— Ви чули? Георгія Васильовича відправляють на пенсію.
Я нагнувся і поцілував їй руку: аби сховати своє обличчя, що раптом сполотніло.
— Це паніка.
— Не впізнаю вас, Петре. Невже ви сумніваєтеся в точності моєї інформації?
Вона назвала мене Петром, але я пропустив цю обмовку повз вуха. Подумав, що зараз можу поцілувати цю синтетичну ляльку, і вона не чинитиме опору. Я узяв її голову в долоні, повернув обличчя до себе — я таки розгубився, бо не передбачав такої критичної ситуації, а діяти треба швидко...
Секретарка дістала з-під друкарської машинки люстерко.
— Ви — жорстокий, ви не жалієте мене, тепер мої губи припухнуть. І ви жорстокий, що дозволяєте собі так зі мною поводитися. Ви ж мене не любите. А секс без красивого почуття — це пошло...
— Усі справжні мужчини жорстокі. Без цієї жорстокості еволюція людства давно б перервалася. Але я щирий. Я завжди роблю так, як мені хочеться. Я не вмію прикидатися.
На обрії потроху випогоджувалося, я вже подумував, що усе скінчиться щасливо. Обіпершись на ріг столу, машинально злизував з губ солодку помаду, слід од поцілунку.
— Ви мене так мало знаєте...
— Як банально — знаєте, не знаєте. Хіба ми когось знаємо, навіть самих себе? Ви сподобалися мені з першого погляду.— Я вже прикидав у думці, чи стане ця лялька мені
в пригоді, якщо місце директора посяде Прагнімак. Втім, Прагнімак на неї просто не зважатиме, а то й звільнить.
— Які у вас тверді пальці,— сказала вона.
— Звичайні пальці,— вимушено посміхнувся я, ховаючи руку.
— Подушечки пальців тверді. Я люблю вольових мужчин. Ви не читали в газеті про фемінізацію суспільства? Жінки почуваються дедалі певніше, але я цьому не радію. Жінка ніколи не позбудеться схильності підкоряючи — підкорятися.
— Хто ж тепер господарюватиме в цьому кабінеті? — Я прикрив очі долонею, аби секретарка не помітила глуму.
— Звичайно, Прагнімак. Як це вам подобається? — Вона мала мене за спільника.
— Начальство знає, що робить,— відповів звичною примовкою Харлана, дивуючись її місткості. І додав поспіхом: — Завжди знає...
Одвернувшись од вікна, хапливо обмацував пальці: я даремно так знітився, подушечки були звичайні… Притулив гаряче чоло до шибки: задихався, буцім з приймальні висмоктували повітря. По той бік вулиці здригнулася і стрибнула угору стрілка настінного годинника.
— Машина пішла по Георгія Васильовича?
— Георгій Васильович в управлінні. А Прагнімака прямо з дому викликали. Не встиг і передихнути після відрядження.
"Вона усе знає..." — заздро подумав і притулив до рота долоню, вдаючи, що солодко позіхаю:
— Поки в начальства трясуться жижки, подрімати...
Щільно причинив за собою двері директорового кабінету і упав долілиць на диван. Було ліньки ворухнути жодним м’язом. Усе зведене мною та покійним Харланом розвалювалося. А я, наївний, бігцем написав матері, нахвалився, мов синиця, що обіцяла море підпалити. А море котить собі сині хвилі і не думає горіти. Я залишуся, як і був, дрібним службовцем...
Я відчув себе дуже самотнім. Аж сльози виступили на очах, так стало шкода себе. Одинак щасливий, доки його зверху, доки він перемагає. Хотілося, аби хтось мене пожалів, але й поплакатися в поділ не було кому. Я подумки перебирав своїх знайомих. Нині усі були чужі й далекі. Раптом серце тьохнуло: Олена!.. Я підхопився з дивана, набрав номер і радісно зітхнув, почувши її глибокий голос:
— Я слухаю...
— Це я,— сказав утаємничено.— Це я. Пробач, що турбую, але я весь час думаю про тебе. Так чомусь тоскно, і мені схотілося тобі сказати, що я дуже добре — ти розумієш? — дуже добре до тебе ставлюся. На світі так мало людей, які цієї хвилини думають про нас і люблять нас.
— Спасибі, Андрійку,— Олена була зворушена.— Спасибі тобі... Я теж дуже добре до тебе ставлюся...
— Я не можу дочекатися третьої години, я божеволію,— жінки довірливі й сентиментальні, маслом каші не зіпсуєш, сцена провінційного театру дев’ятнадцятого століття, моє амплуа — перший коханець, життя — це театр, банально, але я був задоволений собою.
— До зустрічі,— Олена поклала трубку, мабуть, хтось був при розмові, а може, вона боялася довіритися телефону, вона обережна, та реклама й мені не потрібна. Олена — мій тил, мій запасний вихід, якщо в театрі спалахне пожежа...
