З першого дня школа починала готувати учнів до екзаменів на атестат зрілості. Юрій Юрійович часто ловив себе на тому, що заздрить якомусь хлопчикові з червоним галстуком чи підлітку-комсомольцеві. Це була особлива, ніжна заздрість до юного покоління, яке житиме при комунізмі. І він питав себе: "Що ти зробив як комуніст-педагог для цих дітей, які нові риси характеру ти прищепив їм?"
Риси характеру...
З минулого випливає обличчя хлопчика — ясноокого, білявого. Нічого незвичайного в ньому не було. Хлопчик як хлопчик. Мабуть, і не відрізниш його серед тисячі інших. Та Юрій Юрійович відрізнив би. Антоша Стукач доводив тоді до відчаю. І не тим, що був Антоша запеклий буян. Зовсім ні. Він ніколи не бешкетував, не мчав, як буря, коридором, не приходив у клас в розпанаханій сорочці, його витівки були гірші. То він почепив за ниточку вареник під стелею — якраз над столом, і під час уроку цей вареник упав учителеві на голову. То підкладав учителям під ноги "петарди", і вони оглушливо вибухали.
Якось на урок зайшов інспектор з Наркомпросу. Це була поважна сива жінка. Раптом з-під парти до неї швидко поплазувала чорна гадюка. Жінка не знала, що це був тільки вуж, і з переляку скрикнула...
Вужа випустив Антоша, учень того класу, в якому керівником був Юрій Юрійович...
Терпець у вчителя увірвався. На педагогічній нараді він домігся, що Стукача виключили з школи.
Минуло десять чи п’ятнадцять років. І якось у вагоні трамвая до вчителя обізвалась молода людина:
— Юрію Юрійовичу, ви впізнаєте мене? Згадайте вужа в класі..
Це був Антон Стукач, тепер уже молодий учений-зоолог...
Юрій Юрійович з соромом і болем згадує цю історію. Добре, що батько переїхав кудись і віддав Антошу до іншої школи. А що коли б він махнув на сина рукою: "Нічого з тебе не буде!"
"Згадайте вужа в класі..."
Антоша міг би додати: "І як ви мене вигнали з школи".
Не сказав цього, напевне тому, щоб не завдати прикрості своєму колишньому вчителеві.
Таку помилку нелегко собі простити. А Юрій Юрійович знав, що це була навіть не помилка. Ні, просто набридли витівки Антоші, і виключити з школи такого "важкого" учня було легше, ніж перевиховувати його.
Цей випадок став уроком Юрієві Юрійовичу на все життя.
Учитель сидить і думає. Двадцять років він у партії. Партія навчила його обережно і розумно виховувати кожного учня, ростити по-батьківському, з чутливим серцем. Коли б вони всі прийшли зараз — ті, кого він виховав, вивчив,— не вмістилися б і в десяти таких кімнатах. Зустріч з ними могла б відбутися тільки у великому залі...
Вони зібралися б з усієї радянської землі, з півдня і з півночі, з заходу і сходу — капітани суден, учені, інженери, педагоги — такі, як і сам Юрій Юрійович,— льотчики, радисти, геологи, лікарі, селекціонери... Всі вони чесно, самовіддано працюють на своїх постах. Та чи всі вони мають риси характеру, властиві новим людям?
Сидить Юрій Юрійович у своєму любимому кріслі і думає:
"Ні, далеко, мабуть, не всі. Ясні очі й серце затьмарюються ще бува в одних із них жадністю, в інших — заздрощами до успіхів друга, у третіх — косністю. А ще хтось став бюрократом, а той, дивись,— негідником у побуті..."
А всіх же їх знав Юрій Юрійович ще учнями, вони вчились у нього, він був їхнім класним керівником.
"Як же це сталося в тебе? — питає себе учитель.— Як же ти, педагог-комуніст, міг не помітити в своїх учнів отих плям, що спотворюють прекрасне обличчя людини нашого часу? Адже ти виліплював їхній характер, ти скульптор дитячої душі. І ти добре знаєш, що саме в дитячому віці найлегше прищепити найкращі, найблагородніші риси. Що ти можеш сказати на це? "Не в кожного, мовляв, школяра можна помітити оці плями. Вони, знаєте, остаються тільки з часом". Невірно! Ти мусиш їх помітити! І висновки такі, що ти, Юрію Юрійовичу, мабуть, не працював досі так, як вимагає від тебе партія. Не будь занадто скромним, ти — здібний педагог. Але чи віддав ти всі свої здібності тій справі, яку тобі, як комуністові, доручили партія і держава?"
Нелегко простелити світлу путь перед кожним своїм вихованцем. А треба, щоб вона розгорнулась і лягла під ноги, як чисте полотно.
Коли три роки тому Юрій Юрійович уперше прийшов у сьомий клас, він думав:
"Молоде вино бродить, часто розриває міх. Та з роками воно стає мудрішим, утихомирюється. Зараз мені буде дуже важко, треба мати багато терпіння, обережності і любові, щоб виліпити характер молодої людини. Але прийде час — теперішні школярі з сьомого класу стануть десятикласниками, перед кожним із них реально постане останній випускний екзамен. Ось тоді я з почуттям гордості зможу спокійно глянути на справу своїх рук".
