— Спокійно, все буде гаразд, — сказала вона. Проте Сашко відчув у її словах справжню тривогу за товариша, який пішов на велику небезпеку. Чайка й сам чудово розумів, що Нагірному доведеться плазувати за п'ятнадцять кроків від окопів "ворога", а кропива хоч і висока, та на такій невеличкій відстані зовсім ненадійна схованка від пильних "ворожих" очей. Треба було з свого боку допомогти розвідникові, відволікти від нього увагу "синіх".
— Посилити вогонь! — наказав Сашко. — Ввести в бій резервну батарею!
Він сам запалив ракету, і зловісне її сичання на мить заглушило кулеметну стрілянину. Ракета вибухнула вгорі, розсипалась вогняними зірками. Тоді з новою силою зататакали кулемети, будячи в горах розкотисту луну.
Час минав, а Омелько не повертався.
Все складалося якнайкраще. Правда, клята кропива немилосердно жалила руки, і вони взялися пекучими пухирями. Та це дрібниці. Розвідник, припадаючи до землі, непомітно проповз мимо найнебезпечнішого місця — окопів "синіх", і зненацька перед ним відкрилась картина ближчого тилу "супротивника".
У невеличкій долинці біліли два полотняні намети. На одному було намальовано червоний хрест, на другому… на другому висіла невеличка дошка ^з написом, але здаля розібрати той напис Омелько не міг. Проте по тому, що в намет раз у раз входили й виходили "сині" бійці, розвідник догадався, що там містився штаб. "Ворожі" зв'язківці сновигали, як мурахи, у "синіх" почувалась якась метушня, вони спішно до чогось готувались.
Нагірний чув, як вибухнула в "червоних" ракета, чув, як вони відкрили шалений вогонь. Тепла вдячність ворухнулася в серці. "Молодець Сашко, — прошепотів розвідник, — підсипає їм жару!"
"Жар", мабуть, був і справді пекучий, бо до штабу побігли нові зв'язківці і з намету вийшов… Так, це був сам головнокомандувач "синіх". Омелько, звичайно, впізнав його відразу. Це був сам Дереза… Він вимахував руками, наказував і зовсім не був схожий на того замисленого винахідника Яшу Дерезу, якого так чудово знав Омелько. Дереза змінився. Він тепер був командиром, від його рішучості й наказів залежала тепер перемога його армії.
"А де ж винахід? Де таємниця?" — подумав Нагірний.
Він почав прислухатися до наказів Дерези. Та чути було погано, і розвідник вирішив доповзти до самісінького штабу. В одному місці спуск в долину заріс кущами шипшини, і, ховаючись за ці кущі, можна було непомітно спуститися вниз.
Омелько поповз. Та не встиг він пролізти і трьох метрів, як грізний поклик зупинив його:
— Стій! Ні з місця!
Нагірний побачив Дмитра Озеркова. Озерков націлився у спійманого розвідника з гвинтівки і коротко наказав:
— Вставай! Упіймався!
За кілька хвилин Озерков привів Омелька в штаб.
— Упіймав розвідника! — доповів він Дерезі.
— А, професор міжзоряної авіації? — здивувався головнокомандувач "синіх". — Яким чином?
Озерков розповів, як він вистежив Нагірного і затримав його.
— Молодець! — вигукнув головнокомандувач. — Ти одержиш нагороду.
Омелько сумно позирав на всі боки. Було в нього таке почуття, наче він наївся гіркого полину.
— Ти не позирай, — сказав Дереза. — Не втечеш! І враз, набравши суворого вигляду, він запитав:
— Чайка підіслав? Це вже вдруге! І обидва рази невдало! Чому ж ви мовчите, шановний професоре? Чому не хочете поділитися з нами військовим досвідом марсіан? Ви не соромтесь, тут усі свої. Ваше прізвище?
— Іванов.
— З якою метою ви опинилися в районі розташування "синіх"?
Нагірний мовчав.
— Не хочеш відповідати? — закричав головнокомандувач. — Все ясно. Розвідник!
— Коли вам ясно — не питайте.
— Скажи, які плани в "червоних"? Що вони хочуть робити?
Омелько подумав: "Хай замучать — не скажу ні слова".
— Чому мовчиш? Багато у вас поранених? Які у вас готуються для "синіх" гостинці? Ти мене розумієш — я питаю про такі "гостинці", як, наприклад, коробчатий змій з повітряним десантом.
— Він, я бачу, вам дуже не сподобався, — муркнув Омелько.
— Коли не будеш відповідати, ми тебе розстріляємо!
— Знаю!
— Які плани в "червоних"? Хто залишився на варті біля "Відмінника"?
Нагірний стріпнувся. Йому здалося, що "сині" хочуть зробити обхід з метою захопити "броненосець". Коли Музиченко проґавить або покине пост, тоді свій, задум "ворог", безперечно, здійснить.
