Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, котрий, також задуманий і сумний, сидів переважно в стайні або під стайнею. Тужно йому було за селом, обридло йому місто, і тота ненастанна сутолока чужих людей, і тота безліч терпіння та дотисків, котрі кождий з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, котрі вже перед тим не раз давалися йому чути, тепер стали перед ним в цілій своїй безнадійній наготі, окружили його, мов гладкі стіни, високі-високі, аж до неба, мов страшенна тюрма, котру він мусив носити з собою аж до смерті. Воля його, не находячи собі ніде стриму, ані перешкод, ані границь — ослабла. Впрочім, що йому по ній, коли одинока перепона здвиглася їй власне там, де було ядро всього. Все давав йому чудовий перстень, крім щастя і внутрішнього вдоволення. Кілька разів уже Іванові приходила думка до голови, що ліпше б йому було обходитися без того чудового дару. Але все ще якась надія блискотіла перед ним, а надія та тепер мала подобу, і лице, і голос — панни Ніни. Допомогти їй, стати їй у пригоді, видерти її з руки негідних лихварів і не менше негідних родителів, а через те і після того позискати її любов — ось про що думав Іван, сидячи одиноко на своїй лавочці та пихкаючи люльку на короткім цибусі.
Правда, не відразу дійшов Іван до такої скромності. Спочатку, поміркувавши, що Ніна йому почала подобатися, він забажав, щоб вона полюбила його. Та, на диво, перстень і тут показався безсильний. Коли Іван бажав, щоб вона в тій хвилі прийшла до кухні або на подвір’я, щоби поклепала коня по шиї або вдарила його по плечі, щоби засміялася або розгнівалася, — все те сповнювалось йому зараз. Але найгарячіші його бажання, щоб вона полюбила його, оставалися несповнені. В її присутності він чув себе несмілим і несвобідним, чув, що від неї віє якимось холодом, якимось духом, чужим і незрозумілим для нього, що ставав непрохідною стіною між ними навіть тоді, коли вона сміялася, жартувала з ним і клепала його по плечі.
"Дарма, — подумав вкінці Іван, — видно, її натура сильніша, ніж натура того стовпа, і мій перстень не може її змінити. Ну, та се діло не горить. Може, то час потроху змінить. Може, як побачить мою поміч, пізнає мене ближче, то й..."
І він покинув робити досвіди з перстенем, сидів, дивився безучасно, слухав, що розповідали слуги, і мовчав.
А у віллі тим часом порозташовувалися шевкині, кравчині, модистки, працюючи над шлюбною виправою для панночки. Князь і княгиня, одержавши від будущого зятя значний завдаток на дочку, цілими днями бавилися поза домом, розуміється, кожде осібно в своїм кружку. Панна Ніна також рідко припинювалася дома, з котрого гнав її геть вид передшлюбних приготувань. В кружку веселих, щебетливих товаришок вона зараз забувала про свою гризоту, сміялася, скакала і жартувала, немов ніякого барона і ніякого контракту на її душу, і ніякого завдатку на її тіло й не було на світі.
XV
Одного дня панна Ніна знов веліла Іванові запрягати. Коли виїхали, казала йому справити фаетон в противний бік від того, в який звичайно їздили. Швидко виїхали за місто і доїхали до моста. Велика, бистра і глибока ріка з глухим шумом котила попід ним свої хвилі. Панна Ніна затремтіла, почувши той шум і туркіт коліс по мості, але зараз же почала досить голосно мугикати собі якусь веселу пісеньку. Коли були на середині моста, кликнула зовсім свобідно:
— А стань-но, Іване!
Іван зупинив коні. В тій хвилі панна відчинила дверці фаетона, вискочила з нього і проворно, мов білиця, поскочила до мостового поруччя, перескочила через нього і кинулася в темнуваті запінені хвилі ріки. Але в хвилині, коли вже долітала до води, почула, як якась невидима а могуча рука вхопила її, підняла вгору і знов посадила в фаетоні.
— Пощо то робити комедію! — огризливо буркнув Іван, котрий преспокійно сидів на кізлах.
— Комедію! — скрикнула панна Ніна, обливаючися слізьми. — Але ж власне я хотіла зробити конець тій негідній комедії, котру зо мною виробляють. Іване, Івасику, прошу тебе, — обернулася нараз до нього, — дай мені вмерти! Дай мені ще раз повторити те, в чім ти мені перепинив!
— Най паннунця навіть не думає про се! — відповів Іван.
— Але ж бійся бога! Я не можу вертати додому! Адже ж нині мають відбутися мої формальні заручини з бароном. Я: не можу довше витримати.
— То хто ж паннунцю силує вертати додому? — відмовив з незрушеним супокоєм Іван. — Я думаю; що можна не вертати і жити.
— Не вертати і жити? Але куди ж я дінуся, що робитиму?
— Мій боже, світ такий широкий! Адже ж паннунця мовила, що воліла би на службу нанятися...
