У глибині його навіки затьмарених результатами виборів очей справді засвітилося світло надії. І наступної вже неділі він стояв на терасі моєї дачі у Халеп'ї. Спершу, як ведеться, ми трішки порозмовляли про політику. Чомусь він у своєму програші на виборах винуватив не себе, а нинішнього главу держави, і запитав не без єхидства, чи правда, що Президент за статтю про нього у ювілейному альбомі заплатив мені дві тисячі доларів. Не правда, відповів я, не повівши і оком, Президент заплатив мені за статтю про нього три тисячі доларів. "Ого! — вихопилося у колишнього депутата. — Якраз — половина сільської хати..." "Лише третина, — розчарував я гостя. — У нас хати — дорогі, близько до Києва". І ми пішли по кутку дивитися хати, які пропонувалися на продаж. Недавній обранець народу так і не сторгувався з народом. Народ виявився не свідомим того, що екс-депутат потратився на минулі вибори, задля того ж таки народу, аби достойно представляти в парламенті його інтереси. Ми, власне, уже прощалися, коли в кінці вулички з'явився і підкотив до мого двору розкішний ясно-блакитний лімузин, порівняно з яким "дев'ятка" екс-депутата, одержана ним "на шару" від уряду на початку дев'яностих років за день до грошового обвалу (чим депутата, як і його колег, купили справжні володарі життя назавжди, з потрохами) видалася сиріткою, яка у попа обідала...
Тут мушу у своїм розказі започаткувати ще одну сюжетну лінію, якій судилося переплестися з викладеною вище. Дочка наших давніх знайомих, вроджених інтелігентів, з настанням нових часів мужньо пірнула, тікаючи від хронічних родинних нестатків, у ополонку комерції і — дивом дивним — не потонула, а — випливла з чималим матеріальним набутком. Залишивши батьків, у яких досі проживала, вона купила нову розкішну квартиру, тепер обставляла її. Віддаючи данину своєму інтелігентному походженню (батьки весь вік свій сильно переживали за рідний народ), вона вирішила обладнати кухню у демократично-народному стилі. Я ж впродовж багатьох років збирав експонати для сільського музею, вона це знала. Музей відкрили, але не усе із зібраного мною вмістилося, і тепер старі чавунні праски, дерев'яні ночви і миски, товкачі і навіть — лопата, якою "саджали" у піч тісто, валялися у мене у підвалі. Ось чим був викликаний цей несподіваний і дещо екстравагантний візит нових українок у мою тиху сільську обитель. Приїхали вони утрьох — дочка наших знайомих, директор фірми, її секретарка і бухгалтер. Усі троє — високі, стрункі, довгоногі, у коротюсіньких, для годиться, спідничках. І усі троє — досить вродливі. Кремезний, із квадратовою будкою на широчезних плечах шофер запобігливо відчинив задні дверцята лімузина, і мої гості, як екзотичні пташки, випурхнули на припорошену курявою, давно не було дощів, сільську вулицю. Привітавшись, я мовив: "Ходіть до хати, дівчата, я — зараз". І продовжував розказувати екс-депутатові про сільські хати і ціни на них. Проте екс-депутата уже не цікавили хати. Він жадібно пас очима вродливиць, що чеберяли довгою стежкою через сад до мого гнізда у підніжжі гори. Очі політика свідчили, що його сексульна фантазія геть пустилася берега:
— А що це за дівки?
І тут я вирішив відплатити за тиражування брехонь про президентські долари:
— Дівчата як дівчата. Із фірми знайомств для заможних панів. Бачиш, який басурм'яга їх охороняє... — я кивнув у бік шофера, що незворушно возсідав за кермом розкішного лімузина. — Щонеділі привозить мені живий товар із самого Києва. А ви запитуєте про гроші, одержані за статтю про Президента. По триста доларів за візит плачу...
Губи екс-депутата вперто шукали одна одну і не могли знайти, через те голос його був якийсь шолудивий:
— А навіщо ж вам аж троє дівчат за таку шалену ціну?! Я посміхнувся загадково і трохи зверхньо:
— Пане депутате! Ви ж пройшли таку школу політичного борделю, невже не розумієте?.. Політика, та ще — у нашій Верховній Раді, врешті-решт, — це той же груповий секс... — Ось коли я уперше озвучив "од мікрохвона" своє геніальне визначення політичного юрмища. —Та й що гроші? Минуще... Скільки того життя, то невже економити ще і на своїх солодких, хай і гріховних, забаганках?!
Високий гість мій ще ворушив губами, але голосу уже—не було. Якісь незворотні процеси відбувалися у його організмі і безнадійно політизованій свідомості. Мовчки сів за кермо своєї "дев'ятки", без жодного слова подав мені пітну долоню і рушив. Але ще із-за містка через Жолудівку, ризикуючи своїм безцінним для народу життям, раз-у-раз озирався на мій будинок. Вродливки навшпиньки стояли на широких сходах до будинку і, пригнувши гілля, рвали червоні яблука, їхні стрункі, довгі, оголені до найкритичнішої межі ноги палали у призахідному сонці, як свічі.
