Улянка гострим, як бритва, ножем стинає верхню покришечку, а тоді переверне маківку над мискою, і жодне зернятко в неї не загубиться. А часом помилиться і висипле мак собі в рота. Тоді білі та гострі зуби почнуть молоти, як жорна, доїси не присне з маку солодке молоко.
І не йде сьогодні чомусь із думки в Улянки Демко Рогоза. Хай не бреше, то був його власний зошит. Дівчинка запримітила, як хлопець крутився біля її парти. Але навіщо він це зробив? Навіщо було підсовувати свого нового зошита? "Може, йому шкода стало мене? — думає школярка.— Аякже, от, мовляв, бідненька, мабуть, немає в неї іншого зошита! Ні, я не хочу! Я не бідненька!"
Улянка любить блукати в лісі. Там можна звірити свою думку мудрим столітнім дубам. Вони вислухають уважно і дадуть пораду шумом листя, гулом верховин. Тільки треба мати чудесне лісове серце, щоб розуміти ту мову гіллястих велетнів.
Та й сьогодні по обіді пішла Улянка блукати лісом. І все думала про Демка. "Що воно за хлопець такий? А такий же — мабуть, дуже не любить підлабуз. Тільки про мене він помилився,— думає Улянка.— Я й сама підлабуз не люблю. А до Людмили Степанівни вже не зайду, хоч як кликатиме".
Був уже кінець листопада, і ліс стояв зовсім голий. Тільки на деяких дубах зухвало видзвонювало мідноголосе сухе листя — пишалося, що воно залишилось на вітті й не боїться зими. Чи з землі, чи з стовбурів наче випаровувався лісовий туман і, як серпанком, застилав увесь ліс. Ранком бували заморозки, і земля дзвеніла під ногами, як склянка, але снігу й досі не було, хоч уже не раз зривалися з холодного неба колючі рідкі сніжинки.
Улянка йшла та йшла собі, все далі й далі від своєї, лісникової, хатини. Часом десь на галявині блищали кригою олов'яні озеречка, завбільшки з денце чашки. Восени тут ходив скот, і в ямки від копит дощ налив води. Тепер вода встигла промерзнути до дна, і в круглих крижаних чашках, як у зіницях, відбивалось осіннє небо.
Не було тепер чути в лісі ні синиць, ні сойок. Навіть сороки й ті перекочували ближче до людського житла.
Несподівано Улянка почула дим. Озирнулась — куди ж вона потрапила? Чи, може, село близько, чи лісникова хата?
Ліворуч починався яр. Дівчинка впізнала місцевість. Це був яр Сизоперих Горлиць.
Таку назву дала йому сама Улянка. Правда на карті, яку вона бачила в конторі у Макара Макаровича, ця місцина значилась як Одудів яр. Назва аж ніяк не підходила, бо жодного одуда тут ніколи не бачила Улянка. Зате — горлиць, ой скільки їх тут улітку! Туркотняви тієї, туркотняви — тільки слухай, коли любо.
Ні, поблизу тут не було ніякої хати, це добре знала дівчинка. А до села звідси чи й дійдеш за годину. То звідки ж дим?
Улянка зупинилась і понюхала повітря. І вона почула не тільки дим, а й сморід від припаленої ганчірки. "Як же я далеко зайшла!" — майнула думка, і мимохіть пригадалися слова діда Маврикія про лихих людей.
Вона уважно й швидко шукала очима, звідки йшов дим. Може, хтось вогнище розклав? Та тоді чути було б, як тріщить у вогні сухий хмиз — восени кожний звук у лісі лунає далеко навколо..
Нюхаючи повітря, Улянка пішла далі. Ні, тепер дівчинка не йшла, а пливла. І ніхто в світі не змусив би її повернути назад. Вона повинна виявити, що це за дим.
Улянка зупинилась, їй здалося, що .дим напливає зовсім з іншого боку. Підняла вгору листок, щоб пересвідчитись, звідки повіває вітрець. А він віяв з усіх боків.
І враз вона побачила те, що шукала. Низько над землею стелився димок. Але ніякого вогнища не було. Дим наче виходив з-під землі. Дівчинка здивовано дивилася на його синюватий струмок, який в'юнився край невеликої галявини, схованої в кущах ліщини. Та зараз прозорі кущі нічого вже не могли сховати.
Улянка стала за стовбур дерева і звідти знов стежила за незвичайним явищем — дим і справді виходив з-під землі!
Аж ось повійнув вітрець, димове шарпнувся в інший бік, і школярка помітила те, що досі ховалось від її очей. Це був невисокий горбок землі, з якого стирчала схожа на стовпчик труба. З неї й виходив дим. Горбок було добре замасковано опалим листям — і не помітиш відразу.
Там, під землею, хтось живе! І враз зринули казки про розбійників, які розповідав колись дівчинці дід Маврикій. Хто ж то може жити в землянці, в лісовій глушині, сховавшись від людського ока?
Кожний рух Улянчин став обережним і настороженим. Вона озирнулась навколо і присіла за стовбуром. Землянка була кроків за п'ятнадцять. Дим з труби пішов густіший, мабуть, невідомий хазяїн під землею підкинув у піч хмизу або сухого листя.
