Ліда запустила уроки і схопила дві двійки, але доповідь приготувала. На той час прийшов з лекторського бюро доповідач і прочитав лекцію про міжнародне становище для всієї школи.
— Тепер твоя доповідь непотрібна,— сказав Ліді комсорг.— Дам тобі якесь інше доручення.
Та замість доручення одержала Ліда на комсомольських зборах за двійки доброго прочухана.
Так вона втратила смак до комсомольської роботи. Вона не думала про те, що винен у цьому збіг обставин і нездара-комсорг. Перед нею стояв тільки факт. Ліда й зараз яскраво пам’ятає, як вона прийшла додому і як батько спитав:
— Ну, подякували тобі за доповідь?
Вона була в дев’ятому класі, коли батько помер. Заробляла тепер одна мати. Ліда бачила перед собою єдину мету: швидше закінчити школу, інститут і одержати диплом інженера.
Навчання давалось їй важко, весь час вона витрачала на готування уроків і непомітно для самої себе виключила з кола своїх інтересів усе те, що і хоч трохи відволікало її увагу від шкільних завдань та підручників.
Це коло все вужчало й вужчало, за ним стояла молодість, музика, радість пізнання життя — все те, що проходило тепер мимо Лідиної уваги. І все більше й більше звикала Ліда до такого стану, і їй здавалося, що так навіть набагато спокійніше — не треба нікуди поспішати, хвилюватись, чогось бажати, сперечатися...
В стінгазеті почали з’являтись на неї карикатури, її прозвали "воблою", і не можна сказати, що це буде приємно Ліді. Але по-справжньому змусило замислитись над собою те, що говорили про неї товариші на комсомольських зборах. Ніколи ще не розмовляли з Лідою так відверто, так різко і пристрасно.
Дівчина не раз згадувала, як вона поверталася додому, як її наздогнав Юрій Юрійович і, прощаючись, потиснув руку їй — учениці, яку ніхто в класі не любив, яку тільки що так "пробирали". Вона зрозуміла: в руці, яку простягнув їй тоді учитель, була батьківська тепла підтримка і приязнь, і це рука не самого тільки Юрія Юрійовича, а й усіх її, Лідиних, однокласників.
І неправда, ніби її ніхто не любить! Адже кожне слово товаришів було турботою про її майбутню долю.
Незабаром Юрій Юрійович доручив Ліді зробити на класних зборах політінформацію. Такі збори відбувалися в десятому класі щосуботи, і вже стало традицією, щоб на них хтось з учнів робив короткий огляд політичних подій за тиждень.
— Тільки я хочу вас попередити, Шепель,— сказав учитель,— що останнім часом наша щосуботня політінформація починає набувати казенного характеру. Правда ж? Учні обмежуються коротким переліком подій політичного життя, і все. Події ці, як правило, давно відомі всьому класу. Треба зробити це якось по-новому, цікавіше, з самостійними висновками. Ви зрозуміли мене? Одним словом, подумайте над цим, порадьтеся з товаришами.
Учениця не знала, що питання про політінформацію в класі серйозно турбувало не тільки Юрія Юрійовича, але й інших педагогів. Воно стояло недавно навіть на партбюро школи.
Ліда з вдячністю подумала, що класний керівник знову простягає їй руку допомоги, щоб полегшити повернення в тісне, дружне коло своїх товаришів. Повернення? Так, вона, сама того не помічаючи, вийшла з класного колективу. Вона, учениця, не жила життям класу...
Те, що Юрій Юрійович сказав про політінформацію, останнім часом непокоїло й багатьох десятикласників. І коли Ліда попросила залишитись після уроків і поговорити про цю важливу справу, залишився майже весь клас. Несподівано для себе вона опинилася в ролі головуючої.
Нарада була коротка, але палка. Прийшов і Юрій Юрійович. Він сів збоку, мовчки слухав, як розгоряються пристрасті. Лише тоді, коли Мечик гукнув, що політінформація взагалі непотрібна, бо існують газети, вчитель зауважив:
— Так можна сказати, що й газети непотрібні, бо існує радіо.
Жукова не проронила досі жодного слова. Юрій Юрійович поглядав на неї, чекаючи, що вона скаже. Юля зосереджено дивилась просто перед собою і здавалось, не слухала товаришів. І коли вже висловилась більшість, вона встала. Враз усі затихли. Учні звикли, що Жукова не кидає слів на вітер і що її виступи продумані й завжди конкретні.
— Ні в кого сумніву не виникає,— почала вона,— що політінформація потрібна. Один тільки Мечик (вона повела в його бік бровою) думає інакше. Уже не думаєш так? Гаразд. Але навіщо інформувати обов’язково про всі політичні події? Хіба не можна взяти якесь одне питання, найважливіше, і всебічно його висвітлити, та ще й з власними коментарями?
У класі прокотився схвальний говірок.
Висловив наприкінці свою думку і Юрій Юрійович.
