Відповідь була коротка і переконуюча. Я обернувся знов до місцевого чоловіка.
— А не можна би проситися до вашого єгомостя на ніч?
— У нас нема єгомостя. До нас доїздять що дві неділі на відправу.
'— А може, до якого газди?
— Та не знаю. Може би... Лиш не знаю, у кого би?
А потім, подумавши хвилину, він додав:
— Хоба би у нашого навчителя.
— У вас хіба є навчитель?
— А є.
— То, значить, є й школа?
— А є. Вже п’ять літ маємо чколу.
— А де ж той ваш навчитель?
— Та недалеко. Он тут за коршмою.
І він показав нам дорогу. Було справді недалеко. По дорозі, йдучи стежкою понад потоком, що заступав місце головної сільської вулиці і якого берегом провідник проводив коней, я встиг розпитати у чоловіка, що їх навчитель молодий іще чоловік, живе сам, нежонатий, не виїздить майже нікуди з села, що у нього не буває ніхто чужий і що громада досить задоволена з нього, бо вчить дітваків пильно, не б’є в школі та й і з людьми людяний: у всьому порадить і не одного й грішми порятує, хоч сам живе бідно. Отак розмовляючи, ми дійшли до "чколи", що стояла на крутому березі над потоком. Заїзду до неї не було ніякого, тільки стежка горі невеличким пустим огородом. Школа була така ж сільська хата під соломою, як і інші, збудована хіба остільки відмінно від селянських, що складалася з двох половин, переділених вузькими сіньми. Одна половина з трьома вікнами до городу — се була шкільна зала, а друга з двома вікнами — помешкання вчителя. Перед сею половиною огород був скопаний, засаджений яриною, з-між якої тут і там виростали гарні щепки яблунь та груш; пліт отінювали густі корчі насадженої малини, порічок та "веприн"*. В однім куті стояла альтанка, отінена густим диким хмелем та обсаджена смерічками. Смерічки, засаджені в два ряди перед дверима, по п’ять у кождім ряді, заступали місце ганку. Двері були заперті, але вчителя ми застали в альтані. Пора була літня, вакаційна, і шкільного заняття не було; він, очевидно, порався в своїм огороді, а тепер відпочивав у альтані та покріплявся квасним молоком і чорним житнім хлібом.
Я ввійшов до альтани й поздоровив його. Він мотнув головою, не відповідаючи нічого на моє поздоровлення і не встаючи з місця. Я попросив його переночувати мене і мойого провідника. Він видивився на мене якимось тупим поглядом і, не перестаючи жувати, дивився досить довго, не говорячи ані слова. Я стояв у вході і дивився на нього з заклопотанням, не знаючи, як мені бути. На поміч мені прийшов селянин, що припровадив мене.
— Та вже, пане навчителю, будьте ласкаві! Я би й сам переночував паничя, але, знаєте, в мене тісно. А в коршмі не хочуть, бо там блощиці.
Учитель поклав ложку, встав і, не кажучи до мене ані слова, вийшов з альтани та пішов до перелазу, за яким стояв мій угро-руський провідник з парою коней.
— Ти відки? — запитав він.
— Та з Волівця.
— А багато взяв від панича?
— Та два ринцьки*.
— А заплатили тобі?
— Та заплатили.
— Ну, то сідай на коня і їдь додому. Ще маєш час доїхати.
— Та чому ні? До ночі доїду до своєї границі, а там я вже як дома.
— Ну, то добре. На, маєш шустку* на тютюн. їдь, а я вже панича проведу, куди треба буде.
Я з не меншим, як досі, зачудуванням слухав тої розмови і дивувався, як се так пан учитель, не розвідавшися гаразд, розпоряджається моїм провідником. Я наблизився до нього і сказав:
— Мені би треба до Турки.
— Добре-добре, най він їде,— відповів якось байдужно учитель, навіть не обертаючися до мене. І мій провідник поїхав. І місцевий селянин, поклонившися, пішов собі до дому. Ми лишилися самі.
— Позвольте вам представитися,— сказав я, знов наближаючися до нього.
Він усміхнувся якимось силуваним сміхом.
— Ніби я не знаю тебе! За першим разом пізнав. То хіба ти не пізнав мене.
Я придивився йому, та не міг пізнати. Се був чоловік на вид 35 літ з довгою чорною бородою, трохи згорблений, у літній полотняній блузі і в таких самих штанах, з якимось не то меланхолійним, не то заляканим і непритомним видом. Його очі немов уникали вашого погляду, але тоді, коли він не чув на собі вашого погляду, вони спочивали, вперті десь у одну точку, в якусь далечінь, немов відси визирали когось. Я глядів, та не міг пізнати його. Він якось скривився, далі здвигнув плечима і похилив голову.
— Ну та й не диво. Давно ми бачилися. А ти навіть у мене в хаті був. Моримуха Опанас, тямиш?
