В тій хвилі відхилилася запона намета, і швидким кроком ввійшла до намета Мирослава. Вона бистро зиркнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.
— Ах, ось він, ось він! — скрикнула вона.— Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій, Максиме! Що з тобою діється?
Максим сидів, мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів’ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенню, за дотиком її м’якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кровавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.
— Мирославе,— сказав він відвертаючись,— чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть,— ти знов збудила в мені любов до життя!
— Милий мій! — сказала Мирослава.— Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!
— Нащо мені надії? Надія не розіб’є тих ланцюгів.
— Але мій батько розіб’є.
— О, твій батько! Так, він говорить, що готов се зробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.
— Якої услуги?
— Він хоче йти до тухольців і робити з ними таку угоду, щоб в заміну за мене випустили монголів із сеї долини, і жадає від мене того чарівного слова, котре би прихилило до нього серця тухольців.
Мирослава з подивом поглянула перший раз на свого батька, а подив сей чим далі, тим більше перемінявся на радість.
— Тату,— сказала вона,— правда се?
— Правда! — сказав Тугар Вовк.
— І ти думаєш, що Максим знає таке слово?
— Мусить знати. Адже й тебе він за першим разом як прикував до себе. Без чарів се не могло статися.
Мирослава з усміхом, повним безмежної любові, поглянула на Максима, а потім, обертаючись до свого батька, сказала:
— Ти вже маєш дозвіл начальника на переговори?
— Ні ще,— але се стояти буде хвилю. Його намет поуз мойого.
— То йди ж. Я тим часом наклоню Максима, щоб сказав тобі се слово.
— Ти наклониш?
— Побачиш! Іди лишень!
— Причарована дівчина,— воркотів сам собі боярин, виходячи з намета.— Причарована, не інакше! Сама йому на шию кидається!
— Серце моє, Максиме! — сказала по його виході Мирослава, обвивши руками шию Максимову і цілуючи його бліді, спечені уста.— Не журися! Монголи від си не вийдуть — тут їм усім погибати!
— Ох, Мирославе, зоре моя! — сумовито сказав Максим.— Рад би я сьому вірити, але надто велика їх сила, заслабі наші тухольці.
— Нам прийшли в поміч загіряни і верховинці.
— Зброї доброї не мають.
— І про се не бійся. Слухай лишень: сотні сокир цюкають у лісі — хвиля ще, а сотні огнищ запалають довкола долини, а при кождім огнищу робити будуть ваші майстри машини, котрими можна буде кидати каміння аж до середини монгольського табору.
— І хто ж се таке вигадав? хто навчив наших майстрів?
— Я, серце моє. Я придивлялася не раз таким машинам, що стоять на мурах Галича. Заким іще сонічко вийде з-за Зелеменя, п’ятдесят таких машин буде кидати каміння на голови монголів.
Максим радісно обняв Мирославу і кріпко притиснув її до серця.
— Життя моє! — сказав він.— Ти будеш спасителькою нашої Тухольщини!
— Ні, Максиме! — сказала Мирослава.— Я не буду спасителькою Тухольщини, але твій батько. Що мої мізерні машини проти такої ворожої сили? Твій батько не таку силу виведе проти них, а таку, проти котрої ніяке військо не встоїть.
— Яку силу? — спитав Максим.
— Слухай! — сказала Мирослава. Тихо стало довкола, тілько десь далеко-далеко в горах покотився глухий гуркіт грому.
— Гримить,— сказав Максим,— ну, і що ж з того?
— Що з того? — живо сказала Мирослава,— се смерть монголів! Се більший нищитель, ніж вони, і такий нищитель, що буде з нами держати руку... Слухай лишень!
І вона озирнулася по наметі, хоч там було зовсім пусто, а потім, мов не довіряючи тій тиші й пустоті, нахилилася до Максимового лиця і шепнула йому в вухо кілька слів. Мов могучою рукою шарпнений, зірвався Максим, аж забряжчали на нім ланцюги.
— Дівчино! чародійська появо! — скрикнув він, вдивляючись у неї напів з тривогою, а напів з глибоким поважанням.— Хто ти, і хто прислав тебе сюди з такими вістями? Бо тепер я бачу, що ти не можеш бути Мирослава, дочка Тугара Вовка. Ні, ти, певно, дух того Сторожа, котрого звуть опікуном Тухлі.
— Ні, Максиме, ні, милий мій,— сказала дивна дівчина.— Се я сама, та сама Мирослава, що тебе так дуже любить, що радо віддала б життя своє, щоб зробити тебе щасливим!
— Немовби я міг бути щасливим без тебе!..
— Ні, Максиме, слухай ще одного, що я тобі скажу: утікай із сього табору, зараз!
— Як утікати? Адже варта не спить.
