То ще був час, коли я вірив, що прожиті роки, набутий життєвий досвід роблять людину розумнішою. І я приглядався та прислухався до старих людей (мені не виповнилося і тридцяти) як до ходячих антологій мудрих думок. Не бажаючи множити власних помилок, я волів якомога повніше врахувати помилки інших. Моїй дочці було три роки, я щодня, по роботі, гуляв із нею у сусідньому скверику, була весна і все ще було, як сказали б нинішні американизовані молоді, повний ок'ей. Так само регулярно приходив у скверик із онучкою, а може правнучкою, дідусь років... — такого віку, коли вже років, як мені тоді здавалося, можна не рахувати. Шістдесятирічні бачилися мені тоді неймовірними стариганами, а на вісімдесятилітніх, з погляду моїх неповних тридцяти, лежав сивий наліт вічності. Поки діти гралися в пісочниці під грибком, ми сиділи на лаві і, якщо я не читав якусь белетристичну дурню, перекидалися словами. Про чергову перемогу київських футболістів, про нову золоту зірку на неосяжних грудях дорогого генсека, про високі ціни на полуницю, що її так полюбляють діти. Часом дідусь починав згадувати минуле, але швидко пригальмовував свій язик, певно картаючи себе за старечу данину спогадам. Він пам'ятав пуск першого трамвая у Києві, з'яву на київських вулицях і його пішкування од залізничного вокзалу останнього російського імператора, убивство Столипіна в Оперному театрі, початок першої світової війни, революцію, обстріл міста муравйовськими військами — усе те і багато іншого для нього відбулося ніби учора, а може, сьогодні уранці: часові пласти для нього перемішалися і злиплися, як, скоро по війні, цукерки, подушечки у бляшанці з-під американських бобів на найвищій полиці дощатого мисника у кутку нашої сільської хати. Нарешті я наважився і одного дня мовив до старого приблизно так: "Ось ви прожили таке довге життя, а мені його ще належиться прожити, то яку б найголовнішу пораду дали ви мені, аби не повторив я у своєму житті ваших помилок?" Дідусь надовго замислився. Нарешті, коли моя дочка уже почала коверзувати і я зібрався іти з нею додому, значимо мовив:
— Ось що пораджу тобі, синку, — головне, не пускай у свій дім комісарів...
І застиг на лаві, ніби скам'янів навік, дивлячись кудись у давноминуле, що усе ще було для нього таким близьким, реальним і болючим. Я нічого не зрозумів із занадто мудрої поради діда, проте не став далі розпитувати, відчув — не та хвилина, а, узявши дочку на руки, тихо, трохи не навшпиньки подрібцював від лави, на якій ми із ним сиділи. З тиждень старого не видко було у скверику, дівчинку на дитячий майданчик приводила не вельми привітна жінка літ сорока, ми з нею не були знайомі, і розпитувати про діда я не наважився. Одного дня я, сидячи на лаві неподалік від пісочниці, занурився у книгу і раптом (ніби й не спливло тижня чи й більше) почув біля себе схвильований голос старого:
(Продовження на наступній сторінці)