Дівчинці раптом стало страшно. Згадала, як далеко вона зайшла в ліс. Навколо ні оселі, ні голосу людського, тільки невідома землянка, в якій ховається якийсь відлюдок.
"Тікати! Мерщій тікати!" Улянка вже була встала, щоб здійснити свій намір, та в цю хвилину подумала: як вона може втекти, не довідавшись, хто живе в цій землянці? Що скаже тато, коли повернеться — хіба йому весело буде від того, що його дочка — страхополох?
Тільки-но так подумала Улянка, як до неї долетів звук, схожий на тріск сухої гілочки. Звук був дуже невиразний, його міг викликати і заєць, і лісовий птах, та це могла бути й людина. Улянка перестала дихати й сторожко прислухалась. І ось вона вже ясно почула, як зашелестіло сухе листя під чиєюсь ногою.
Між деревами майнула людська постать. Невідомий ішов просто до землянки. Часом він зупинявся, присідав і підозріло оглядався навколо.
Незабаром він наблизився до дерева, за яким принишкла Улянка. З жахом упізнала вона заросле обличчя невідомого й шапку-ушанку.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
В ОСІННЬОМУ САДУ
— А піди лишень, синку, в сад,— сказав Макар Макарович.—Тям голова колгоспу всіх школярів скликає на допомогу. Зайці в атаку пішли на щепи.
Молодий колгоспний сад починався відразу ж за селом, на косогорі. Коли прийшов Демко, там уже було багато школярів. Вони прив'язували до мотузка папірці, встановлювали на тичинах млинки-тріскачки. Заєць лякливий — зашелестить від подиху вітерця папір, затріщить млинок, косоокий боягуз зараз же навтіки.
— Ви подумайте, скільки щеп попсували! — скаржився голова колгоспу. Він був високий, у кудлатій шапці, і коли розмовляв, то розмахував руками, і, може, через це здавався Демкові схожим на вітряка.
Молоді яблуні рівними рядами спускались з косогору, наче тікали кудись у далечінь, рятуючи від заячих зубів свою кору.
— Парканом би обнести! — вимахував руками голова колгоспу.— І тут, і з того боку, і звідти, від левади. На той рік спроможемось!
Демко і собі почав розмотувати мотузок і прив'язувати папірці. До нього підійшов Омелько Чичибаба, здоровило у вухатій шапці.
— Покинь! — наказав він.— Тут без тебе впораються. Йди млинки робити.
Іншим разом Демко, може б, і не послухався, "що ти мені за вкажчик!"—сказав би, але робити млинки справді було цікавіше, і він пішов до школярів, які зібралися в коло перед солом'яним куренем. Тут розташувалася похідна майстерня млинків, пропелерів і тріскачок найрізноманітніших систем, залежно від хисту винахідника. На гарячому вугіллі, яке роздмухував вітрець, підігрівався клей; Микола Суховій, Демків однокласник, посинілими від холоду руками колов ножиком очерети; Ївга Бузько, дочка голови колгоспу, клеїла пропелер, інші майстри тут же випробовували свої витвори, і кілька млинків, крутячись на вітрі, весело деренчали, гули, лопотіли й дзижчали, як ґедзі.
— За сто верстов зайці втечуть! — засміялася Ївга.— Правда ж, Марто?
Демко озирнувся й побачив Марту, яку спочатку не помітив, бо вона сиділа з другого боку куреня, притулившись до нього спиною, і ножицями різала газетний папір на рівні смужки.
— І ти прийшов? — обізвалась вона, угледівши Демка, і насупилась.
— А що? — відрубав хлопець. Йому стало неприємно, що Марта зустріла його так непривітно.
— Нічого,—сказала дівчинка,—тільки не заважай нам. А то ще чорнилом мене обіллєш.
Демко спалахнув, та цього разу промовчав. Йому дуже хотілось шпигонути Марту гострим словом. І для чого, справді, вона згадала про чорнило? От ще!
— Ти мені не зачіпай Улянки,— знову сердито промовила дівчинка.— Я все розповіла Людмилі Степанівні про зошит!
— Ти? —вихопилось у Демка.— А хіба не Улянка?
— Авжеж я. І не боюсь тебе ніскілечки! І Улянка не боїться.
— Ябеда ж ти! — бовкнув Демко, а в самого так не гаразд стало на серці. І навіщо було чіпати той клятий зошит? Зовсім задарма зобидив Улянку-кульбабку.
— Ти думаєш, що я?..— промовив до Марти.— Я зовсім не такий. Я думав, що вона мазунчиком до вчительки підлещується.
— У неї того й у гадці немає,— сказала Марта, клацаючи ножицями.— Я ж її подружка, все знаю.
— Не знаєш ти того, що я знаю,—вимовив Демко й ураз долонею затулив собі рота. Та Марта не звернула на це уваги.
Злякався хлопчина, що ледве не прохопився зайвим словом. Він відчув прилив солодкої гордості: ось він, Демко, знає таку велику таємницю про Улянку. А Марта, хоч і Улянчина подруга, а не знає нічого. І хоч таємниця була сумна, та все ж Демко гордився, що йому звірився батько.
До гурту підійшла Людмила Степанівна з садівником Захаром Захаровичем. В руках у вчительки були залізні граблі, і Демко догадався, що вона загрібала скошений сухий бур'ян.
(Продовження на наступній сторінці)