А що правда це було, з криницею Гнилою, і я свідчу. Засипали її землею та сміттям, і там вони, продзагонівці, лежали аж до годі в передвоєнних. А незадовго до війни постановили десь угорі, щоб розкопать криницю і переховати тіла загиблих у братській могилі, коло сільради. І писали мені по три трудодні щодня, і я розкопував криницю Гнилу та кісточки продзагонівців перебирав. А як перебирав я кісточки їхні, знаходив я руки з пальцями одруба-ними. Се ж вони, хлопці з продзагону, ще живі, дерлися з криниці по цямринах, бо кожне з нас помирать не спішить, кожне жить хоче. Дак мужики пакульські, хто продзагонівців тади в криницю кидав, по пальцях їхніх сокирами тюкали, як по гіллю сухому. Одкуль жорстокість така об'являється в людині, яка досюль тольки й знала — земельку орать та хлібець сіяти і жать, розмислюю я, і питанням моїм болісним нема нівідкіль одвіту. А мо', є сили небесні, на якійсь далекій планеті, що ми, земляни, про неї і гадки не маємо, і вони над нами сперентують? Знав я випадки на своїм довгім віку, коли сусід сусідові, зло на нього маючи, через межу потайки пригорщами бур'янове насіння за вітром сипав. І виростали бур'яни на сусідовій грядці як ліс. Дак, може, і нам хто з небесних висот пригорщу зла сипонув, аби розрослося воно на планеті нашій, аби люди землі однь одного на корені винищили і місце для когось невідомого звільнили?
Дак бур'яни ще можна виполоти, а зло — воно нове зло творить безперестанно, і душі людські в тому чорному вогні згоряють, як ластівки, коли хата, де гніздо звили, палає. І ненависть на багато десятиліть уперед історію людську встеляє попелом, і зло, а не добро, стає мотором жисті…
Вписую своєю рукою, бо усе це на віку моїм було, і хай у Книзі днів зостанеться для пам'яті людської на віки. Що вище вписане односельцем моїм, то усе правда. І я своєю дурною головешкою доходжу думки, восьмого десятка розмінявши: не виросте щастя, коли воно на чужім нещасті висіяне, ще й кривавими слізьми полите. І хай, хто в силу зла вірить, хто народу його прописує, дозуючи, як дохтори, які хворому для лічення отруту дають, щоб сколотнувся організм людський і видужав, хай знає той: з малого, дозованого, зла велике зло виростає в народі, як з крихітної насінини дерево могутнє.
А хто перший і коли зло посіяв, розбрат між людей, великого розуму треба, щоб тепер пойнять. І чи під силу таке людині земній — не знаю. Розказувала мати рідна, а вона ще Нестора Семирозума живим застала. Дак слова йогс мати моя в пам'яті берегла, нібито казав він їх, як на той світ одходив: "Люди добрі, розмисливо живіть у світі земному і тисячу разів подумайте добре, перш ніж іншій людяці горе причинити. Бо як служив я солдатом у горах високих, що Кавказькими звуться, бачив і чув: покотиться камінь, і один-єдиний з гори, нижче каміння йон зрушує, далєй — болєй, і вже котить у долину, де людські оселі, лавина кам'яна, і все, що тільки-но жило та жисті раділо, мертвим стає, під завалом кам яним. Отак і вчинок ваш недобрий, якому ви й ваги особливої не надавали, може обізватися в колінах наступних, бо після нас людякам ще жити й жити, на нас жисть не кінчається. Дак робіть добро, а не робіть зла, щоб люди завтрашнього дня вас не проклинали, бо й на тім світі вам озоветься".
Дак слухали люди Нестора Семирозума і переказували слова його, але робили інак. Робили інак, і зло на зло чіплялося, наче колючки реп'яха, і покотились по світові ковтюхи зла, жисті і долі людяцькі підминаючи нещадно. Ніби змагалися люди між собою, кожен свою правду відстоюючи, хто болєй зла в ім'я блага для народу заподіє, а найгарячіше — оті бородаті та очкасті, що і в Пакуль наїздили та за народ словесне розпиналися. Мо', вони і вірили в слова свої, але не замислювалися, що з тих слів завтра в жисті сотвориться. Не по-божому чинили продзагонівці, серед зими останнє в пакульців одбираючи. Але хіба ночував Бог у душах мужиків наших, які хлопців з продзагону, молодесеньких, ще б їм жити й жити, у Гнилу криницю кидали та пальці їм відтюкували, коли ті по цямринах до світла дерлися, од смерті видимої рятуючись?
Бог — се добро, яке душу людську творить, іншого Бога нема і не було ніколи, так мене дід, бабуся і матка з батьком змалечку навчали.
Але й не блимкає добро у душах тих, хто смертю за несправедливість житейську платить і хто за смерть смертю мстить.
Хто добере тепер, хіба що на суді Страшному, відки кривава вірьовочка в ється, як примчали червоні в село і, помщаючись за смерть хлопців з продзагону, пакульських парубків, цвіт села, постріляли в глинищі біля цегельні? Усі про сеє знають, і не боюся я, вписую. Тольки Мефодій, син Пантелія Нужди, і утік, коли вели їх у глинище. І жисть його страшну вписую до Книги днів, як вона в пам'яті, моїй відклалася.
