Слова її ледве пробилися до мене крізь рожевий туман, але одразу протверезили. Я поправив краватку, нахильці випив склянку газованої води. Тоді запитав глухим, ніби багато перед цим курив, голосом:
— Що, складає чемодани?
— Хто зна, хто зна...— загадково усміхнулася секретарка (вона уже щось знала!) і почала заново фарбувати губи.— Божевільний, хіба можна так цілуватися на роботі!
Я постукав у двері директорового кабінету і обережно переступив поріг.
Здається, Георгій Васильович не завважив мене. Сидів за столом, поклавши голову в долоню,— рука, наче класична колона (темний костюм, піджак розстебнуто, на яскраво-білій шовковій сорочці вилискує позолочена защібка краватки) — обличчя сіре, втомлене, на голові вінець сивого волосся. Минула не одна хвилина, поки він нарешті звів, мені здалося — в росинах сліз, вогкі очі. Але, побачивши мене, директор звично — самими вустами — усміхнувся. Усміх вийшов життєрадісний, хоч дещо відчужений, ніби думками Георгій Васильович був у цей час десь далеко, а над столом висів зліпок, відтиск його обличчя.
— Ну що, Андрію, усе бігаєш? — Він уперше назвав моє ім’я.— Ось так, Андрію...— І швидко перейшов на буденне, офіційне: — Передай секретарці, що я нікого не приймаю. Але хай не відходить од телефону, мені подзвонять.
"Це з тих моментів, які рідко трапляються і які не можна не використати. У житті дуже легко запізнитися..." Я одвернувся до вікна і мовив, вилущуючи кожне слово з глибокого, ледь стримуваного болю:
— Мені дуже шкода... Я так мріяв біля вас працювати...— Од хвилювання мені перехопило подих.— Ви для мене — як батько. Даруйте, тепер я маю право це сказати...
Я махнув рукою і майже побіг до дверей, перечіплючись ногами об килим. Але на порозі, між подвійних дверей, стяг з обличчя маску і ступив до приймальні стримано, діловито. Секретарка комусь телефонувала, нахилившись до апарата, груди її лежали на краю стола. "Ось знахідка для новітнього натюрморту!" — скинулося в мені. Підійшов до вікна, стрибнув оком через вулицю, де настінний годинник,— початок на третю, треба поспішати, о пів на третю Олена чекатиме на зупинці таксі, якщо, звичайно, її Прагнімак не затримається удома. Я обережно постукав до кабінету заступника. Прагнімак був у себе.
— Даруйте, Ілля Денисовичу, мені конче потрібно години на дві піти з контори. Завтра профспілковий комітет розглядатиме квартирні питання, і я мушу дооформити деякі папери...
— Ви мені не потрібні,— Прагнімак стенув плечима.— Але попередьте свого завідувача...
Я змусив себе видавити на обличчі вдячний усміх:
— Я не затримаюсь...
Прагнімак не піднімав од паперів очей, я тихо причинив за собою двері кабінету і побіг теплими полуденними вулицями у бік Бессарабки. Жовкле небо висіло низько над містом, було душнувато, ніби в малогабаритній квартирі. Я ще ніколи не почувався таким збудженим: проводжав очима кожну молоду жінку, що йшла назустріч, жінок було багато, і всі пишнотілі, з високими грудьми, широкими стегнами, обриси яких звабливо проступали крізь вузькі міні-спіднички. Ця несамовита хіть виснажувала мене. Я спітнів і важко дихав, особливо в переході під Хрещатиком, коли десятки оголених жіночих плечей оточили і стисли мене, запаморочуючи випадковими дотиками, запахами молодого тіла, парфумів, помад та кремів.
Олена, як і домовлялися, стояла на зупинці таксі.
— Я за вами?
Вона озирнулась, і зняла чорні окуляри. Це був погляд швидше матері, аніж коханки,— стільки лагідної ніжності світилося в очах.
— Так. Вам далеко їхати?
Я нахилився і прошепотів їй на вухо:
— Божевілля, звичайно, але я дуже тебе хочу...
Олена взяла мою руку в свою і погладила. Я мимохіть озирнувся, чи ніхто не накидає на нас оком.
— Дурненький, ти хочеш не мене, ти хочеш усіх... А я вже стара, збайдужіла жінка.
— Неправда, ти гарна.— За нами уже зайняли чергу і, здалося, прислухалися до розмови.— То вам на Куренівку? Нам по дорозі.
Олена не завважила моєї мудрої обережності.
— Мені давно не казали таких слів. Тільки, дуже прошу, будь зі мною щирий. Коли я помилюсь у тобі, дуже страждатиму. Розумієш? Але ти мене зовсім не слухаєш...
— Я не міг дочекатися, коли буде нарешті пів на третю. Уже хотів тобі дзвонити, аби перенести побачення на раніше, але з’явився Прагнімак і додав роботи.
Сьогодні він особливо заклопотаний. Навіть не поснідав. Тільки через поріг — і одразу в управління.
— Йому світить бути директором. Ти хіба не чула?
— Він цим не переймається. Тим більше — я.
