Кури були білі, а півень — чорно-вогневий красунь. Він злякано заметушився і сховався під стіл. Кури ж спокійно пішли гуляти по хаті, клюючи хлібні крихти.
— Оце замість тих, що поліцаї вкрали,— промовив хлопець.
Вони обоє — Демко й Улянка — стояли і дивились на курей.
— Спасибі,— сказала нарешті Улянка.— Я забула, що треба подякувати. Які вони гарні — білі-білі.
— Леггорни,— пояснив Демко.— Несуща порода. Батько казав, що коли їх добре годувати, вони і взимку нестимуться. Тільки в теплі їх триматимеш. Я теж, коли виросту, таких курей розводитиму. Я дуже люблю яєчню з салом. А ти?
— І я люблю. Зверху тільки треба посипати яєчню зеленою цибулею. А ти ковтнув би сире яйце?
— Противно. А от Чичибаба торік видрав гороб'яче гніздо і аж шестеро яєчок випив. Не віриш? За червоний олівець.
— Слухай,— раптом сказала Улянка,— ти скажи батькові, що я не хочу курей задарма...
— Як?
— Я відроблю.
— Отакої! Батько тебе любить, він... він...
Ух, як важко тримати язик за зубами!
Після того як Улянка знайшла в лісі землянку і викрила бандитів, Демко почав дивитись на школярку зовсім іншими очима. Чи думав же він раніше, що ця дівчинка здатна на такий хоробрий вчинок!
А може, це зовсім інша Улянка, може, розвіяв вітер легкий пух кульбабки, льняний пух Улянчиного волосся, і полетіло воно сніжинками над землею.
Ні, ось вона, Улянка-кульбабка, і ніяк вона не змінилась, і волосся її шовкове заплетено сьогодні в дві тугих кіски. Тільки почуває Демко, що не сказав він цій дівчинці якогось потрібного слова.
Замовк і довго мовчав, а Улянка налущила курям кукурудзи, тоді і півень вийшов з-під столу, почав хапати жовті зернята.
— Улянко,— сказав, нарешті, Демко,— а ти забула... ти не сердишся на мене?.. За... за зошит? Ти знаєш що — пробач!
Улянка посміхнулась і глянула на хлопця. Він зрозумів: віднині тому, що було, усім їхнім сваркам — край, і це справді він, брат, прийшов у гості до сестри.
Як захотілось Демкові розповісти дівчинці про свою розмову з батькомі Але він згадав, що Улянка ж і досі не знає про сумну звістку з фронту. Йому теж стало сумно на серці, а Улянка помітила це і сказала:
— Демко, коли повернеться мій тато, давай поїдемо втрьох лучити вночі рибу. Знаєш — зі смолоскипами? Хочеш — ти будеш сидіти з острогою, тато мій веслуватиме, а я триматиму смолоскип? Ой, Демко, як це буде радісно! Як це буде весело!
Вона аж підскочила, аж руками сплеснула.
— Як це буде весело… Як радісно...— повторив Демко і відчув, що сльози — гарячі й терпкі, накочуються йому на очі, підступають до горла. Він повернувся до вікна й почав дивитись на засніжені дерева.
— Що ти там побачив цікавого? — спитала Улянка. Підійшла й зазирнула йому в обличчя.— О! Що з тобою? У тебе — сльози.
Вона здивувалась і розгубилась.
— Може, я тебе образила? Я ж нічого не сказала тобі...
Хлопець переміг себе й посміхнувся:
— Авжеж нічого... Здалося тобі, та й усе. І рибу поїдемо лучити... Усі втрьох.
— А про зошит я вже й не пам'ятаю нічого,— промовила дівчинка.— Ой, я й забула,— метнулась вона до печі.— Я ж узвар який зварила! Сідай за стіл.
Вона налила в миску узвару, долила солодкого соку з цукрових буряків. Сіла напроти Демка. І вони почали їсти ложками з однієї миски.
Демко голосно сьорбав, і Улянці здалося, що коли він ковтає, то вуха в нього ворушаться, і це смішило дівчинку.
— Смачні грушки вродили в лісі,—сказав хлопець.
Демко попоїв, устав з-за столу й подякував. Йому не хотілося йти звідси — з теплої хати. Він би ще охоче побув з Улянкою, та вдома чекала робота. Матері ж не було, то доводилось Демкові багато поратись по хазяйству.
Він придумував, що б ще сказати дівчинці. Йому було неприємно, що вона побачила в нього сльози.
— Кульбабко,— сказав він,— хочеш ялинку влаштуємо в лісі?
— Новорічну?
— Авжеж. Тільки не в хаті, а в лісі. І ялинка буде не зрубана, а жива, справжня ялинка.
Захопившись своєю вигадкою, він із запалом розповідав Улянці, як можна прикрасити ялинку, засвітити свічки, а внизу, біля стовбура, поставити сніжного Діда Мороза.
— Я тільки один раз була на ялинці,— сказала Улянка.— В школі. Ще до німців.
Вона глянула на широкий Демків піджак—цього разу всі ґудзики на ньому були однакові, але одного невистачало.
Дівчинка метнулась до білої липової скриньки, пошукала там щось між ниток та наперстків і весело повернулась.