— Так ти радив-би мені се зробити?
— Що ж, коли інакше не можна, то-все ліпше на службу нанятися; ніж раків і коропів під мостом годувати. Але мені здається, що паннунця, богу дякувати, не потребує ще аж на таке сходити. Чому ж би паннунця не мала... наприклад...
— Що таке? Скажи!
— Н:у, наприклад... приняти мене у свою службу?
— Тебе? У свою, службу? — скрикнула панна Ніна. — Ха, ха, ха! Тебе, котрий в кождій хвилі можеш статися своїм власним паном, багатшим і більше могучим від усіх панів світу, — і я, бідна, одинока, позбавлена всього на світі, мала би приймати тебе у свою службу?
— А якби я паннунцю про се просив? — сказав Іван. — Нехай паннунця вірить мені, що тілько тоді чоловік зуміє найліпше услужити другому, коли його до сього спонукує не потреба, але тільки власна воля і власне...
— Що власне?
— Ну, менша з тим! — урвав Іван. — Так як же? Прийме мене паннунця у свою службу? Я буду слугою покладливим. Платні ніякої не жадаю, коли мене паннунця; відправить, то піду геть, а чого паннунця тілько забажає або запотребує, то прошу мені сказати. Все заразісінько буде зроблене.
Панна Ніна, всміхаючися крізь сльози, простягла руку і подала її Іванові.
— Добре, — сказала. — Приймаю твою услугу, але з тою умовою, що не буду тобі ні в чім розказувати: Покидаючи те життя, котре ненавиджу, хочу заразом покинути його звичаї. Не хочу, щоби ти був моїм слугою. Будь моїм товаришем, братом, добре?
Іван стиснув подану йому руку панночки.
— Против сього нічого не маю, — сказав радісно.
— Ну, а що ж тепер будемо робити?
— Я думаю, — сказав Іван, — що найліпше буде на хвилинку повернути додому.
— А се пощо?
— Ну, прошу паннунці, треба коні відставити на місце.
— Ба... а як же ми рушимося?
— Нехай паннунця про се не турбується, се вже моя річ.
— Слухай, Іване, — сказала паленіючи панна Ніна, — не говори до мене: "паннунця"! Говори мені: "ти", "Ніно", так, як-бись говорив до своєї сестри.
— Перепрашаю паннунцю, — відповів Іван. — Я ніколи не мав сестри, то й не знаю, як треба до неї говорити. А поки сиджу на кізлах, то буду говорити так, як досі говорив. Потому, може, й інакше навчуся.
XVI
Від того часу видали люди в різних столицях Європи, в модних купелях, на блискучих балах, перегонах і інших місцях великопанських розривок молоду пару, що видавала себе братом і сестрою. Мужчина, вбраний добірно, але попросту, був звичайно мовчазливий, держався здалека від людей, не танцював, в конверсацію не мішався і загалом якось немов гас і щезав при боці своєї гарної сестрички. Вона натомість була предметом загального подиву і обожання — не знати, чи задля своєї красоти, чи задля свого дотепу, чи задля безмірного — як здавалося — багатства, котре видно було і в її коштовних строях, брильянтах та інших дорогих клейнотах, в блискучих екіпажах та в величезних видатках, які вони робили всюди, де тільки на який час зупинялися.
Ті двоє були Іван і Ніна. Покинувши батьківський дім, Ніна, щоправда, заявила Іванові, що хоче вернути до рідного краю. Але Іван, знаючи досить добре її вдачу, доміркувався, що се обридження до великопанського життя викликане було у неї тільки хвилево тим тяжким моральним ударом, котрого власне дізнала. Хвиля мине, рани заживуть, і вона, певно, затужить за тим життям. От тим-то він предложив їй, щоби перед поворотом додому, обоє відбули кількамісячну проїздку по Європі, котру він і сам рад би був оглянути. Ніна якось ніби неохотно приняла се предложення, але по кількох днях цілковито забула про те, що колись так хотіла вертати додому.
Сила Іванового чудодійного перстеня проявилася тепер в повнім блиску. Перстень той переносив їх обоє з міста до міста в одній хвилі, без труду і клопотів, давав їм в руки невичерпані засоби, позволяв видавати нечувані суми, ясніти безмірним багатством, котре нічого не коштувало і котре мало тільки тоту недогоду, що, в який-небудь спосіб діставшися в треті руки, щезало, як сніг на сонці. Значить, було воно привидом, як о тім Іван достотне переконався, але привидом зовсім достаточним на те, щоби запевнити їм славу людей безмірно багатих.
Ніна зразу онималася якось черпати з того чародійного джерела.
— Яке я маю право на се? — говорила.
Але Іван успокоював її.
— Коли ти раз узяла мене собі на службу, то позволь мені заспокоювати всі твої потреби.
— Але мої потреби можуть статися капризами.
(Продовження на наступній сторінці)