На шаланді, в якій була Марина Чайка з двома рибалками, помітили косяк скумбрії. Риба "грала". Швидко і безшумно запрацювали весла. З другого боку під'їхала ще одна шаланда. В море лягли довжелезні обкидні сіті. Вони утворили велике чотирьохсотметрове коло. І в цьому колі було надійно замкнено косяк сріблястої риби.
На довгих вірьовках у воду шубовснули важкі, налиті оловом "пеламіди". Скумбрія, налякана нахабним вторгненням хижаків, не підозрюючи, що це тільки дерев'яні фарбовані макети, метнулась урозтіч на всі боки, масою потрапляючи в сіті.
Коли з багатим уловом шаланди повернулись на пристань, на околиці Слобідки затріскотіли постріли. Марина побачила далекі постаті прикордонників, які ланкою наступали на невидимого ворога. Хтось з рибалок на пристані гукнув, що ловлять шпигуна. Звідусюди на місце події бігли люди. У декого в руках були мисливські рушниці, хтось біг з заступом, бігли просто з важкими ціпками…
Випереджаючи інших, на околицю з веслом на плечах поспішала й Марина Чайка. Вона бачила, як з крайньої хати вийшов дід Гурій з дробовиком і потупав за людьми. Марина підбігла до нього й гукнула:
— Куди, діду?
— Вовка бити!
І справді, було схоже на те, що в мирну кошару серед білого дня заскочив вовк.
— Давайте мінятись, діду: беріть моє весло, а мені дайте рушницю.
Але дід Гурій був упертий. Він і сам ще не забув стріляти, а Марина, мовляв, може вдарити вовка й веслом.
Вже за Слобідкою Марина довідалась про подробиці. Чутка про порушника кордону миттю облетіла всю Слобідку. Уже було відомо й те, що шпигун ледве не втопив Сашка і що Олег урятував свого товариша.
Порушник помітив прикордонників, які його наздоганяли. У нього лишався один засіб урятуватись: повернути човен до берега і зникнути в якомусь яру, замести слід між численними скелями в невисоких прибережних горах. Шпигун так і зробив. Але сховатись йому не пощастило. Слідом за ним висадились на берег прикордонники. Вони йшли по його п'ятах. Ворог бачив свою загибель. Він заліг за камінням на Ведмежій кручі. Туди вела вузенька стежка. Круча була стрімка, а на відкритій стежці він міг легко перестріляти по одному кожного, хто насмілився б на неї ступити. Ззаду в нього було глибоке провалля.
Прикордонники півколом оточили кручу. Вони не пішли стежкою. Вони, підтримуючи один одного, повільно, з великими зусиллями дерлися просто на скелі…
Шпигун стріляв униз з револьвера. Прикордонники не відповідали. Звіра треба було взяти живцем. Йому запропонували здатись. У відповідь пролунали нові постріли.
Шпигунові з гори видно було людей, які бігли до кручі. Вони бігли не з простої цікавості.
Патронів лишалось обмаль. Ворог розумів, що розв'язка наближається занадто швидко. Його погляд зупинився на великих каменюках, укритих сірим мохом. Очі блиснули холодним крицевим блиском. Він зробив рвучкий рух рукою, і важке каміння, підстрибуючи, з гуркотом гунуло вниз. Воно промчало лавиною за кілька кроків від червоноармійців. Прикордонники залягли за довгим кам'яним виступом. Це був наче природний гребінь кременистої траншеї. Він оберігав і від куль, і від каміння. Але висувати з-за нього голову і наступати далі було небезпечно. Червоноармійці лежачи стріляли з гвинтівок. Так тривало десять хвилин… двадцять… Це почало непокоїти людину на кручі. Шпигун підвівся й оглянув навколо місцевість. І тоді враз зрозумів, чого чекають прикордонники. Адже вони знають, що їхні постріли не шкодять прикритій камінням людині. Вони тільки відвертають увагу ворога від його тилу. А тим часом несподівана небезпека з'явилася саме звідти.
Шпигун побачив позад себе, на крутих схилах провалля, юрбу рибалок. Попереду всіх здіймалась на гору якась жінка з веслом у руках. Він не знав, що її звуть Марина Чайка. Він вистрілив поспіль тричі. Але рука в критичну хвилину зрадила. Жінка не зупинилась. Вона мовчки, завзято посувалася вперед. Її руки хапалися за рідкі кущики на схилі, ноги використовували кожну найменшу опору…
"За п'ять хвилин вона буде тут", — подумав шпигун. Він не міг тепер оборонятись на два фронти: прикордонники вискочили з-за свого прикриття і рушили вперед.
Несподівано на вузькій стежці з'явився хлопчик років семи. Шпигун ясно бачив його біляве волосся, його маленький опуклий лоб. Він біг стежкою, стежка була крута, карапуз захекався, але з войовничим виглядом вимахував своєю дитячою рушницею. Він навіть зупинився, зарядив рушницю пробкою й вистрелив. Потім у нього з'явилась якась нова думка. Він повісив свою зброю на плече, нахилився і, піднявши камінчик, шпурнув його в той бік, де, як йому вдавалось, заховався ворог.
— На тобі! — долетів до шпигуна його дитячий вигук.