— Пропозиція Жукової цікава,— сказав він,— ми її приймаємо. Тут заперечень немає. Та в мене є ще такий задум. Чому б нам не запровадити на класних зборах дуже корисний для нас огляд газет? Я маю на увазі також газети професійні — учительську, літературну, газету медичних працівників або працівників мистецтва. На першому місці — "Правда". Це — міжнародні події, партійне життя, найвизначніші вісті з просторів СРСР. Потім — "Комсомольская правда", про комсомольське, юнацьке життя. А з інших газет — ну що ж? Інформація про новий художній твір або про видатну літературну подію, про щось найцікавіше в педагогічному світі, про розвиток і успіхи медичної науки, техніки.
— Про нові видатні кінофільми і про спорт! — додала Софа Базилевська.— Цей огляд я беру на себе. Дозволяєте? Я — кілька слів на додаток до пропозиції Юрія Юрійовича: по кожній газеті нехай інформує окремий учень.
— Тим краще,— зауважила Марійка Поліщук,— більше активності!
Юрій Юрійович розумів, що такий огляд газет може дати учням і загальний розвиток, і допомагатиме обрати власний фах. Учителя сьогодні найбільше радувало те, як поводиться Ліда Шепель. Оком досвідченого педагога він бачив, що дівчина трохи ніяковіє в ролі голови зборів, і водночас це дає їй задоволення. І вже зовсім радісно було помітити, що Ліда й сама захопилась палкими виступами однокласників, що питання про політінформацію хвилює і її, хвилює по-справжньому, разом з усіма товаришами.
— Ліді Шепель,— сказав Юрій Юрійович,— доручаю бути організатором наших оглядів газет. Шепель розподіляє, кому робити огляд і по якій газеті і взагалі відповідає за цю справу.
До наступних класних зборів Ліда Шепель почала готуватись одразу ж після цієї наради. Дівчину мучило, що вона не може вирішити, яку газету взяти їй самій для огляду. Напевне, вона зупинилася б на "Правде", та Юля Жукова ще на нараді попросила інформацію з "Правди" залишити за нею.
Увечері Ліда пішла до міської бібліотеки, вибрала затишний куток у залі і заглибилась у читання. З новим, складним почуттям знайомилась вона з газетами, які раніше знала лише по назвах. Вона читала досі (та й то не завжди) піонерські й комсомольські газети, іноді "Правду". А сьогодні вперше в житті взяла в руки "Літературну газету", "Труд", "Радянську освіту". Її саму дивувало, як могло статися, що вона ніколи раніше не заглядала в ці газети. Було і цікаво, і радісно, наче відкривала для себе новий світ і водночас скоса поглядала на сусідів — чи ніхто не відгадує її таємних думок?
Її найбільше зацікавив нарис у газеті "Труд" про машиніста екскаватора, про могутню техніку, якою держава оснащує будови нових гідростанцій, Шепель пригадала давню свою розмову з Марійкою і Ніною про вибір професії. Досі вона хвалилась однокласникам, що обрала собі професію інженера, будівника машин, які перетворюватимуть природу. Але вона й сама толком не могла б пояснити, що це будуть за машини.
І тільки зараз ясно уявила собі велетенський крокуючий екскаватор, збудований за її власною конструкцією. Потім мрія змалювала ще якусь дивовижну машину, яка прогризала наскрізь кам’яну гору, прокладала тунель...
Шепель подумала, що тільки цього вечора вона по-справжньому уявила собі майбутній фах.
Вечір минув непомітно. Ліда відчувала, що він вартий багатьох інших вечорів. Її радувало, що вона вже твердо знала тепер, про що інформуватиме однокласників.
Додому учениця повернулась пізно. Мати ще не спала. З докорами напосілась на дочку:
— Лідо, що ж це за мода? Чекаю тебе, чекаю, душею вся змучилась! Ніколи ж так пізно не приходила! Де ти була?
— У читальні, мамо.
Мати похитала головою.
— Цього ще не бувало! Краще б уроки зубрила. Гляди, доню, сьогодні — читальня, завтра — кіно, чи воно тобі потрібне?
— Потрібне. Мої ж подруги ходять, а чим я гірша за них?
— Ой, доню, подруги до добра не доведуть. Сама собі будь подругою та матері слухай!
— А може, й мені хочеться бути на людей схожою!
Мати аж руками сплеснула — до того незвичні були доччині слова.
25
Юля Жукова збиралась на вечір молодих виборців, коли несподівано прийшов Віктор.
— Юлю, ти й досі не готова? А я зайшов за тобою.
Дівчина страшенно зраділа, але й зніяковіла з несподіванки — адже Віктор зайшов до неї вперше.
Вона посадила його за стіл, сунула в руки якийсь журнал, а сама побігла в сусідню кімнату вдягатись.
Юлині брати готували уроки. Вони були, як дві краплини води, схожі один на одного, і Віктор подумав, що ніколи не зміг би їх розрізнити — де Федько, а де Митрик.
(Продовження на наступній сторінці)