У гардеробній Віктора не було, він уже встиг одягтись і зник. Тепер зрозуміло, чому він так поспішав. Щоб швидше одягтись і піти з Софою.
Юля машинально взяла пальто. Ще лишилась надія, що Віктор чекатиме її біля під’їзду.
Вийшла на вулицю. Нікого!
Тільки вітер шпурляв в обличчя жмені колючого снігу.
26
Сьогодні перед класними зборами відчувалось серед учнів незвичайне пожвавлення, піднесення, наче вони чекали якоїсь виняткової події.
Юрій Юрійович вийшов у коридор, зазирнув у клас, пішов у комсомольську кімнату — улюблене місце багатьох учнів на перервах. Десятикласники збирались групками, голоси їхні звучали збуджено, та й рухи були метушливіші, ніж завжди.
Класний керівник стримано посміхнувся, від чого його очі звузились, стали як дві щілини, наче потрапив у них яскравий промінь. Стрижені колючі вуса смішно настовбурчились.
Ліда Шепель була між учнями, в руці її білів аркуш паперу. "Напевне — список, хто виступатиме з інформацією,— подумав учитель,— ну, ну..."
Він уважно стежив за ученицею: ось вона підійшла до Ніни Коробейник, щось запитала. Ніна розгорнула газету, Ліда зазирнула на шпальти, щось сказала, і враз обличчя її засвітилось несподіваною веселою усмішкою. Засміялась і Ніна; обидві учениці пішли в клас. Юрій Юрійович задоволено кивнув головою, торкнувся пальцями їжачка вусів і навіть тихо замугикав щось схоже на пісню.
Прозвучав дзвінок. Учитель ще не знав, як пройдуть збори. Що коли цікава справа інформації з газет обернеться на суху й зовсім не цікаву? Тепер усе залежало від того, чи зуміють самі учні зорієнтуватися в газетах, розповісти про справді найважливіше й найцікавіше. Важливе й те, як вони розповідатимуть. Чи це буде захоплена розповідь, чи нудна жуйка, завчений переказ?
Першою виступила Юля Жукова. Вона вміло використала матеріали з "Правды" і так розповідала про події в Кореї, що в класі стояла глибока тиша.
Потім говорила Ніна Коробейник. Вона побоювалась, що не всім буде цікаво слухати про статтю "Творча вимогливість письменника" з "Літературної газети". А Ніну найбільше зацікавило те, як письменники працюють над своїми творами. Учениця не тільки переказала зміст статті, а й доповнила її прикладами з життя вчених-винахідників, згадала про безліч дослідів Мічуріна і Павлова, про їхню наполегливість у шуканні нового. Закінчила вона висновком, що вимогливість до себе — це основне, яку б роботу ти не виконував.
Слухали Ніну дуже уважно. Юрій Юрійович використав її виступ, щоб поговорити про вибір професії.
— А що ж, на вашу думку,— звернувся він до всього класу,— породжує таку вимогливість, таку наполегливість? Почекайте, Коробейник, я хочу, щоб відповів хтось інший. Ну, хоча б Гайдай.
Мечик встав, мовчки знизав плечима.
— Оце і вся ваша відповідь? — здивовано підвів брови вчитель.— Якби ви глянули зараз на себе збоку, враження було б не з приємних.
— А що? — спитав Гайдай.— Я відразу так не можу відповісти.
— Гм... У вас справді безпорадний вигляд. Сідайте.
Хтось з учнів стиха засміявся. Мечик почервонів.
— Я можу відповісти,— глухо сказав він.— Зрозуміло, що вимогливість до себе породжується почуттям відповідальності за доручену роботу. І думаю, що — любов’ю до праці.
— Глибокою любов’ю! — підкреслив Юрій Юрійович.
— Юрію Юрійовичу, дозвольте мені,— встала Марійка Поліщук.— Мені хочеться сказати, що вимогливість до себе ми повинні розвивати ще в школі. Адже в кожного з нас є мета: будувати комунізм. Заради цієї світлої мети ми й мусимо загартовувати в собі кращі свої якості. Ну, і, звісно, подавляти усе те, що затьмарює прекрасне в нашому характері, в наших думках і почуттях!
Учениця говорила пристрасно. Тієї хвилини вона навіть забула, що звертається не до когось із подруг, а до свого вчителя, до всього класу.
— Найближча моя мета,— продовжувала Марійка,— закінчити успішно школу, побільше набути знань. Це наближає мене до іншої мети — обрати любиму професію, всі сили свої віддати народові. Але якщо в мене не буде вимогливості до себе, як же я здійсню свою мрію? А мріяти і не докладати зусиль, щоб мрія стала дійсністю — це не личить, я думаю, нікому з нашої молоді!
Посперечалися, в якому класі школяр уже може свідомо думати про вимогливість до себе. Суперечку ще не встигли розв’язати, як Ліда Шепель запротестувала:
— Час іде! А в нас же ще інформація по "Учительской газете", по медичній, по "Труду"!
