Дак погляділа того мохнатинця Уляна, тади й гомонить до нього: "Що могла, я для тебе зробила, чоловіче добрий. А теперечки — сам про себе подбай. Ось позичу я тобі бутиль трьохлітрову, набереш у четверть сюю води із криниці Семирозумової, під горою Круковою, і з тої водички для своєї ноги болящої купелі щовечора робитимеш. Ще двічі із власною посудою по сюю водичку приїдеш, а як приїдеш утретє, уже танцюватимеш на радощах посеред двору мого". Калі ж точнісінько так і сталося, як Уляна гомоніла. Вийшов той осколок із кістки, і рана затяглася, і вже не гноїлася, і той чоловік — як на світ заново народився, бо досюль йому страшенно боліло, ночами не спав, мучився кріпко. А се хвірткою хляпнув, се уже як утретє заявився, і перед вікнами хатини Уляниної гопака вигуцує, аж земля гуде. Калі б сама не бачила усього того, не повірила б нізащо, їй-бо. І так багато люду зцілялося, або хоч польогку їм давала вода Семирозумова і лєчення Улянине. А як сеє все почалося, що болящі із сіл навколишніх стали на Хутір учащать, Кузьма, син Нестора Семирозума, розкопав кручу, з якої цілюща вода цідилася, укопав бочку з-під пива, в кооперації одкупив, поклав римбу до рівчака для стоку зайвої водиці, вкопав лавку, щоб відра ставить, і землю розрівняв навколо. А над укопаною бочкою Кузьма змайстрував дощату дзвіничку, під дашком якої Уляна повісила ікону Миколи Чудотворця у рушнику вишиванім, ще з приданого свого, як із Нестором очоловічувалася. Тади покликали отця Олександра і йон освятив криницю Семирозумову. І ходили люди до криниці тої по водицю цілющу, святу, мов на прощу. І було так годків зо три, покуль Нестірко із своїми комсомольцями на криницю діда свого, Семирозумовою прозвану, війною не пішов. Як стала вдасть уже сяя з релігією воювать, зробилася їй та криничка як остюк в оці…
Дак воно і правда: було трохи годочків на віку нашому горісному, коли і для нас сонейко виглянуло, коли джерела не лише земні, як з тою криницею Семирозумовою, а й джерела у душах людяцьких відкрилися. І жисть у Краї нашому нуртувала, як вода весняна, коли сніги сходять. Колишні пани одійшли, се я так теперечки сиджу та мечтаю, а нові пани ще пір'ячком не обросли, в колодочки не вбились, ще людей не впрягли у ярма нові, тольки гнуздать починали. Льовко ми тади пожили, ой і льовко! Ніколи вже потім нам жисті такої не було. А може, через те, що я тади дєвкувала, підстрибом по землі ходила, не ходила — літала, і все у мені й на мені ристю грало. І ще не знали ми, не замислювалися, що на чужому горі щастя не построїш. Думалося: вирвали панів та підпанків із жисті, кого — на той світ, кого — в краї чужі, теперечки буде нігадки. А того нам і не думалося, що калі кров'ю земельку засієш, рано чи пізно, а яна проросте і новою кровицею рясно зійде, уже нашою кровицею, бідняцькою, а не панською. Батько мій вік звікував на пакульській цегельні: молодьонком бувши, тачкою глину з кар'єру возив, у бурти складав, аби за зиму промерзла, і місив глину босими ногами, тади кожну грудочку перемішували-перебирали, як господиня тісто в діжі. Далєй до майстра на піч, де цегла випалювалася, його начальники приставили за учня. А як миколаївська війна почалася, майстер, німець, злиняв кудись, жонку і дєток забравши, уже мій батько сам цеглу випалював, і такая цегла була тади, що одною тодішньою нонішніх сто цеглин можна розбити. Тольки ж везли тую цеглу аж у Варшаву та Пітер, а ми в халупках вік свій проживали. Аж у дев'ятнадцятім годі матроси і ті наші халупки, вздовж Невклі, над ярами спалили, і ми в земляночку перебралися, яку батько з маткою, ще жива була матінка наша, у кручі викопали. Тади ж пани, власники цегельні, маєтність усю свою, набуту на мозолях наших, залишили напризволяще і повіялися кудись у світи широкі безслідно. Се коли ще поляки у Києві хазяйнували, тади покотилися, одкуль прийшли, а в панів пакульських у Варшаві свій дім був. Дак тодішня власть сельська батькові нашому і каже: "Постраждав ти незаслужено у громадянських битвах з класовим ворогом, а сам — із бідноти, до сільського пролетаріату жистю своєю приписаний, і дєток у тебе, як мишви, аж п'ятірко, то перебирайся у панський дім над Огудницею та й розкошуй на злість світовим буржуям". А се уже панів, власників цегельні, і слід прочах, у баркаса яни непроглядної ночі повантажилися і відпливли, щоб од поляків не одстать, бо уже побачили, що не на їхнє