— Ти погана дружина.
Олена сховала очі за окулярами, кутики її губ затремтіли.
— Спасибі... Але я гарна коханка. Хіба ні?
— Пробач.— Я зрозумів, що зморозив дурницю, це мене трохи протверезило. Слід бути обережнішим. "Треба бути хи-и-и-трим",— казав Петро Харлан і весело сміявся, зводячи свою програму до посереднього дотепу.
Ми сіли в таксі, і я відчув зовсім близько Оленине тіло. "Волга" повзла по захаращених машинами центральних вулицях, шофер напружено втупився в дорогу. Я впав обличчям на голі Оленині коліна і, знову п’яніючи, похапки цілував.
— Навіжений...— прошепотіла Олена, занурюючи пальці в мою розколошкану чуприну, і то була найзворушливіша хвилина за останню добу і за дві наступні. Бо, попри все, я в душі сентиментальний.
Втім, сентиментальність і вовкодухість не виключали одна одну. Я згадав, як плакав Петро, позбувшись Льольки. Зараз мені хотілось, аби машина ніколи не зупинялася: у лісі, на безлюдді, я буду зовсім інший, а тут у моїх грудях тепліла ніжність...
— Ти мені зараз дуже-дуже подобаєшся,— сказав голосно, не боячись, що шофер почує.— Я не люблю красивих слів, але ти розумієш...
Бачив, як з-під її фарбованих вій викотилася сльоза і побігла по щоці, залишаючи тьмянкуватий слід. Олена одвернулася до вікна, усміхаючись крізь сльози. Я заплющив очі, потроху намацуючи себе колишнього, що ним, здавалося, був добу тому, до нещастя з Петром, і в душі посвітлішало, ніби далеко на обрії займався день. Але таксі спинилося, шофер владно клацнув лічильником. Я подав водієві гроші і, не чекаючи здачі, вийшов з машини.
Шишигу оглушив густий дух соснового лісу. Він вишкірився і вдихнув на повні груди, крильця ніздрів жадібно дрижали. Збурилося всередині, ніби власна шкіра стала раптом затісною. Узяв Олену за руку, вище ліктя, під ногами шурхотіла глиця і дубове листя. Пізніше побачив на Олениній руці сліди пальців: два синці. Вона ледве встигала за Андрієм на своїх високих каблуках, що нанизували червонясте листя, наче шматки м’яса на рожен, аж Шишига клацнув зубами і розсміявся, аби звести той звук до жарту. Олена ж навіть не усміхнулася. Навпаки, м’язи її руки напружилися, ніби боронилися од насильства. Він злякався, що Олена зараз поверне назад, сяде в трамвай і поїде в місто. Озирнувся довкола — вони стояли у молодому дубняку, який хоч і просвічувався наскрізь, проте був густіший, аніж вишикуваний у шеренги сосновий ліс. Неподалік темніла улоговина, встелена сухим листям. Він шарпонув Олену і скотився з нею у видолинок...
Вона була покірна, наче куплена на одну годину, але Шишига не завважив тої підозріливої покірливості. Він відчував тільки себе і вже потім помітив, що жінка плаче.
— Ти чого? — запитав неприязно, сльози дратували його.
Раптом прокинувся страх. Засліпленому пристрастю, йому не боліло, що ліс просвічувався, добре, як ніхто поблизу не валандався, скільки присягався він бути обережним, чому вона не прикриє своїх голих ніг, ще надибає хтось із знайомих, та й оце рюмсання...
— Тобі погано?
— Ні, але ти знову зґвалтував мене.— Олена дістала з сумочки хустку, витерла очі.— Я не серджуся. Це зараз минеться. Що ж, у всьому винна тільки я, тільки я. Обніми мене. Чому ти одразу після цього стаєш такий чужий?
Не відповідаючи, він змусив себе пальцями поголубити її плече. Піднявши голову, скрадливо кинув оком по лісу: навкруги не бовваніла жодна людська постать. Це трохи розважило Шишигу, але він щомиті, коли й промовляв до Олени, слухав ліс. Було паркувато, сонце, зависнувши між двох сосон, дивилося просто у вибалок. Він підсунувся ближче до жінки і поклав голову на її коліна — це був кадр з нещодавно баченого кінофільму, і він подивувався, що свідомо копіює чужу ніжність. Втім, це хвилинна слабкість, данина його людській природі, він уже давно відмовився від самоаналізу (власне, вчора, але вчорашній день мрів у хтозна-якій далечині), то хай Великий Механік бабрається в собі, самоаналіз — хвороба неврастенічних інтелігентиків. Аналізувати не себе, аналізувати ситуацію. Не марнувати дорогого часу й висмоктати з Олени інформацію, спершу розвідка в тил противника ("А де мій тил?" — блиснуло і згасло, це добре, що. він уміє гасити зайвину), якомога більше подробиць про їхнє особисте життя. Знати людські слабощі Прагнімака, аби грати на них. Він не повзтиме роками й десятиріччями на гору, як це робив Харлан, щоб неждано підковзнутися і впасти на півдорозі...
(Продовження на наступній сторінці)