Далєй нам знову лучшенько стало: хлібцем наїлися. А як стало луччей, почали людей із села ночами забирать і Євмена мого узяли. Се на його Михаль Громницький брехню навів, йон тади багатьох людяк пакульських у тюрму посадив, аби свою шкуру спасти.
Як приїхали "чорним вороном" по Євмена, Христя у полії льон брала, уночі, бо вже перестоював льон, коробочки розкривались. Прийшла з поля перед світом, а чоловіка — нема, діти плачуть, і в хаті усе догори дном. Із скрині, яка одежина була, на долівку викидали, божницю з іконами в куток кинуто — хто зна, що вони шукали. І не прилягла Христя. Ледь розвидніло, вузлик з харчами та білизною — під руку і побігла у Мрин. Допиталася в людей, де теє НКВД, а її і до дверей не пустили: "У нас он, но еще не оформлен…"
І ходила вона з місяць, між колгоспною роботою та тюрмою розриваючись, аж поки до прокурора не достукалася. Зжалився прокурор на сльози її і дозволив побачення на п'ять хвилин.
Прилетіла я в тюрму, і вивели Євмена до мене. А йон — як свічечка воскова за місяць зробився. Як свічечка воскова йон зробився і гомонить до мене: "Ні в чому я не винен перед властю, да тольки оббрехали мене люди злі. І не ждіть уже мене додому, десять літ мені одміряно, завтра в чужі і краї одбуваю. Будемо прощатися, Христе. Оджили ми укупі з тобою своє, далєй сама свого віку доживатимеш…" І вже вартовий до дверей його підштовхує: "Ваши пять минут окончились!" І повели Євмена знову до камери. Вийшла Христя з тюрми, слізьми обливаючись, а навколо, попід І стіною тюремною, люду-люду, більше жінки та діти. Удосвіта, кажуть, їх на станцію вестимуть, кому вже строк дали.
І не пішла Христя в Пакуль, а ніч просиділа біля тюрми, Бога молячи, щоб дав хоч здалеку ще раз на Євмена поглянуть.
Аж удосвіта і справді стали їх виводити з тюремних і воріт, а навколо — військові з гвинтівками. І побачила Христя Євмена свого, останнім його вивели, і Євмен Христю побачив. Побачив він Христю, бо вже розвидніло, і став озиратися та відставать од колони. Тут наблизився до нього військовий, матюкнувся зі злом великим у голосі і ударив Євмена у спину прикладом гвинтівки, аж заточився Євмен.
А як ударив йон Євмена мого прикладом, серце мені обірвалося від жалю до мужа мого дорогого. Обірвалося мені серце, а в голові загуло-задзвеніло. Загуло-задзвеніло мені в голові у сто дзвонів, і болєй нічого я не пам'ятаю. А пам'ятаю уже, як сиджу я на пустощі якомусь, в огорожі з високих домів городських, наче на дні колодязя. А біля мене сидить Нестор, Семирозумом прозваний, весь у білому, а з лиця йон такий, як на картонці, богомазом мандрівним мальований, на стіні у хатці Уляни Несторки. І проміниться іконно лице його, наче лампадка горить перед ним. Мовчить йон тяжко та понуро, і я мовчу, хоч і солодко душі моїй, бо се уперше Бог мені об'явився як живий, в образі Нестара Семирозума. Далєй йон і гомонить: "Ізстраждався я, Христе, душею за вас, людей живих, а помогти вам нічим не можу, бо так у Книзі написано, щоб так було". І запитала я голосом тихим, бо уже сил моїх було на самому дні: "Кому ж воно треба, горювання наше?" І відповів Нестор Семирозумтак: "Вам, людякам, найбільш і треба. Щоб душі ваші од зла очистилися і добром напиталися. Не скоро ще це буде, але — гак. Сказано-бо в Святому писанії: "Хто до кінця витерпів — порятується". І не тольки для самих себе ви горюєте, а в ім'я усіх, хто на землі проживає. Бо набуте душами вашими у стражданнях великих для наступних колін людських, країв і земель усяких, наукою гіркою та світлом духовним висіється й проросте. Іди, Христе, іди — і людям віщуй, втішаючи їх у горюванні їхнім".