Я повільно втопив штирок телефону. "Емоції — це шуми у коригуючому каналі зв’язку,— повторив я подумки Харланову формулу, якою той боронився від Великого Механіка.— Шуми, як відомо, змінюють форму сигналу і коригуючий канал вертає їх до істинної форми. Усе, що не дає користі, не потрібно. Який коефіцієнт корисної дії емоцій і мистецтва, що, як гриб, виростає з них? Нуль..."
Мені вже було соромно за свій недавній емоційний спалах. Коли ти керуєшся лише холодним розумом, менше робиш дурниць. Але й хвилинну слабість свою я використав сповна — нагадав про себе Олені.
Мені знову хотілося жити й боротися. І я поспішив до парадного під’їзду контори.
Глава четверта
Вони уже, мабуть, знали про зміни в керівництві і глузливо зиркали з вікон на моє донкіхотство. Я спробував відповісти колегам бадьорою посмішкою, але натомість посміхнувся силувано, ніби просив співчуття.
І цієї миті я побачив у вуличнім потоці машин конторську "Волгу"! Я заплющився, боячись повірити в несподіване везіння. Коли знов увібрав вулицю в очі, машина вже була біля ґанку. Встиг виклично озирнутися на конторські вікна, обсмикнув поли піджака і ступив край тротуару, замиловуючись точними, ритуальними рухами, що їх автором був Петро Харлан. Крізь примружені очі — яскраве сонце гойдалося просто мене — стежив за мерехтінням гумових візерунків на колесах "Волги", певен, що колеса скоряться моїй волі.
Звичайно, це був Прагнімак, у директоровій машині, з управління. Тільки-но завмерли колеса (навіть трішки раніше, допомогла інтуїція, бо Прагнімак виходив з машини стрімкіше, аніж Георгій Васильович), я відчинив задні дверцята і вздрів тінь на обличчі нового директора, який не звик до такої шаноби ("Звикнеш! — переможно і зухвало подумав я.— І Георгій Васильович спершу гнівався на Петра").
— Я вам потрібен, Ілля Денисовичу? — запитав, провівши Прагнімака до його кабінету.
Прагнімак не відповів, і я залишився в кабінеті. Краєм ока стежив від дверей за сухорлявою, цибатою постаттю нового директора. Певна річ, я заздрив йому. Але заздрість ця була добра, бо я знав, що здатен на більше і досягну більшого, якщо все складеться для мене щасливо. Крім того, своїм успіхом він не перетинав мені шляху. Звичайно, з Георгієм Васильовичем спокійніше, але під ним я довго був би на побігеньках. Якщо ж Прагнімак мене визнає — швидко підніме. Йому потрібні енергійні люди, люди з перспективою. І я зацікавлено стежив за ним, знаючи напевне, що незабаром переживатиму свій великий ранок.
— Я дуже радий за наш колектив і за вас,— тихо мовив я і по короткій хвилі додав уже грубіше — щирість простецького хлопця, який не звик приховувати своїх почуттів: — Не подумайте, що запобігаю. Так, по-людському радий...
Прагнімак скинувся, наче молодий кінь, що раптово відчув на собі вуздечку, але я незалежно, суворо дивився на нього і у всій моїй постаті, як і в голосі, не було натяку на підлабузництво. Він теж посерйознішав, посмутнів (він таки самотній, кожна значна людина самотня).
— Про що ви? А, вже сороки принесли? — Він підійшов до вікна.— Я ніколи не домагався високих посад, і мене це не хвилює. Звичайно, самостійна робота. У мене багато планів. Час пливе, але не кожен цей плин відчуває. Втім, ще нічого невідомо, самі розмови.
"Теж мені святенника із себе вдає.— Прагнімак дивився у вікно, і я дозволив собі скривити в глузливому посміху губи.— Одного дня людина одягне маску, а потім так входить у роль, що й сама вже не добере, де правда, а де лицедійство". Чесноти інших сьогодні дратували мене.
— Я знаю, що наша проектно-конструкторська контора — лише крихітний гвинтик у величезній господарській машині держави,— раптом мовив Прагнімак, полохаючи тишу, що якусь хвилину ніби єднала нас.— Лампочка, напівпровідничок у складній електронній системі, кажучи мовою науково-технічної революції. Ми мало конструюємо, ми швидше копіювальники, якщо дивитись приземлено. Але цій приземленості, цьому безкрилому натуралізмові кожен з нас мусить сміливо протиставити свій крилатий реалізм. Бо коли вдуматися, коли глянути на роботу нашу у перспективі — ми вершимо велику справу, навіть тут, у конторі, в наших канцелярських буднях. Скільки будується, скільки робиться на основі тих ватманських листочків, які народжуються і множаться в нашій конторі!
Тут Прагнімак зиркнув на мене і, мабуть, пошкодував про свою відвертість. Обличчя його замкнулося. Я незворушно тасував на журнальному столику газети, з усіх сил зображуючи стіну, перед якою безпечно відкривати душу.
— Завідуючих відділами покличте на обговорення. Шофер хай вертає в управління і чекає на Георгія Васильовича,— голос Прагнімака був холодний і трішки ображений, ніби я спровокував його на щирість.
— Завідуючих сюди кликати чи у ваш новий кабінет? — я нахабнішав.
(Продовження на наступній сторінці)