— Знайшла! Дивися, він майже такий, як і в тебе. Вона показала йому ґудзик:
— Зараз пришию.
— Не треба,— сказав він.
Та вона вже впіймала його за поли. Він стояв і дивився, як швидко і вправно вона орудувала голкою.
Улянка перекусила зубами нитку й сіпнула ґудзика.
— Міцно.
— Я його не згублю,— сказав Демко.— Хіба, може, той здоровило Чичибаба полізе битись.
Вони розлучились друзями.
Коли Демко пішов, дівчинка глянула у вікно й побачила на снігу слід від його ніг. Тільки тепер цей слід вів назад — від ґанку до перелазу. Сніг усе падав, наче застилав Демкові сліди білим серпанком.
У хаті ходили кури й щось клювали на долівці. Чорно-червоний півень стояв на одній нозі і, схиливши набік голову, одним оком стежив за Улянкою.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
НІЧНА ЗАВІРЮХА
Почалася справжня зима. Мороз розмалював віконця в лісниковій хатині мережками. Улянка любила розглядати їх, особливо під час заходу сонця, коли наморозь на склі пойметься бувало теплим рожевим світлом і ніжно затріпоче.
В химерних морозяних малюнках дівчинці ввижались невідомі башти незнаного міста, розкішні пальми над срібними озерцями, каравани верблюдів серед піщаних дюн — усе так, як було описано в підручнику з географії.
Іноді на склі ясно вимальовувався стрункий вершник, і в ньому дівчинка впізнавала свого батька.
Ось він їде на розвідку, їде серед дрімучого бору, а мороз аж рипить, пухнасті ялини опустили донизу лапи під вагою снігу і стали схожі на білих ведмедів.
У такі хвилини нестерпна туга за батьком видавлювала на очах сльози, і хотілося йти до нього через замети і ліси, йти тисячі кілометрів. "Чому ж немає звістки від тебе, татусю?" — шепоче дівчинка і враз зривається з місця, накидає кожушок на плечі й виходить надвір, їй вчулися кроки за морозним вікном — може, хто з контори прийшов, приніс довгожданого листа?
Ні, немає нічого. Сонце тільки-но сіло десь за лісовими хащами, і над далекими верховинами дерев розкрилося віяло з багряного й зеленого пір'я.
Мороз міцнішав, скрипіли від його стискання дерева. Навздогін за зимовим сонцем летіло на захід гайвороння. Це був великий вечірній переліт. Щодня о цю пору хмара галичі пролітала над лісовою хаткою.
Куди? Навіщо?
Не сказав ліс, мовчать високі замети. А гайвороння летить і летить. Одна галка чомусь одбилась від зграї, піднялась вище за всіх і кружляє якраз над хатиною.
Вскочила дівчинка в сіни, грюкнула дверним гаком.
— Давайте, діду, добре натопимо, щоб і татові було тепло на фронті...
— Гай-гай, онуко,— скаже було дід Маврикій.— А може, тато в такий мороз якраз десь у хаті гріється. Може, оце саме прийшов з передової, бурульбашки крижані з бороди видирає перед піччю.
І починають дід і Улянка топити плитку, що прироблена до печі. Березові дрова тріскотять дрібно, як пістони, і тоді розцвітають у плитці ніжно-червоні маки — одні осипають пелюстки, а інші розцвітають знову і знову. Осика сичить, як гадюка, і заходиться жовтою піною. А дуб-сухостій, як розгориться, то гуде басом, мов великий дзвін, і як вибухне, то так і сипоне жменю білих зірок. Дубові сучки викидають синій цвіт, як волошки, і гоготять на всю хату. Тільки під сучки треба трошки березової кори чи соснових трісок, щоб зайнялися дружно, як порох.
Дід і онука мовчки сидять на ослінчиках перед вогнем, і на їхніх лицях моргають багрові бліки.
— Треба, щоб на всій землі цвів сад,— каже раптом Улянка, думаючи якусь свою думку.
Дід Маврикій, що задрімав у теплі, здригається:
— А як же тоді, приміром, із шляхами?
— Усі шляхи, які є на землі, треба теж обсадити яблунями чи грушами,-— пояснює дівчинка.— Можна сливами. Я люблю сливи.
— Ренклод — слива достойна. У-у, куди там!
— Угорка краще, діду. У Макара Макаровича багато угорок, калина-малина! Я люблю, щоб сливу притиснув перший мороз, тоді вона солодша. А як вишня, то треба, щоб її надклював горобець. Ото після того вона прив'яне на сонці, аж підсмажиться,— ой, смачна ж яка тоді буває!
Дід ласкавими очима дивиться на онуку.
— Сама ти — мій горобчик жвавий! Я часто думаю, от закінчиш школу, Улянко, а тоді — у технікум чи в інститут. Інженером по лісовому хазяйству будеш. А одного разу побачив тебе уві сні вже дорослою. Наче йдемо ми з тобою, йдемо, а перед нами — ліс, і все молодий, дубки, клени пнуться... Ну, ти простягла руку:
"Дивіться, діду, моя робота!" І так мені радісно стало, аж заплакав. Прокинувся — і справді сльоза повзе по щоці...
(Продовження на наступній сторінці)