— Варта перепустить тебе. Бачиш прецінь, що мене перепустила! Тілько ось що зроби: переберись у мою одіж і візьми сей золотий перстінь: його дав мені їх начальник на знак свободи і безпечного проходу. Покажеш його сторожам, і вони пропустять тебе.
— А ти?
— За мене не бійся. Я тут з батьком лишуся.
— Але ж монголи дізнаються, що ти випустила мене, а тоді не пощадять тебе. О, ні, не хочу сього.
— Але ж не бійся за мене, я зумію собі дати раду.
— Я також! — сказав уперто Максим.
В тій хвилі ввійшов боярин, понурий і червоний. Хмара гніву й невдоволення висіла на його чолі. Бурунда показався ще неласкавішим до нього, стрітив його раду про виміну Максима докорами і ледве-ледве згодився на неї. Боярин чимраз виразніше зачинав почувати якусь тісноту, немов ось-ось довкола нього стояли і чимраз тісніше зступалися штаби залізної клітки.
— А що? — сказав він різко, не дивлячись ні на доньку, ні на Максима.
Щаслива думка блиснула в голові у Мирослави.
— Все добре, тату,— сказала вона,— тілько...
— Тілько що?
— Максимове слово таке, що воно не має сили в устах іншого; тілько як він сам може сказати його, воно має силу.
— Ну, то чорт його бери! — відворкнув гнівно боярин.
— Ні, тату, постій, що я тобі скажу. Вели розкувати його з ланцюгів і йди з ним до тухольців. Ось перстінь від Пети: з тим перстенем варта пропустить його.
— О, дякую тобі, донечко, за добру раду! "Заведи його до тухольців", а то значить — сам собі вирви з рук останню поруку вдачі. Тухольці полоняника візьмуть, а мене проженуть! Ні, сього не буде. Я йду сам і без його слова.
Засумувалася Мирослава, її ясні очі покрилися сльозами.
— Соколе мій! — сказала вона, знов припадаючи до Максима.— Зроби так, як я тобі раджу: візьми сей перстінь!
— Ні, Мирославе, не бійся за мене! — сказав Максим.— Я вже придумав, що маю робити. Іди й помагай нашим, і нехай наш Сторож помагає вам.
Важке було прощання Мирослави з Максимом. Адже вона лишала його майже на певну загибіль, хоч і як силкувалася не показувати сього по собі. Украдком поцілувавши його і гаряче стиснувши його руку, вона вибігла з намета за своїм батьком. А Максим лишився сам у боярськім наметі, з серцем, що тріпалося від якоїсь неясної мішанини радості, і тривоги, і надії.
VII
— Що се за стук такий у лісі? — спитав боярин у своєї доньки, йдучи поруч із нею через монгольський табір.
— Дрова рубають,— відповіла коротко Мирослава.
— Та тепер? уночі?
— Зараз буде день.
І справді, ледве сказала се Мирослава, коли втім на високих кам’яних обривах, що стіною окружали тухольську кітловину, тут і там замиготіли іскри: се тухольці кресали огонь і розкладали огнища. Невелика хвиля минула, а вже довкола цілої долини запалали огнища довгим рядом, немов заблискотіли серед пітьми очі величезних вовків, що готовилися скочити в долину і пожерти монгольську силу. Коло кождого огнища купами снували якісь темні постаті. Цюкання сокир залунало з подвійною силою.
— Що вони роблять? — спитав боярин доньки.
— Дерево обтісують.
— Нащо?
— Прийдеш, то й побачиш.
Вони йшли далі через табір. Де-не-де варта зупиняла їх — приходилось показувати начальницькі знаки, щоб пропустила. Вартові дивилися з тривогою на огнища, будили своїх начальників, але ті, видячи, що тухольці держаться спокійно, веліли їм не робити крику, а тільки матися на осторозі. Що позапалювали так много огнів, се ще й ліпше для монголів — не зроблять скритого нападу. Можна спати спокійно, доки ті огні горять, бо й так завтра чекає військо велика праця.
А Тугар Вовк з дочкою вже й минули табір і, перейшовши не дуже широкий кусень поля, дійшли до стрімкої кам’яної стіни. Довго ходили вони, шукаючи стежки під гору, поки вкінці між корчами та папоротями не відшукала її Мирослава. З трудом почали обоє дертися вгору.
— Хто йде? — крикнули вгорі голоси від огнища.
— Свої! — сказала Мирослава.
— Що за свої? — скрикнули тухольці, заступивши стежку. Живо пізнали Мирославу, що йшла передом.
— А за тобою хто.
— Мій батько. Бегадир монгольський вислав його для мирних переговорів з нашими старцями.
— До якого біса нам переговорів? Коби борзо сонічко на небо, не так ми з ними переговоримося.
— От які ви смілі! — сказав усміхаючись Тугар Вовк.— Ну, ну, до такої радости не довго ждати. Та тілько не знати, чи вашим матерям се буде така радість — видіти ваші голови на монгольських списах!
(Продовження на наступній сторінці)