І ось колишні учні сьомого класу стали десятикласниками. У кожного з них формується характер, у кожного з них є риси, вдумливо прищеплені вчителем, школою. Та не може, не може Юрій Юрійович спокійно дивитися на справу рук своїх. Як вимогливий митець, що з мукою вдивляється в обриси свого скульптурного твору, знаходячи в ньому все нові й нові недороблені деталі, так з глибокою тривогою думає класний керівник про своїх вихованців.
Чи все він зробив для того, щоб їхня путь справді була світлою, сповненою пристрасної творчості, ясних думок, гарячої боротьби молодого, новонародженого з пліснявою старого, відживаючого?
За вечірнім вікном метушливим роєм кружляють великі сніжинки, потрапляють у променисте сяйво ліхтаря, в’ються в буйному танці. Вчителеві видно, як над сквером, у блідо-зеленому небі, ледь забарвленому рожевою позолотою від згасаючого заходу, пролітають зграї чорного гайвороння. Всі вони летять в одному напрямку, зграя за зграєю, галка за галкою, здійснюючи свій таємний вечірній переліт.
Юрій Юрійович тривожиться за Лукашевич. Він не знав її раніше, вона прийшла в десятий клас серед учбового року, та доля учениці глибоко турбує вчителя. Варя вступила в своє вісімнадцяте літо. В такому віці легко зробити тяжку помилку. Що ж він за педагог, за вихователь, коли дозволить дівчині так серйозно помилитись? Що ж це за шкільний колектив, що це за шкільні товариші, коли вони не візьмуть свою товаришку обережно за руку і не відведуть її од лиха?
Хоч Жукова нічого не говорила Юрію Юрійовичу, та він знає, що сьогодні вона обов’язково побачить Лукашевич. Так, сьогодні неділя, Жукова, певне, вже була в Лукашевич на квартирі. Від цієї думки стало спокійніше на серці. Вчитель устав і ввімкнув електрику. Він вірив у Юлю, в її чулість тактовність, у її товариськість. У класі, на уроці, учитель завжди спостерігав, як сприймає його розповідь Жукова. Нишком він думав: "Живий барометр настрою всього класу".
У двох великих акваріумах, стурбовані несподіваним світлом, заворушились казкові екзотичні рибки і почали тикатися в скло. Акваріум — це була, висловлювався Юрій Юрійович, його "слабість". Між темних водоростей серед мініатюрних гротів шмигали зграйки зелено-бронзових мечоносів, поважно випливав вогнений вуалехвіст, метушились ніжні пецілії. В іншому акваріумі жила пара колюшок, за якими Юрій Юрійович спостерігав з особливою цікавістю.
Учитель почав годувати цю барвисту риб’ячу дрібноту, обережно висипаю, чи в акваріум суху дафнію з маленького пакетика.
В передпокої пролунав дзвінок. Напевне, це повернулася з роботи сестра, Юрій Юрійович відчинив двері. Перед ним стояла Юля Жукова.
Першої миті вчителеві здалося, що сталася якась біда. "Лукашевич!" — майнула блискавкою думка. Але, вдивившись в обличчя Юлі, він одразу ж заспокоївся.
— Мені дуже соромно,— промовила Юля,— пробачте, Юрію Юрійовичу, що турбую вас навіть у день вашого відпочинку.
Вона, мабуть, приготувала це перше речення по дорозі.
Вчителеві хотілось, щоб Жукова зараз же розповіла все про Лукашевич, проте він насамперед запросив її роздягтись, сам повісив пальто і тільки тоді, коли учениця сіла в його улюблене крісло, прохопився запитанням:
— Чи ви не були часом у нашої юної нареченої?
— Я й прийшла, щоб розказати вам. Можливо, це треба було зробити завтра. Та я не могла чекати до завтрашнього дня...
Юля говорила збуджено, весело. Вона, мабуть, поспішала сюди, розчервонілась, а хвилювання додало їй ще більше рум’янцю.
— Це прекрасно, що ви прийшли саме сьогодні. Кажіть зараз же: успіх?
— Думаю, що так. А от доказів у мене немає ніяких. Я лише відчуваю, що це — успіх, хороший початок. Варя мені нічого не відповіла.
— Вона й не могла вам одразу все сказати.
— Ну, звісно. Вона його любить, Юрію Юрійовичу, свого фотографа. Я знаю, як це буває, як це..
Вона раптом страшенно зніяковіла й замовкла.
— І мені відомо, що ви знаєте, Юлю,— усміхнувся вчитель.— Ви ж обоє, хороші мої,— і ви, і Віктор,— як на долоні. Будьте ж мужньою,— пожартував,— сміливо дивіться фактам у вічі.
— У нас... у мене з ним дружба.
— Так, так, Юлю! Велике почуття! Послухайте мене: живіть почуттями великими, бійтеся всього дріб’язкового. Як це принижує людську гідність! А от у того фотографа, думаю, якісь розрахуночки, комерція. Я ніколи його не бачив, а уявляю напомаджений чуб, акуратненький проділ, манікюр. За цим, знаєте — нуль, пустота.
Юрій Юрійович ураз споважнів:
— А все ж таки вона якось мусила відповісти, якось реагувала?
— Варя? Вона заплакала. І так тихо, як дитина.
(Продовження на наступній сторінці)