— Оволодіти душею людини, вивести її на сонячну стежку, це, по-твоєму, маленька справа, немає в ній комсомольського подвигу? Ось у нас у класі — Варя Лукашевич, іде вона якимись манівцями, провулками йде, а ми й досі не можемо їй допомогти вийти на нашу комсомольську магістраль! Або Шепель — однобока, скалічена вихованням у сім’ї, батько її був самодур. Зламати її характер, розірвати замкнуте коло, в якому вона живе — це, може, маленька, дрібна справа? Ех, ти ж, Марійко! Скільки в нас чудових комсомольських, непочатих справ, а ми часто не помічаємо їх у себе під боком, бо приставили до очей підзорну трубу і дивимось у замріяну далечінь — ген-ген десь чекають на нас подвиги і великі діла!
Ніна з палаючими очима схвально кивала головою.
— Правильно, Юлю! Я розумію тебе, розумію. От у мене в загоні, в п’ятому класі — Микола Сухопара, найбільший задира, бешкетник. Якщо його вигнати з школи, з піонерського загону, то напевне виросте з нього хуліган. Але як вожата, як комсомолка, я відповідаю за нього. Не тільки перед комсомольським комітетом, а й перед усією державою відповідаю за Миколу Сухопару! І я знаю, що він буде соколом, цей школяр, ми йому виростимо крила. Крила, Марійко! Це ж наша комсомольська велика справа!
— Це — подвиг! — сказала Юля.— А ми цього часто не розуміємо.
Марійка шумно зітхнула.
— Дівчатка,— сказала вона,— як було б радісно, щоб ми все життя могли отак збиратися втрьох, говорити, сперечатись. Дружити все життя, підтримувати одна одну. Зараз що в нас? Школа! Дають тобі готовеньке завдання — сідай, обклади себе підручниками і вивчай урок. А в житті, за дверима школи й інституту, буде все зовсім інакше. Життя не даватиме нам готовеньких завдань. До всього треба буде доходити власним розумом. Як ми тоді будемо згадувати нашу дружбу!
Вона хвилюючись пройшла кімнату з кутка в куток, повернулась на каблуках, різко махнула рукою.
— А все ж таки це — не те, не те! Якщо тебе послухати, Юлю, я теж роблю одну дуже велику комсомольску справу: я виховую в собі силу волі. І маю же деякі успіхи. Я можу відповісти урок так, як ви чули — про Лесю Українку... Можу змусити себе напружено дивитись в одну точку — годину, дві, думаючи про щось важливе... Не те, Юлю, дорога моя, не те, Ніночко! Ми спокійно жуємо сніданок, обідаємо, сидимо над підручниками в затишній і теплій кімнаті. Ми не ризикуємо своїм життям!
Вона впритул підійшла до Юлі і майже викрикнула з болем:
— Не ризикуємо життям! А в усьому світі яка йде боротьба!
Юля Жукова ніжно, як сестра, обняла Марійку. Заговорила так проникливо й щиро, з такою любов’ю до подруги, що в Ніни, яка забилася в куток дивана, очі наповнилися слізьми.
— Марійко, рідна подружко, гаряча ти моя, люба моя! Як я тебе розумію, всю тебе розумію, до останньої клітинки. Ми б не були комсомолками, якби не думали про героїчні справи, якби не готувалися стати Зоєю, Лялею Убийвовк. Але зрозумій же, що зараз наші, на перший погляд, звичайні комсомольці справи,— і боротьба за відмінні знання, за закінчення школи з медаллю, і праця вожатої, і лекція, і стінгазети — набувають великого, особливого значення. Чому? Тому, що ми готуємося стати справжніми борцями за комунізм. Подумай, Марійко: борцями за комунізм, солдатами всесвітньої армії миру. Це, по-твоєму,— маленькі, буденні справи? Ні, це величні справи, дівчатка. Ти кажеш, що ми не ризикуємо життям. Ні, ми ризикуємо життям таких, як Шепель або твій Микола Сухопара, якщо не зуміємо перевиховати їх! А що ж, я не перебільшую. Вони потім будуть плутатись під ногами, заважати нам.
Ніна зірвалася з дивана з захопленим виском:
— Юлю! Я не можу! Ти — чудесна, Юлько!
12
Варя Лукашевич похапцем повечеряла, допомогла тітці помити посуд, підмела підлогу і, раз у раз поглядаючи на годинника, почала переодягатись. Вона вдягла своє краще плаття, причепурилась перед дзеркалом, акуратно причесалась.
У тітки на столику лежала красива брошка — зелена бабка з золотими очима. Варі дуже хотілось приколоти цю брошку собі на груди, та попросити в тітки не насмілилась і тільки нишком зітхнула.
Захекавшись, дівчина добігла до зупинки тролейбуса, стрімголов ускочила в розчинені двері. Жорж, напевне, вже давно чекає. Що коли він розгнівається й піде собі?
Від цієї думки Варі стало холодно. Чому так повільно котиться тролейбус? Він же повзе як черепаха!
Як ще далеко! Чотири зупинки залишилось. А Жорж стоїть на мосту, вдивляється в пішоходів, шукає її очима. Лишилось проїхати ще дві зупинки. Чому кондуктор так довго не відправляє машини? Нарешті таки рушила! Тепер — на наступній зупинці виходити. А може, вискочити й побігти? Ні, тролейбусом таки швидше!