Мій високий гість невдовзі тяжко захворів. Мене досі мучить совість: а чи не стали причиною раптової недуги його типові для відставного політика заздрощі до моєї багатої сексуальної групової практики"?..
СЕКС ЛІТЕРАТУРНИЙ
Коли ми на початку сімдесятих, придбавши хату, оформляли у сільській раді купчу на неї, голова, чомусь дивлячись не на мене, а на мою дружину, застеріг: "Тільки ж отам у вуличці вашій Сонька червоний ліхтар запалила, так ви будьте обережні..." — "А що, це може перекинутися на стріху?.." —зіронізувала дружина. "Не на стріху, а на вашого чоловіка! — строго мовив голова. — А письменнику моральний бік слід враховувать, на нього народ рівняється, як стрій у війську — на правофлангового..." Запрошений мною на чарку, сільський начальник поплуганився з нами на наш Яблуневий куток. У вуличці нам стрілася Сонька, ми вже знали свою сусідку через вулицю, вона несла на коромислі воду від колодязя. Я мимохіть, попереджений головою, глянув на сусідку чоловічими очима. Була вона ще досить струнка, жилиста, мала довгі ноги і високі груди. Проте обличчям на "червоний ліхтар" Сонька не тягла. Коли я ще парубкував, про таких хлопці казали: "Якщо хустку на лице накинути, то — можна..." Демонструючи перед нами свою владу і начальницьку строгість, голова сказав: "Як хочеш, Сонько, а свій червоний ліхтар — гаси. Ось письменники на кутку поселилися, Яблушне, можна сказать, входить у історію, а ти — безсоромство перед історією розводиш..." Але справжньої суворості у голосі начальника не було, я це відмітив.
Мабуть, і він час від часу забридав на світло "червоного ліхтаря". Сонька ж і бровою не повела на мову начальника, ніби і не чула його слів, привіталася з нами і звабливо похилитала під вагою коромисла із двома відрами до свого двору.
Придбана нами хатка стояла в підніжжі гори, неподалік вулиці. Я ж того літа, та і в наступні, працював, коли не дощило, вище хати, на схилі, на терасі, зарослій молоденькими вишнями. Із тераси проглядалося трохи не усе село, розкинуте по наддніпрянських крутосхилах, а Соньчин двір по той бік вулиці був як на долоні. Я працював багато, цілісінькими днями, творячи і для "вічності", і для шматка хліба родині. Народ на мене, "правофлангового", як казав сільський голова, не рівнявся. Не було дня, коли б у Соньки не гостювали мужики, пробираючись до хати городом, від зарослої верболозами стежки вздовж струмка. Особливо рясно мужиків було у її дворі двічі на місяць, на початку і в середині місяця, коли у колгоспі та на цегельні видавали платню. Я уже й тоді не полюбляв чоловічих розмов на подібні теми, але від балакучого сусіди знав, що Сонька бере за сексуальні послуги по три карбованці, а з "виходом", тобто сеансом стриптизу, як тепер сказала б наша цивілізована зміна, вимагає п'ятірку.
Так і горів "червоний ліхтар" на нашому кутку, денно і нощно, впродовж років. Десь року сімдесят шостого з'явилася моя книга "Люди на землі", посередненький романчик, зате, як тоді писали, на місцевому матеріалі. Перечитало його усеньке село. І ось несу я воду двома відрами повз Соньчин двір. Бачу, притулилася Сонька до загорожі, поклала півкулі грудей своїх на парканчик і їсть мене очима. Я поставив на землю відра, щоб перепочили руки, привітався. Сонька заусміхалася: "Ой, Григоровичу, яку ж бо льовку книжку написали! Що льовку, то льовку! Але чого ж се ви так мене обминаєте, гребуєте мною? Інші мужики не гребують, а ви — гребуєте. Мо', я не усе по-культурному і знаю, але дещо умію, се вам будь-хто із мужиків скаже..." Це була відверта атака, і я так само відверто рушив у контратаку: "Соню, та звідки ж у письменника гроші? Ось я два роки цей роман писав, а заробив — і не питайте. А у мене ж дружина, дочка, та що казати..." І тоді Соня захоплено і щиро проказала слова, які я пам'ятатиму усе своє життя:
— Григоровичу! Та за таку льовку книгу я вам безплатно дам! Ой і льовко ж дам, тільки приходьте! Коли кури на сідало сядуть...
Сонька тримала багато курей. Ночували вони на горищі, і перед смерком, коли кури гуртилися в сінцях, вибираючись по драбині на свої верхотури, "червоний ліхтар" на нашій вулиці тимчасово гаснув, до початку нічної зміни.
Щедра і щира обіцянка Соньки — то була найвища оцінка вдячним народом моєї скромної творчості і такою залишиться для мене назавжди...
Інших оцінок мені і не треба.
СЕКС КОМІСАРСЬКИЙ
(Продовження на наступній сторінці)