Не було чуть про Мефодія, сина Пантелієвого, мо', годів зо три, а тади з'явився йон у Пакулі. Шинеля на нім довга, і шапка — кувшином, будьонівкою називалася. З ким, розказує, було, на колодках, тольки не воював я, і з батьком Махном, і з Врангелем, і аж до Варшави кінь бойовий мене доніс, а тепер я — мирної жисті хочу, заслуженої в боях із класовим ворогом. І ще показував йон годинника золотого, нібито високим командиром за доблесть йому подарованого. А мо', і одібрав у кого, йон такий був, бідовий. Рубав, розказує, я голови ворогів пролетаріату і біднішого селянства направо і наліво, наче лозу, і рука моя утоми не знала, а серце — жалю. Об'явився се ж Мефодій у Пакулі, а голови прихилити нема де, сама піч на хатищі у бур'янах темніє: як палили червоні куток над Невклею, хата батька його, Пантелія Нужди, першою вогнем узялася. Дві сестри ще в нього були, дак заміж повиходили і матку із собою забрали.
Пожив йон трохи в сестри, далєй прийми в Крутьках йому підсовітували. І тамочки Мефодій добре зажив. Дім побудував, бляхою накрив, землі йому доброї, як заслуженому в боях за революцію, одрізали. Діти, як з мішка, посипалися. Отак йон проживав, коли ж — колективізація, на тобі. І записали його в куркулі, і розтягли усе, що нажив мозолем своїм, до ниточки, І посадили його з родиною серед зими лютої на голу підводу, і одвезли у Мрин, на станцію, а одтуль — у Сибір далеку. А коло Мефодія, у Крутьках, зовиця моя жила, дак я усе сеє добре знаю.
А йон, Мефодій, син Пантелія Нужди, любив дуже дочку свою старшеньку, і попросив йон зовицю мою переховать її, як уже сказали їм, що завтра світ за очі повезуть. Дак зовиця моя розказувала, ще як жива була: "Біля мене яно спало, на печі, за комином. Аж, мо', через тиждень приїхали хлопці в галіфе, голе й босе забрали. Хтось із сусід підказав". Докуль тую дитину до Мрина довезли, застудилося воно, бо се в морози кріпкі робилося, і десь уже там, у казенних домах, Богу душеньку оддало. А їх усіх, родину Мефодія Нужди, вивезли в болота тайожні, вивезли у болота й ліси, вивели з вагонів і — живіть чи вмирайте, воля ваша. Стали вони земляночки бить, а в тих земляночках — води по коліна. І всі Мефодієві дєтки перемерли, а жонка — останньою.
Дак утік йон якось одтуль. Утік йон одтуль і об явився в Крутьках, як уже німці зайшли. І прийшов йон до зовиці моєї та й питає: "Де донечка моя, первісточка моя?!" Зовиця розказує, як було, а йон очища червоні од люті, уже не людяцькі, вилупив на неї: "Брешеш, се ти її на смерть оддала, галіфетчиків злякавшись, і ти за сеє першою заплатиш!" А в зовиці моєї перед війною дитятко народилося, теж дівчинка. Дак і каже зовиця йому: "Дитям своїм присягаюся, що немає вини тут моєї". А йон посміхнувся так страшно: "Не присягайся, бо й дитя твоє скоро разом з тобою у землю сиру піде, як будемо по дєтках моїх безневинних, що в болотах тайожних загибли, криваві поминки справлять". І настановили його німці старостою в Крутьках. І склав йон списки тих, хто людей розкуркулював та на станцію вивозив, хто з "червоною мітлою" по хатах ходив. І набралося таких — дворів з тридцять. І зовицю мою одною з перших уписав, хоч не була вона ніколи в активістах і чоловік її цурався галіфетчиків. Серед зими, саме сніги глибокі впали, оточив Крутьки загін німецький. А поліцаї ходили по хатах з тим списком, що Мефодій його склав, людяк хапали, з дєтками їхніми, і до клуні на краю села, під Страхоліссям, вели. І набили повну клуню людяк, гасом стріху облили і підпалили. А як підпалили повну клуню з людяками і стали люди криком смертним кричать і ламати лісу, дак вони з автоматів упритул стріляли. А Мефодій Нужда збоку стояв' і сміявся з мук та смертей людських. І казали нібито йому самі поліцаї, у кого совісті ще хоч на денці душі залишалося: "Побійтеся Бога, пане старосто, не робіть такого". А йон крізь сміх одказував: "Не я сеє починав, не на мені й закінчиться. Хіба не на ваших очах наша жисть текла, хіба ви не знаєте, що уже давно світом сим верховодить Бог смерті, а не Бог життя? Дак і служу я Богові смерті, вірно, як пес, служу…"
І служив йон Богові смерті до останку, бо уранці знайшли Мефодія мертвого в хаті, яку йон колись для родини своєї будував, а при колгоспах — контора там була. Повісився йон на траму дубовому, поминки криваві справивши. Бо є крайня межа гріха перед людьми та Богом, яку душа, якою б не була вона, безкарно переступить не може.
А третього дня, почувши про таке, прийшла я в Крутьки. І знайшла я обгоріле тіло зовиці своєї та дитятка її на попелищі. Як стала клуня горіти, вигребла моя зовиця ямочку в землі, дитятко своє поклала і накрила собою, не розлучившись із надією порятувать його. Мати є мати, хто її серце і любов зміряє і міркою якою? І була та ямка крові запеклої повна…
(Продовження на наступній сторінці)