Хлопчика на небезпечній стежці (це був Івась) помітили й прикордонники. Шпигун бачив, як двоє з них метнулись ліворуч. Вони щось кричали й бігли до хлопчика. Було ясно, що вони хочуть перехопити його і не пустити далі.
В ту хвилину, коли Івасик з'явився на стежці, у ворога залишився один патрон.
"Пора кінчати", — подумав він.
Коли червоноармійці були вже за кілька кроків від хлопчика, шпигун востаннє підняв руку з револьвером і націлився. Він уважно цілив просто в опуклий лобик хлоп'яти. В ту мить, коли мав пролунати постріл, ззаду почувся придушений, короткий покрик. Марина Чайка була за три кроки від ворога. Шпигунова рука легко здригнулась, але він устиг вистрілити. Івась зметнув руками і, наче підрізана косою стеблина, впав.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ
Майже цілком присвячений Івасеві
Перші дні, коли Івась лежав у лікарні, в будинку Марини Чайки було страшенно сумно й порожньо. Сашко два дні не з'являвся додому, він навіть ночував десь у товаришів. Марина довгі дні проводила в лікарні на ґанку, намагаючись по обличчях лікарів і санітарів прочитати якусь звістку про свого сина. Її втішали, але матері здавалось, що лікарі не кажуть їй усієї правди, і її серце ладне було розірватись від горя і передчуття неминучого страшного кінця.
Дома залишався сам дід Савелій. Нікому було розповідати ні про китайських ластівок, ні про акул. Дід охкав, никав по кімнатах, прислухався до незвичайної тиші. Пробував плести сіті, але робота валилась з рук. Іноді старому вчувався тупіт веселих ноженят онука, він виходив за ворота і довго стояв з непокритою головою, вдивляючись у дальній кінець вулиці.
На третій день прийшов додому Сашко. Він глянув на порожнє ліжко брата, зайшов у хижку, де стояли баночки з крабенятами, де й досі стрибав у клітці самотній щиглик, де валялися розкидані морські камінці, і гірко заплакав.
Але гнітюча тиша й сум у родині незабаром розвіялись.
Коли в усіх газетах з'явилось повідомлення про мерзотний постріл шпигуна у семирічного хлопчика Івася Чайку, з усіх кінців неосяжної країни почали надходити листи. Листи йшли з Москви, з Києва, з Владивостока, з Ташкента, з Мінська… Незабаром увесь стіл і порожнє ліжко Івасика були завалені листами. Писали піонери з далекого Казахстану і з холодних берегів Білого моря, писали червоноармійці і льотчики, писали професори й робітники, росіяни і українці, писали узбеки і грузини, башкири і татари… Писали дорослі й діти, батьки й матері…
Увечері до Марини Чайки сходились рибалки. Сашко сідав за стіл і голосно читав схвильовані рядки від незнайомих, далеких людей. Обурення і прокляття злочинцеві, запити про здоров'я Івася, слова теплого співчуття і підтримки полегшували горе, в грудях народжувалось якесь нове тріпотливе почуття від свідомості, що вся країна схвильована, що мільйони людей турбуються про здоров'я маленького хлопчика з крутим лобиком і білявим волоссям… Старики непомітно змахували сльози радості і безмежної гордості за людей великої країни.
В квартирі лікаря Кукоби теж стало тихо і безлюдно. Мати Галини майже невідлучно була тепер у лікарні. Часто цілі ночі вона просиджувала біля Івася. Це були тяжкі і тривожні ночі, коли хлопчикові раптом ставало гірше, він метався на ліжку в обіймах гарячого марення, палаючим розкритим ротиком хапаючи повітря. Це були ночі, коли сивий професор, відомий на весь світ, не смів голосно розмовляти і пошепки провадив свої консультації. Він проїхав тисячі кілометрів, він поспішав у Слобідку на допомогу, бо сам хлопчик був у такому стані, що не зміг би витримати ніякої дороги.
Батька Галина бачила теж тільки короткими хвилинами; він зробив у перший же день сміливу і блискучу операцію, вийнявши з маленького тіла Івася шматочок смертельного свинцю. Галина бачила цю зрадницьку кулю, яка побувала біля гарячого серця хлоп'яти.
Дівчина зустрілася на вулиці з Сашком і Олегом. Вони йшли вдвох, ішли, взявшись за руки, як ходять найближчі друзі. Зустрілась і привіталась. Вона дивилась на обох захопленими очима, вони були героями, ці двоє хлопців, її однокласники. Їй жагуче хотілось почути з їхніх уст оповідання про те, як Сашко намагався повезти шпигуна просто на прикордонну заставу, і як його кинув шпигун у море, і як Олег урятував Сашкові життя. Але їй було соромно розпитувати про це зараз — у Сашка велике горе, і вона спитала тільки про ті листи, які він одержує. Спитала й почервоніла, бо згадала про свій "лист" до нього на промокашці, про те, як Олег перехопив цього папірця… І як же давно це було! Наче тисячу років минуло з того часу! Минуло, щоб ніколи більше, ніколи не повторитись…
Дівчинка глянула на Олега й побачила, що й він почервонів.
— А тепер ви обоє… як льотчики! — звернулась вона до Сашка.
(Продовження на наступній сторінці)