— Та не може бути! — скрикнув я.— Опанас! Ні, нізащо не пізнав би! Та господь з тобою! Відки ти тут узявся? Вчителюєш? І в такім глухім закутку! І стільки літ я не чував про тебе... Ну, ходи, оповідай, що з тобою?...
Я засипав його питаннями, та він похилив голову і якось спідлоба дивився на мене, немовби або не вірив у щирість мойого зацікавлення або міркував над тим, як би викрутитися від моїх запитань.
IV
Увечері при лампі ми сиділи в кімнаті вчителя і розмовляли. У мене знайшовся чай та цукор, пан учитель роздув огонь та розігрів окріп, і ми згадали старий школярський звичай, попиваючи гарячий чай та закусуючи хлібом та бриндзою. Моримуха їв з апетитом, слухав моїх оповідань, та сам говорив мало. Оповідаючи про спільних знайомих, учителів та товаришів, я пильно дивився на нього, силкуючися пізнати давнього Опанаса, та все щось немов перепинювало мені, заслонювало знайомі риси, показувало в привичнім для мене обличчі якісь чужі, невідомі мені риси. Я мав таке враження, немовби в житті того чоловіка пройшла якась широка й глибока борозна, якою відорано' його минуле від теперішнього. Кілька разів мені здавалося навіть, що в заляканій чи апатичній душі сього нового Опанаса ворушиться щось, блимає якийсь огник, що рад би освітити сю дивну борозну, що якісь питання, якісь признання снуються у нього на язиці, раді зірватися та вилитися, але якась таємна сила зупиняє, прогонює їх назад у глибину його душі. Я постановив собі допомогти тим боязким пташкам зірватися і вилетіти, постановив, як кажуть, легенько потягнути Опанаса за язик.
— А я недавно був у твоїм селі,— закинув я несподівано.
— В моїм,— з якоюсь дрожжю в голосі відповів Опанас. І, сумно всміхаючися, додав: — Де там у мене яке село? Хіба те моє, де я тепер.
— У твоїм ріднім,— поправив я.— Там, де твоя батьківщина була.
— Минулося-забулося!
І він махнув рукою і звісив голову.
— Ну, але тебе там люди не забули. Хоч ніхто не міг сказати мені, куди ти подівся.
— Благословляють мене?
— Не можу. сказати, щоб так дуже,— мовив я.— А все-таки не можуть вийти з дива, що тобі сталося, що ти так, ні сіло ні впало, продав свою батьківщину. А особливо я здивувався. Адже я знав, як ти любив її.
Опанас кинувся, мов ужалений.
— Ти знав! Що ти знав? Ти міг знати лише частину. А проте...
Він знов махнув рукою і звісив голову.
— Ну, Опанасе, скажи по правді, що се з тобою сталося? Так ти якось ні з сього ні з того щез із нашого горизонту, так безслідно пропав... А ще потім та нагла продаж батьківщини...
— Се не потім було, а дрібку перед тим,— нервово, мов зачеплений за болюче, втрутив Опанас.
— Ну, то вже чи потім, чи перед тим, а все-таки загадка. Я довідався про смерть твоїх старих і думав, що ти пішов сісти на грунті та господарювати. Вже збирався писати тобі на село, коли якось припадком довідався від селян, що ти продав усе...
— Ще до того жидові! — додав він з гірким усміхом.
— І вибрався кудись. Зрозумієш і сам, що я не знав, що й думати про се.
— І що ж ти думав?
— Нічого не думав. Зупинився на тім, що тут якась загадка, якої самою логікою не розв’яжеш.
— А інші товариші що?
— Якось не доводилося ні з ким говорити про тебе. Ти в товариствах ніколи не бував.
— Ну, певно, забули! — мовив Опанас.— І добре так.
— Але скажи, що таке тобі сталося? Йшов у один бік і раптом звернув з дороги та й гаття! Немов якась киценька перебігла тобі дорогу.
Опанас аж підкинувся, мов ужалений.
— Киценька! Ти тямиш її?
— Кого?
— Адже ти отсе згадав про неї. Значить, знаєш щось. Догадався! Чи, може, чув що від когось? А може, вона сама?..
І він з жахом впер в мене очі.
— Вибачай, Опанасе, але я, бігме, не розумію тебе. Про кого я згадав? Хто такий вона сама?
— Киценька.
— Що за киценька?
— Як-то? Не тямиш Киценьки? І не знаєш моєї історії?
— Та нічогісінько ж. І про яку се ти киценьку?
— Не тямиш? А, правда, ти не бував у Суберльової.
— Був пару разів.
— Ну, то, може, пригадаєш. А втім...
Я пригадав собі кав’ярню Суберльової, що була на розі вулиць Вірменської і Гродзіцьких. Се була нічна кав’ярня з дамською обслугою, свойого часу ославлене місце гулянок золотої молодіжі. Я заходив туди рідко, і то лише вдень, тому й не диво, що назва Киценьки не сказала мені нічого.
(Продовження на наступній сторінці)