилася була в його душі під час недуги.
А Фрузя в кілька неділь після відходу з дому почула від ріпників, що її родичі не хотять її й на очі бачити за тот сором, що їм зробила перед цілим селом, уйшовши поночі за пияком і розпусником — Іваном.
Глибоко вколола бідолашну дівчину тота вість, хоть вона й сама не надіялась нічого кращого. Що мала робити? Ще уперед вона найшла собі роботу для пропитання, поки пильнувала хорого ночами. Не оставалось їй тепер нічого, лиш наніматися й надалі. Ще до того й Іван, прознавши о її нужді, поквапився запомочи її чим-тим наразі. У нього осталось ще дещо грошей із проданої вітцівщини. Але Іванова запомога стала нещастям для бідної Фрузі. Іван гадав тепер, що вже її віддячився, і тим усправедливляв сам перед собою стинучу любов. А Фрузя бачила лиш його зростаючу холодність, і гризлась, і мучилась сама в собі. "Він мене не любить!"
Тота гадка мучила її цілими днями, не покидала її і в снах. Її здоров'я ниділо і таяло, мов свічка, — вона не замічала того. Вічна думка про зраду Івана занімала, затопляла її цілу. Вона стала густо-часто задумуватись, забуватись. Цілими годинами туманіла не раз без пам'яті в своїй цюпці. Незамітно стала опускатися й у роботі. Жиди зменшили їй плату, но вона не примічала того. "Він мене не любить! Зрадив!" — повторяло її болюче серце, — а мимо того цілі вечори проводила близ нього, у темнім душнім кутику шинку, непостережена слідила, як її Іван пив, жартував, сміявся, а все з другими, а ніколи з нею. Ба, вона запримітила, що від якогось часу він старався її уникати, — але, побачивши, що надармо, удавав всегда, що її не бачить, — і вже ніколи не сварив на ню, не проганяв, але й слова ніколи не говорив.
А вона з гарячкою на лиці, з тоскно трепечучим серцем, мовчалива, безсильна, нужденна, гляділа на нього, мов причарована. Зима зближалася. Похолодніло. Не раз робітниці, що крутили корбами при ямах, бачили її, вертаючи від Кирницького, як бродила по болоті ледве жива, з посинілими від холоду руками.
— Що тобі, Фрузю? — питали вони.
— Нічо! А що ж би мало бути?
Но старші жінки знали, що воно є, хоть знали й не все.
Яко досвідчені в подібних ділах, вони часто зводили бесіду на її стан, давали ради. Фрузя пильно, щораз пильніше слухала тих рад, — часто, щораз частіше почала думати о недалекій будучності, — і веселішала. Легше їй робилося на серці.
— Що тобі, Фрузю? — питали баби частенько, чудуючися над новою переміною в її поступуванні.
— Нічо! А що ж би мало бути? — була незмінна відповідь.
— Така ти щось тепер прудка, запопадлива! Щось бігаєш, прибираєшся, купуєш десь, звиваєшся, — а все весела і не туманієш, як уперед! Що то таке?
Лице Фрузі розсвічувалося хоробливим рум'янцем; очі палали, як жар.
— Пст! Тихо! — говорила вона, прикладуючи палець до губів.
— Ну, що такого? Гостя якого чекаєш, ци що?
— Ая, ая, — гостя чекаю, та й то ще й якого!
— Ну, або якого?
— Такого, знаєте… Всій біді конець буде, всьо пропаде! Він знов буде мій!
— Хто такий?
— Хто? Ну, та він, Іван! Полюбить!
— Бог би го побив! — шептали баби, хитаючи сумно головами. — Окаянник поганий! Дівчину з ума звів!
Дивна, щаслива гадка опанувала тепер цілою душею Фрузі! Її збурена фантазія день і ніч працювала над тим, який би то спосіб винайти, щоб прихилити назад до себе серце Івана. І кілько вона натерпілась, наболілась, перекидаючи в думці один за другим найдивачніші помисли! "Чарувати го? Ні! І зілля не знаю, і боюся! Ану ж умре, збожеволіє, руку му вкулить або ногу? Хто знає, — і так лучаєся! Просити? Дарма! Відтрутить, насмієся, ще й ногою копне!"
А властивий спосіб так простий, так близький, так певний! І як вона швидше не прийшла на тоту щасливу гадку? Кілько би муки була собі заощадила! Ні, сей спосіб не хибне! Сли є у нього хоть трошки серця людського, хоть капинка чуття, — він мусить… мусить!..
Лагодитись, — а швидко! Рішуча хвиля леда день! А треба притім і подобатись йому! Бідна Фрузя! Як вона тепер рада би бути хорошою, свіжою, утішною, рум'яною! Як вона жалувала за своєю красою, що марно пропала серед нужди, недостатку і грижі!
Але то байки! І так вона діпне свого! Вона збудить жаль, помилування, — а любов небавці й сама прийде, конечно прийде! Лиш його серце порушити, лиш його чуття стрясти! Любов, щира, сильна, спить у нім, лиш привалена злими прикладами, приглушена легкодушністю, гордістю і розпустою. Вона збудиться, верне, конечно верне!
