Не так яно сеє все було, трохи не так. А як — я розкажу, хай буде для пам'яті людської. Хоч скольки тої пам'яті — усе пливом пливе, як у повінь велику, після снігів глибоких, пливе і ніколи не зупиняється, усе нонішнє за мить минущим стає, і вже його пісок часу заносить. І люд, який учора ще земельку топтав і ріки крові за тую земельку проливав, своєї і чужої, сьогодні уже у тій земельці гниє, а новий люд по нім топчеться та навкулачки поміж себе знову б'ється, немовби вічно збирається жить. Сумная кумедія сеє все, як подумать добре. Але нікому думать не хочеться, бо — жити хочеться, і треба поспішать жити. Так уже людяка устроєна. А ким устроєна — теж потьомки темні: може — Богом, може — природою, може — зайдами якими із планет далеких. Я того космосу за вік свій надивився, бо весь вік сторожую, то на цегельні, то коло складів заготзернівських на березі Невклі, то біля комор колгоспних, бо хлапаком ще як упав з коня, ногу в коліні пошкодив, і так яна зрослася, що тягаю її відтоді, наче чавунну. Дак я небо нічнеє знаю як свою долоню. Поки молодшим був, усе намагався зорі порахувать. Звечора, заступивши на сторожування, починав, а під ранок — з ліку збивався, і кожної ночі — спочатку. Ранєй зір багацько було, тепер — усе меншей і меншей, а може, став я хужей бачить.
Дак через що я про пса того панського знаю, бо мій дід у Чорногора служив, власника цегельні. На кожній давній цеглині сяя хвамілія відтиснута, хто старі печі бурав, той знає. Чорногору цегельня належала, а ще — ливарний заводик, нижче по Невклі, неподалік Крутьків. Дак дід мій, Йосипом його звали, був у Чорногора і за стайничого, і за двірника, ще й сад доглядав. А випити дід сильно любив. Я у нього вдався, теж ніколи не відмовлюся, якщо хто вгостить. Дід Йосип не чекав, поки угостять, інак робив. Чорногор — скупенький був, а бариня — щедріша. Осьдечки як виїжджає бариня, куди там їй треба, каретою, а яна тольки каретою і їздила, дід мій перед самими кіньми ворота розчинить і плюхається коліньми в пилюку, чи сніг, чи й у багно, яка вже там погода надворі. Бариня теє бачить і кине дідові крізь вікно карети копієчку чи дві. Як сама не здогадується, дід нагадає: "Пожертвуйте копієчку, бариня, на шкалик!.." Дак діда Йосипа Копійкою прозивали, і все наше кодло досі — Копійки, по-вуличному. А я до діда в помістя Чорногорове частюка прибігав, усе сеє бачив і знав. Дак той пес завжди коло барині в кареті возсідав, пан паном справді. Голова — як у царів на портретах, весь поважний, угодований, підстрижений, прилизаний. Бариня за ним душу рвала. А тади, після пітерської заворушки, що в усьому білому світі відлупила і нас кров'ю та вогнем омила, усе теє псові урвалося, як і хазяям його. Чорногор — той ранєй зник, не відаю і куди, у віхолі червоній загубився. А жонка його довго вичікувала, усе на щось надіючись. Син їхній, офіцер, з миколаївської війни контуженим повернувся, марширував по саду, сам собою командуючи, у голові йому повреділося. Економка, яна і за кухарку потім була, по селу бігала, курочок та гусей до панського столу купляла, золотом панським розплачувалася. А як і полякам у п'яти запекло, зрозуміла і бариня, що колишнє не повернеться. В одну з ночей відпливла вона із сином своїм контуженим навздогінці за поляками, а пса свого і все хазяйство залишила на економку стару, уже не до псів стало і не до майна. Розказували потім, що Чорногори у Варшаві оселилися, там у них ніби дім був. А як їхня жисть далєй склалася, ніхто в Пакулі сього не знає, і я не відаю, а брехать не стану.