— "Відмінника" охороняє ціла дивізія, — збрехав допитуваний. — Там залишилась батарея.
Омелько відчував справжню тривогу. Наче це була не гра, а сувора дійсність. Він — розвідник, він захоплений ворогами. Він жодним словом не прохопиться про військові плани "червоних". Звідси, з штабу, у нього єдиний шлях — на розстріл. Як же далеко був Сашко Чайка, Галина, Музиченко, всі товариші!.. Якими рідними, якими любими друзями були вони зараз для полоненого! І цей Дереза… Це не знайомий однокласник Яша, це — генерал, це хитрий і підступний "ворог"!
— Більше я не скажу вам ні слова! — гордо підняв голову Нагірний.
— Героя розігруєш? — насупив брови Дереза. — Слухай, Нагірний… чи то пак Іванов. Ми тебе розстріляємо, але перед смертю я тобі дещо покажу. Глянеш, який ми приготували для вас "гостинець".
Вони всі троє вийшли з намету. Попереду — головнокомандувач "синіх", за ним — Нагірний. Ззаду з рушницею — Дмитро Озерков.
Там, на позиціях, не вщухав "бій". Гриміли гармати, тріскотіли кулемети. "Наші переможуть, — подумав Омелько, а мене… мене вже не буде…"
І все це знову здалося полоненому дійсністю — невблаганною, важкою… Високо-високо, в глибокій, бездонній синяві неба, спокійно, безтурботно поспішали дві легенькі пухнасті хмаринки. На узгір'ї жовтіли розквітлі кульбаби, гуділи джмелі, і життя навколо було таке прекрасне…
Всі троє розгорнули кущі й опинились на затишній галявині.
— Прийшли, — сказав Озерков. І Омелько побачив той таємничий і страшний винахід, який "сині" готувались кинути на загін Сашка Чайки.
Про те, що Нагірний потрапив у руки "ворогів", Сашко довідався від посередника Максима. Командир "червоних" знав, яка доля чекає сміливого розвідника. Галина вимагала негайної атаки. Чайка погодився. Ще є надія визволити товариша. Коли атака буде вдалою і "сині" здадуть окопи, можливо, що Омелька можна буде обміняти на захоплених полонених. Отже, перша умова атаки — взяти в полон кількох "синіх" бійців.
Уже було дано наказ наступати, коли "вороги" заметушились, вискочили з окопів, закричали "ура".
"Ідуть у контратаку", — мацнуло в Сашка. Та тієї хвилини він почув гуркіт мотора. З-за окопів "синіх" виповзла якась сіра споруда і посунула галявиною на загін "червоних".
— Танк! Танк! — гукнув хтось тривожно над самісіньким вухом Чайки.
Гуркочучи, танк повільно наближався. З його вежі грізно визирали жерла гармат. Сашко бачив розгублені обличчя своїх бійців. Лівий фланг "червоних" був найближче до "ворожих" окопів. Кілька лівофлангових бійців схопилися з землі і почали відходити. Що робити? Невже кінець "бою"? Невже поразка?
— Куди? Стій! — гукнув Чайка. — Не відступати! Кулемети вперед! Батарея — вогонь!
І тут усі побачили, як метка постать дівчинки в червоному галстуці впала на землю і, звиваючись, хутко поповзла вперед, назустріч сірому страховищу. Це була
Галина. Гуркіт мотора ближче й ближче… Танк! Ось чому "сині" зупинились на рівнині!
Побачили Галину й "вороги". Вони вже не кричали "ура". Вони, затаївши подих, стежили за тим, що зараз має трапитись. Танк наблизився, піонерка раптом схопилась і шпурнула в сіру фортецю одну за одною дві бомби. Пролунав страшенний вибух, і тоді всі побачили Максима, який випустив ракету. Він підскочив до танка, підняв угору руку і щось гукнув. Танк проїхав ще кілька метрів і зупинився. "Червоні" кинулись уперед. Вони бігли, задихались, спотикались і падали, бігли знову… Перший підбіг Чайка. Тоді на танку піднялась покришка і звідти висунулось збуджене червоне обличчя Яші Дерези.
— Неправильно! — гукнув він. — Неправильно!
— Танк підбито! — голосно й урочисто відповів Максим. — Вилазь!
— Здавайся! — кричала зблідла від хвилювання Галина. — Здавайся!
Очі її палали щасливим вогнем.
— Танк підбито! Здавайсь!
— Коли б по-справжньому, я ніколи б не здався! — муркнув Дереза.
І зненацька його підхопили десятки рук.
— Качай! — перший вигукнув Сашко. — Качай Дерезу!
"Червоні" високо підкидали в повітря командувача "синіх", бо він уже не був командувачем і не був "синім", він знову тієї хвилини був товариш і однокласник, любий винахідник Яша. Його гучно вітали за новий винахід, за чудовий танк.
Чайка взяв за руку Галину.
(Продовження на наступній сторінці)