І гарно ж вона устроїться, як прийде рішуча хвиля! Червона шалінова хустка на голові, і спідничка перкальова, — не нова вже, то правда, але зашанована. Сорочка картанова, білесенька, червоним шовком стебнована в звіздочки дрібонькі. Чоботи пасові і кармазинова крайка. Коби лиш лице трохи рум'яніше, голос трохи сильніший, дзвінкий, срібний, як бувало! А ще ж до того!.. Ні, ні, ні! Він мусить полюбити, покине погане життя, стане добрим, сердечним, чесним чоловіком, стане жити по-новому і її вирве із тої пропасті зіпсуття і сорому!.. А потім! Щасливі дні, — чи скоро ви надійдете, — чи не заведеш, чудова надіє? Її родичі простять, привітають радо, з отвертими раменами, — а вона приведе їм свого Івана, свого милого, свого мужа, і скаже: "Дивіть, — се я, моя любов зробила з нього чоловіка!" І відтак піднесе їм дитинку і скаже: "Дивіть, — се ваш унука, се моя потіха, моя надія, мій скарб дорогий!.."
Щасливі дні — чи скоро ви надійдете? Чи не заведеш ти, чудова надіє?..
Святий Никола "на сивім коні приїхав". Ще з ночі сніг упав так у коліно, а ранком мороз потис неабиякий.
До пізньої ночі празникувався Іван у Кирницького. Ріпників насходилося багато. Одні пили, другі танцювали з дівчатами, треті в карти грали. Кількох Николаїв справляло іменини, — і Кирницький уторгував немало.
Іван пив сього вечора дуже багато, — говорив, реготався, співав, аж стіни ходили, але видно було, що щось йому не по душі, щось його немов непокоїть, гризе. Що такого? Він і сам не знав.
Мимо волі і охоти, — якось так без відома, — він поглянув у кут коло груби. Звичайне місце, де сиділа Фрузя. Що такого? Він уже від кількох день не бачив її? Спочатку він не запримітив того. Аж тепер впало йому то в око. "Що з нею, що вже не волочиться за мною? Ну, чень нарозумилась! Ха, ха, ха! Дурна дівка! Вчепилася чогось: люби ї та й люби!"
Так думав Іван, але сам чув, що тоті гадки якісь нещирі, не з серця, — що там, у глибині, ворушиться якесь друге чуття, темне, незрозуміле ще, але сильне.. Чому її нема? Що їй сталося? Його вразила трохи неприсутність Фрузі. Щось мусило статися з нею. Може, занедужала?.. "Ігій, — а мені що до неї? Чому додому не йде, до вітця — до матері?.." Але сей же час другий голос заговорив в його душі: "Она ж заходила до мене, пильнувала мене в слабості! Она для мене покинула і хату рідну, і родичів!.. Гм, она, бачу, любить мя. ("Чорт побери баби і їх любов!" — шепнув перший голос). Так, так, чорт побери, — а все ж випадало би завтра навідатися до неї, що она поробляє! Може, вже… Гм, гм!.. Піду завтра, навідаюсь!.."
А тим часом, поки ніч темна, поки мороз надворі, поки горівка в фляшці, поки веселість, і сміх, і жарти довкола, — звеніть, чарки, розлягайтеся, розпусні співи, крутіться по хаті в шалених підскоках, п'яні пари!.. "Она там чень ще… А зрештов… Угу!.. Завтра, завтра навідаюсь до неї!"
Вже поранок близький. Хмари просунулися. Ярко горять звізди над сонним Бориславом. Лиш храпливі непевні голоси кількох ріпників полохають глибоку тишу. Вони, заточуючися боками посеред улиці, вертають від Кирницького і кінчать послідні стихи якоїсь думки.
— Чого ти, Іване, так посоловів? — питає один ріпник.
— Посоловів? Ігій! Як посоловів?
— Так якось! І смієшся, — а якось мов не своїм сміхом. Щось у тебе, бачу, на душі.
— Ex, дурний ти, бачу! Нічо в мене на душі нема! Привиділо ти ся!
— Ну, най і привиділося! А я все свеї! Що то й говорити. Я вже тебе, пташку, знаю! Ну, скажеш, що тобі?
— Та що маю казати? Нічо не знаю! Що маю казати?
— Як собі хочеш, небоже, як хочеш! Ну, ти, бачу, туй жиєш! Добраніч! Ночуй здоров, — а завтра розповіш, що тобі є!
— Добраніч! — сказав Іван і увійшов у сінці.
Іван, пробуваючи довший час у Бориславі, наняв собі осібну цюпку в темнім нечистім закаулку. Сінці були темні, вузькі і нерівні. Двері до його кімнатки аж при кінці їх, у куті. Виходячи рано, він замок її на ключ. Ключ був у нього.
(Продовження на наступній сторінці)