Дак той пес, а його Паном прозвали уже ми, босаки, цілими днями на кручі лежав, од якої бариня човном одчалила, сумними очима на Невклю дивився, усе виглядав, що яна повернеться. Але вже не було панам дороги назад, сього пес не розумів, хоч розумака був великий. Тади вселився у дім панський Микитка Овчар, із п'ятьма дітками, голитьба голитьбою, ще й матка їхня перед сим од родів померла. А Пан — йон класове чуття мав, дарма що пес. Мо', од панів пещених інак пахло, анєй од мужика репаного. Дєтва Микитчина над ним збиткувалася, се правда. Але не так, щоб дуже. Не сеє Пана доконало. Доконало його, що чужі у дім прийшли і хазяїнувать стали. А пес надіявся, що пани повернуться і все стане як колись, знову йон з панського столу ласуватиме і з баринею у кареті їздити буде. Як став Микитка в помісті хазяїнувать, тої надії у пса і поменшало. Коли ж і економка на могилки переселилася, остання людяка, яка його з панами пам'яттю в'язала. Ну, йон і рішився. Слідом за панами плить. Стрибнув з кручі і поплив на середину ріки, як той баркас, що бариню забрав, давньої ночі плив. Я тади рибу у березі на черв'ячка піддурював, усе сеє бачив. А чи Пан рішився із життям своїм нікудишнім покінчити, як про сеє розказують, сього вже не знаю, я у його псину голову не заглядав. Плив-плив пес та й зник навіки у хвилях, на середині ріки. Так останній пакульський пан нас залишив на панів нових, партєйних. А відомо здавна, які пани — з мужиків учорашніх, хужей нема…
Але покуль теє нове панство не навчилося з нас олію душити, так гвинта закручуючи, що аж мужицький хребет тріщав, ми пожили трохи. Якось яно в селі усе ожило і зазеленіло, наче навесні. Оті всі "Просвіти", співки і тіятри мене не обходили, я у теє не вбивався. А сильно любив я у церковні дзвони дзвонити. І не було для мене свята кращого, аней Паска свята. Може й, правда: усе теє, божеське, — опіум для народу, вигадки попівські, бо й попові жити хочеться, і їсти смачніше хочеться, людяка жива, і йому у вівтар, було, лантухами і кошелями носять, на розговіння, а ніколи я такими добрими і красивими людей наших і світ довколишній не бачив, як на свята Великодні. Сонечко ранкове — і те красується, барвисте, веселкове, як теперечки екран телевізора кольорового, і обличчя людські освітлюються, наче водиця свята, якою піп мирян і паски їхні кропить, з них нужденність щоденну та заклопотаність земну змиває. І христосаються люди одне з одним, аж по тричі, із сльозами радості на очах, усі обиди прощаючи, хоч учора ще за межі чи скотину в шкоді навкулачки билися і проклинали одне одного останніми словами. А навколо церкви у два і три ряди корзини з пасками, пирогами, окороками, ковбасами і крашанками стоять. До дужок корзин приліплені засвічені свічки. Ними усе навколо освітлене, бо ще сонечко не зійшло, ще лише дніє. І сама церква ніби просвічується наскрізь, віддзеркалюючи широкими вікнами той хоровод із свічок запалених. І виходить, було, із церкви отець Олександр із процесією та хором, і кропить добро земне в корзинах, і людей, святково вбраних, коло корзин, святою водою на обидва боки. Із цвинтаря першою біжить дітвора, слідом поважно, з повними корзинами в руках і засвіченими свічками ступають старші. Дітлахи вигукують жартівливо: "Христос воскресе, Кузьма паску несе, а Кузьмиха яйця — будем розговляться!" Кузьма Терпило благодушно усміхається. І тут на дзвіниці бамкає великий дзвін. Його басисте відлуння за мить вертається од Вишневої гори, од гори Холодної, од усіх навколишніх пагорів. Тої ж хвилини ми на дзвіниці задзвонюємо у всі дзвони, і ширяє в піднебессі над Пакулем, над Невклею, над лугами і полями семиголосий передзвін. Дзвіниця ходором ходить. Радісно і страшно. Несмілому і узятися нема де, стільки бажаючих смикнути за вірьовки, бамкнути хоч один раз. Сміливці карабкаються на дзвони і через вікно, що в стелі, ще вище, на шпилі, на бані, оббиті сріблястою, уже зігрітою сонечком бляхою. А день — ясний і теплий. Маленькими ляльками здаються із дзвіниці христувальники, що бродять гуртами од хати до хати, наповнюючи кишені чи вузлики з хустин крашанками, цукерками, горіхами і насінням. А личики дєтви геть позамурзувані фарбою од крашанок. "Кому сеє все заважало?" — запитаю я вас, а ви не відповісте, бо не знайдетеся що відповісти…
Як був Нестірко на курсах комсомольських у Мрині, жив у флігелькові колишньої садиби Листопадів, яку влада нова віддала Дмитрові Домінтовичу пожиттєво за великі заслуги його перед Революцією. Уже не займав він постів високих, уже молодші і бойовитіші владу у Краї вершили, а старий революціонер очолював Товариство політкаторжан та величався в президіях урочистих зборів. І радів він Нестіркові, бо вечорами слухача уважного мав. І казав Дмитро Домонтович Нестіркові, синові Устима Волохача, теж заслуженого революціонера, розстріляного жандармами у дев'ятсот п'ятому році, ім'я його було відбите навіки на гранітних плитах пам'ятника жертвам Революції. у центрі Мрина, на майдані Пролетарської Диктатури:
— Людина — вічний революціонер, такою вона завжди була і буде. А найпершим революціонером був бунтуючий супроти самого Бога янгол, якого церковника Сатаною прозвали. Сатана, Диявол — звучить гордо, значимо, щоб це знав і пам'ятав. Бо вас тепер нічому не навчають, окрім брошурок новітніх вождів, наче з них і починалася Революція. Насправді ж ми починали Революцію, коли нинішні вожді ще під стіл пішки ходиди. І за приклад нам був янгол, який не захотів коритися владолюбному Богові, хвалу йому безкінечно виспівувати. Бачив-бо янгол, що Бог недосконалий світ сотворив, і не змирився з цим. Вирішив він по-своєму світ переробити. І повстав він супроти Творця, меч вогняний на нього підняв. Але ще дужчий од сміливця був Бог, і полки янголів, рабів улесливих, за Господаря свого стіною стояли. І була битва страшна на небі, але переміг Бог із янголами-рабами, і скинули вони бунтаря з неба на землю. Летів янгол бунтуючий, що його Сатаною потім церковники прозвали, зорею світлою з неба, і розсипався над землею снопом іскор вогняних. І в кого з людей та іскра вогняна живе в серці, той і є революціонер природній, справжній, у всі віки і тисячоліття…
(Продовження на наступній сторінці)