Ліда не могла дочекатись, коли ж, нарешті, прийде її черга доповідати. Вона захопилася нарисом про машиніста крокуючого екскаватора у газеті "Труд".
Коли Шепель раніше говорила про те, що обрала собі фах будівника машин, які перетворюватимуть природу, вона, правду кажучи, мало уявляла собі свою майбутню працю. Найчастіше учениця бачила в мріях якусь фантастичну машину, яку збудувала. Машина з ревом вгризалась велетенським свердлом у гранітну скелю, летіло каміння, хмари куряви стояли над горою. Любила Ліда думати про пустиню, яку перетворює на тінистий сад теж незвичайна машина її, Лідиної, конструкції. Це були зовсім наївні дитячі мрії, і нікому й на думку не могло спасти, що "вобла" Шепель може про щось палко мріяти.
Після гострої суперечки з Ніною і Марійкою про вибір професії, а згодом після пам’ятних для Ліди комсомольських зборів вона серйозно замислилась над своєю майбутньою працею. Справді, якій професії присвятить вона своє життя? До чого в неї нахил? Звідки вона взяла, що її покликання — будувати фантастичні машини?
Пригадалось, як на уроці географії вчитель приніс у клас велику картину: гола пустиня, піщані бархани, караван верблюдів, і тільки десь далеко ледь бовваніють пальми, сріблиться ріка.
"Це тільки міраж,— сказав учитель,— ніякої ріки в цих пісках нема. Але якщо пустити в таку пустиню воду, прорити канали, все навколо зміниться, оживе, з’являться сади, виноградники, пасовиська".
Це було в четвертому чи п’ятому класі. І Ліда тоді спитала: "А чому ж ніхто не прориє такий канал?" — "Прийде час,— відповів учитель,— радянський народ перетворить пустині на розквітлі сади. Для цього потрібна техніка, могутні машини. Може й ти, Лідо, як виростеш, будуватимеш такі машини".
А чому б справді не взятися їй за цю справу? Ось тільки б швидше вирости!
А через два роки дівчинка дізналася, що такі велетенські канали вже риють у Радянській країні.
І все частіше думала учениця, що саме вона будуватиме ще не бачені машини. Де вони пройдуть — шумітиме вода, зеленітимуть поля, віття дерев гнутиметься додолу під вагою яблук.
Нарис у газеті немов допоміг Ліді Шепель спуститися на землю. Тепер вона вже не витала в надхмарних фантастичних мріях. Чудесна, але цілком реальна машина, яка замінює труд цілої армії землекопів, уже працює на будівництві. І таких машин потрібно ще багато-багато, щоб вони наступали на степи і пустині грізними колонами.
Передчуття великого щастя захоплює Ліді дихання. Вона уявляє стальний велетень власної конструкції. Ось він виходить з заводу, потужні крани вантажать його частини на залізничні платформи. Щастя таке ще незвідане, його можна ще тільки передчувати, але вже саме його передчуття підносить Ліду, і однокласники помічають у ній якусь зміну, а яку — не можуть зрозуміти.
Вразило ученицю ще й те, що в статті насамперед говорилось про скромного машиніста екскаватора, про людей, які керували машиною. І дівчина замислилась над тим, що найдосконаліша машина буде мертвою без людини, без її глибокого розуму, без її гарячої руки.
Свій виступ Ліда й почала розповіддю про машиніста і його працю на будівництві велетенської гідростанції. Потім розповіла про крокуючий екскаватор — чудовий витвір радянських людей — і закінчила тим, що рішення її поступити в машинобудівний інститут остаточно зміцніло.
— Переді мною малюється картина моєї майбутньої натхненної роботи,— говорила Шепель. — Коли машини, над створенням яких я працюватиму, вийдуть на трасу народної будови, я почуватиму безмірне щастя...
Ліда стояла біля дошки бліда від хвилювання, і Юрієві Юрійовичу здавалось, що він викликав її відповідати урок. Проте вчитель розумів, що тієї хвилини перед класом стояла не тільки учениця, але й юна патріотка з пристрасною мрією про трудовий подвиг.
— Я багато передумала,— продовжувала Шепель,— після тих комсомольських зборів, на яких... ну, на яких говорили про мене. Я багато зрозуміла... По-іншому уявила свою майбутню професію. Мені здається, що треба багато, дуже багато працювати, вчитись.
Щось зрадливо блиснуло в Ліди під скельцями окулярів. Вона замовкла, глянула на Юрія Юрійовича і на клас.
— Ну, оце і все,— промовила тихо.
В тиші вона пішла на своє місце. Всі були зворушені її щирими словами. Здавалось, що таких слів ніколи не можна було почути від холодної і сухої Ліди.
Юрій Юрійович відчув, що він має зараз сказати щось дружнє, тепле. Очі всього класу звернулись до нього.
Він підійшов до вікна, крізь яке було видно частину шкільного подвір’я з дерев’яним парканом і ковзанкою. Кілька школярів — хлопчиків і дівчаток з молодших класів — каталися на ковзанах. Падав тихий сніжок.
(Продовження на наступній сторінці)