З завмираючим серцем Варя зупинилась на мосту, шукаючи очима Жоржа. Оце — лівий бік. Отут, біля парапету, він повинен її чекати. Де ж він? Невже не дочекався, пішов? Що коли позвати його, гукнути на всю силу так щоб заглушити гуркіт трамваїв і сигнали машин?
Вона стрепенулась, як пташка, коли Жорж несподівано виринув з юрби і обняв її за плечі.
— Фасониш, Варварочко?
— Як це? Не розумію.
— Щоб кавалер тебе чекав?
— Пробач, Жорже. Я й так утекла із зборів. Були в нас збори нашого класу.
Жорж скривився:
— Збори, клас... Не бачу практичних перспектив. Ти в ресторані першого класу бувала? Ні? Так і знав. Сьогодні, Варварочко, кіно відкладаємо. Підемо в "Ялту"!
Вони зайняли окрему кабінку ближче до естради, де розташувався струнний оркестр. Жорж замовив вечерю і пляшку вина.
Від вина і музики, від чорних, з полиском Жоржевих очей у Варі тихо крутилась голова, палали щоки. Вона бачила тільки ці очі та ще Жоржеві червоні губи, відчувала його долоню, яка стискала її безвольні пальці. Бачила ще широке пальмове листя, і їй здавалось, ніби вона в невідомій південній країні, де немає буркотливої тітки, де тільки вони удвох із своїм любим, хорошим Жоржем.
А Жорж нахилився зовсім близько, ось він обняв за стан, і каже... Що він каже?
Варя напружує всю увагу, щоб вдуматися в Жоржеві слова.
— Ми, Варварочко, повинні виїхати звідси. Куди? У багате приморське місто, де завжди повно курортників. Ти будеш принцесочкою і не знатимеш, куди дівати гроші. Родичі пишуть, що мені можна влаштуватись директором ательє. Директором! Ти повинна дати відповідь: так чи ні? Якщо так, кидай школу, кидай тітку — адьє! Довго не думай — друг я тобі чи не друг?
Варі стало страшно від цих слів — чому, вона й сама не знає. Може, тому, що треба кидати школу, а як тоді буде — невідомо.
Вона пригадує тітку, її дорікання шматком хліба. Тітка теж каже: "Кидай школу і ходімо на базар, матимеш заробіток. Не всім бути вченими".
Як сказав Жорж? "Так чи ні!"? Якщо ні — знову буде тітка, і ніколи не буде ні Жоржа, ні приморського міста.
— Варварочко, ти не сумнівайся,— пристрасно шепоче Жорж.— Люблю я тебе? Люблю гаряче. Професія моя — краще не треба, жива монета. Об чім же розмова? Може, ти не любиш? Тоді — прощай, розійдемось, як у морі кораблі. А любиш — подумай, хто миліше серцю, з ким краще: чи з дружком вірним полетіти, чи залишитись? Тільки, щоб голови не морочити. Вибачай, ждати не буду. Ех, Варварочко, яка житуха буде в нас із тобою! Незабудочка ти моя, Варварочко, сирітка на білім світі! Чи бачила ти хоч раз білотрубий пароплав?
Все ближче й ближче Жоржеве обличчя. Червоні губи, а над ними маленькі вусики, наче намальовані. А очі — як дві вишні, помазані маслом. Оркестр гримить і гримить, шумить синє море, білотрубий пароплав одчалює від пристані, майорять білі хустинки, Жорж підливає в бокал вина...
Юлі Жуковій сказали, що її кличе Юрій Юрійович. Він чекав її в кабінеті директора.
Це було після уроків. Юля постукала і ввійшла. Вона відразу зрозуміла — сталося щось надзвичайне. Юрій Юрійович міряв кімнату великими кроками з кутка в куток, тут же сиділа і Тетяна Максимівна, директор школи. Вона зняла великі рогові окуляри і, тихенько постукуючи ними об стіл, стежила за вчителем.
Коли Юля ввійшла, Тетяна Максимівна сказала:
— Ось і Жукова,— і наділа окуляри.
— Сідайте, Жукова,— запросив Юрій Юрійович, підійшов до вікна, якусь мить легенько потарабанив пальцями об шибку і враз повернувся до Юлі.
— Ну, совість школи — комсомол,— сказав неголосно,— Тетяна Максимівна і я хочемо поговорити з вами. Річ у тому, Жукова, що з однією з ваших однокласниць може статися лихо.
Директор школи встала з-за столу й підійшла до Юрія Юрійовича. Сива й огрядна, з підстриженим коротким волоссям, з чорним галстуком, Тетяна Максимівна була дуже схожа на мужчину.
— Ви кажете — "може статися". Можливо, що вже сталося.
Юлю пронизала несподівана гостра догадка: Варя Лукашевич!
— Скажу просто,— вів далі класний керівник,— потрібна допомога комсомольського комітету і всього класного колективу. Справа йде про Лукашевич.
Він виразно глянув на ученицю, а її охопили і велика тривога, і гарячий сором. Вона й досі нічого не знала про Варю!
Так от чому Юрій Юрійович почав: "Совість школи — комсомол!" Це він звертався до неї особисто, до секретаря комітету. Їй здалося, що це було сказано з глибокою іронією. Та й правда: яка вона "совість", коли проґавила лихо у своєї однокласниці!
— Що сталось, Юрію Юрійовичу? — майже викрикнула Юля.
(Продовження на наступній сторінці)