І підвелася я, щоб до людей іти, надією новою зігріта. А Нестор Семирозум тінню за мною плив, для інших невидимою. Ішла я вулицями, між домів городських, а йон — слідом. І казала я до людей стрічних із слів його, і сповіщала усім, хто слухать мене хотів, що Бог в образі живому мені об'явився чудесно і пливе йон за мною вулицями городськими як тінь, тольки моїм очам прозрілим видимий. І були, що вірили слову моєму, хрестилися на образ Бога живого, хоч очам їхнім невидимий йон був. А Другі пужалися слів моїх гарячих і бігли од мене скоріш, як од прокаженої. А треті, злом та брехнею наскрізь пропитані, озиралися довкола, міліціонера наполоханими очима шукаючи, а не Бога живого: "Се божевільна якась кугутка, агітацію розводить, треба повідомити на неї куди слід, там розберуться…"
І як розказувала я про Бога живого, що чудесно мені явився, як вістила я на майдані, коло базару мринського, під'їхала будка велика, з хрестом червоним. І зійшли з неї два мужі у білих одежах, і подумала, що се — янголи мені явились. Але не янголи се були. Узяли вони мовчки під руки мене і до будки завели. А я не противилася — Бог в образі Нестора Семирозума за мною тінню плив. І привезли мене у дім казенний. І як переступила я поріг дому казенного, відчула тут, що Бог залишає мене. По сходах крутих мене вели, а Нестор Семирозум по той бік порога зостався. Озирнулася я у відчаї великому, а Нестор Семирозум з лицем печальним усе віддалявся і віддалявся, покуль не розтанув у мареві дня спечного. А в голові мені знову гуло і дзвеніло. І закричала я туточки криком страшним: "Одпустіть мене, не розлучайте, іроди, з Богом живим!" А слуги диявола в білих одежах руки мені заломили і далєй по сходах вели. А я кричала і билась у чіпких руках їхніх, не бажаючи з Богом живим в образі Нестара Семирозума розлучатися. І гукнули вони сестру медичну, а мене розіп'яли на топчані дерев'янім, наче на хресті. І прийшла сестра медична, і вколола мене у руку. І сонце для мене згасло, і опустилася ніч. А з пітьми, що все непрогляднішою ставала, ще чула я голос Нестора Семирозума: "Пам'ятай, Христе, в жисті своїй горьованій, що страждання, а не радощі земні, добро, а не зло силу духовну у душах людських творять. А я ще прийду до тебе, тольки вір". І забулася я по тих словах, наче вмерла, утішена новою надією.
Але не приходив болєй Бог до мене в образі живому, а голос його я досюль чую, коли відкривається для добра душа моя…
А я ж таки для самої себе і дниночки не жила, і тим моя жисть щасливая.
Ой мала, мала Христя силу чудесну! Се я сама не раз чула і бачила. Глядіть яна нікого не гляділа і не хотіла, щоб знахуркою її називали. Знахурка, каже було, се — од сатани, а не від Бога. А помагать людям яна помагала. Тольки тим людям яна пособляла, кому злим чаруванням пороблено, од пристріту, од поганого ока рятувала. І ніяких там шептань, чи трав, чи води свяченої, як інші сільські знатниці, — нічого сього яна не признавала. А признавала яна тольки силу добра, яке в душі її, яке з очей її промінило. Було, дивиться на тебе, а тобі тепло так на душі стає та добре, наче з морозу біля печі. І багатьом коло Христі легшей ставало. Як згоріла моя хатина од того проклятого газу, балон вибухнув, трохи й мене на той світ не відправив, дак я в неї з годик жила, покуль колгосп мені нову халупину будував, бо я ж у колгоспі з першого дня, тольки ковалем і не була. І як жила я в неї, привезли людяку одну аж із Сохачів. Страшко дивитися було на того чоловіка: весь струпом узявся на лиці, як дерево корою. І жодні дохтури, жодні знатниці йому не помогли, куди йон тольки не потикався. Уляна Несторка — і та відмовилась його глядіть, тут, каже, я не пособлю, і ніхто не пособить. А Христя тольки глянула на нього і мовить: "Се вам злою людякою дорогу перелито". А той чоловік і признався: "Торішньої весни полаявся я за курей із сусідкою. Вона мені й каже через межу: ось я тобі зроблю, тольки на лєкарства і працюватимеш, але ніхто і нішо не поможе. А тую сусідку мою у Сохачах чорноокою прозивають, очі в неї — як у змі юки".
Дак нічого такого йому Христя наче й не робила. На лаві йон коло неї отак сидів, а Христя тольки дивилася на нього очима своїми чудними. Далєй і гомонить: "їдь, чоловіче, додому, Бог дасть, помажеться". Дай йон, коли од'їжджав, не вірив: "Якеє ж се лєчення?" Аж приїздить десь через місяць лісапетою, чистий з лиця, як янгол на іконі, і привозить Христі краму дорогого на кофту й спідницю: "Спасибі, бабусю, наче заново на світ я народився". А Христя за той крам і — через вулицю, Гальці-поштарці: "Мені уже заміжок не шукать, а на смерть у мене давно складено. Поший собі плаття, воно буде для тебе щасливе". А в Гальки первий чоловік п'янчуга був, двоє дєток їй зробив, а сам під храм у Крутьки трактором поїхав, нахлистався там, заснув у кабіні, аж у Русалчиному озері його знайшли, під кригою. Дак пошила Галька плаття з того краму, поїхала у ньому на якийсь там зльот районний і ще такого чоловіка собі одхопила, шофер, не п'є, не курить, досюль живуть добренно…
(Продовження на наступній сторінці)