повертається, а в лісах між Пакулем та Мрином війська червоних хороводилися. Дак пани утікли, а пса свого залишили, не до псів уже їм, видать, було. А у флігельку, над самою Огудницею, стара економка, весь вік у панів прослужила, смерті дожидала. Дак яна того пса і підгодовувала. А хороми панські, в які нам дозволили вселитися, такі, що ой-ой, кабінетів, мо', стольки, скольки і в теперішній колгоспній конторі нема. Але ми у двох кімнатках із кухнею тулилися, болєй кімнат не було чим гопить, та й не треба, бо ми не звичні до таких розкошів. І сад навколо був добренний, хоч і поневічений уже людяками, бо тади усе тягли і трощили, що погано лежало. Трубу цегельні, височезну, і ту підірвали динамітом та на цеглу розібрали. Дак я до чого веду. Був той пес, Паном його звали, з теля добре, чорний, кудлатий увесь, а очища — як ліхтарі, великі й сумні. Ранєй, се вже економка нам розказувала, його пестили, розчісували і стригли, їв він тольки з панського столу, спав на дивані, в окремім кабінеті. А далей усе сеє йому обірвалося, хазяї втекли з поляками, а його залишили напризволяще. Якби не доброта старої економки, давно б уже і здох десь у кущах. І вже йон був старий, коли ми у панські хороми вселилися, болященький, бо тольки і знав що на сонейку грітися і травичку, пирій желібав, сам себе лікуючи. Бо ж пес, як і скотина, знає, що до чого, у нього природою закладено усе, що йому належиться знати для жисті своєї, а не так, як людина, що весь свій вік вчиться, а помирає — дуролеєм.
Дак се я тепер така вумна, а тади — дєтва є дєтва, безпощадна яна і серця до животини не має. Заїздили ми того пса, як шкапину колгоспну, вигуцували на ньому і топталися по нім, а йон тольки було гарчить тяжко, а вкусить не може і втікти од нас не може, бо ані зубів, ані сил уже нема. Тади якось вскорі і економка смерті дождалася, бо яна без панів і жить не хотіла, і зовсім не стало псові до кого прихилитися. Якось навесні, коли вода прибутна од краю землі до краю і Невкля, як море, зробилася, так кажуть, хоч я ніколи того моря і в очі не бачила, хіба що в телевізорі, женемось ми гуртом за тим псом, глижжям кидаємося, дєтва є дєтва. А йон од нас шкутильгає, допекли ми йому, видать. Далей вибіг на кручу, озирнувся на нас печально так, скольки й житиму, ті його очі, засльозані, сумні, пам'ятатиму, та й стрибнув із кручі у воду. Стрибнув Пан у воду прибутну, вируючу і поплив на середину Невклі. Ми на кручі витанцьовуємо, галасуємо: "Пан топитися поплив! Пан топитися поплив!" — дурненькі ж бо. Аж Пан і правда, як людиночка, до відчаю доведена, у смерті од нас рятувався. Плив йон без оглядки од берега, докуль і сил стало, далєй закрутила його вода весняна, каламутна, потягла на дно, і не стало в Пакулі нашого останнього пана…
Ну, а як стала я вже дєвкувать, льовко було, льовко і весело. Сяя вже "Просвіта" в Пакулі організувалася, учитель Гриневич із Мрина наїжджав, йон ще наших батьків грамоті навчав, і близький учень його Данило Нечай до просвітянської роботи підключився, се ж і мене у гурток записали. Збиралися ми у шкільній веранді, заскленій, раніш там хор церковний зіспівувався. У "Просвіту" увійшли не лише молоді, а людяки старші, уже одружені. Із дощок змайстрували у клубі широку сцену, з мішків, кооперацією списаних, завісу пошили. І розучували ми у школі п'єси, а ставили їх у клубі. Ставили ми "Сто тисяч", "Мартина Борулю", "Жидівку-вихрестку", "Дай серцю волю — заведе в неволю", скольки часу минуло, а й досюль пам'ятаю, бо усе теє у нас од серця ішло і було сильно льовко. Знайшлися серед пакульців такі кумедіянти, що і в Мрині таких не побачиш, хоч тамочки тіятри справжні. Як показуємо, було, п'єсу, то і в двері не протиснешся, стати нема де, не те що сісти. Стільки глядачів набивалося, що в клубі, який і серед зими не опалювався, стіни промерзали наскрізь, жарко робилося. І церковні хористи до нас прилучалися, коли треба було у п'єсі якій хором співать. Тади давай ми читальню при школі організовувать, учитель Гриневич багато книжок із міста привозив, йон тади у мринському інституті майбутніх учителів навчав, ще йон живий був, ще його влада не причинила в кутузці. Багато льовкого тади в Пакулі нашому робилося, людям дихать дали і людям легко дихалося, наче джерела душ їхніх хто одпечатав, і забили ключі водою живою, тольки ж недовго сеє все тривало, ой, недовго…
(Продовження на наступній сторінці)