А як помирала Солоха, то довго мучилася і просила, щоб ножем стелю поколупали. Дак усі боялися, а матка моя бідовенна була, колупнула ножем стелю — і одлетіла душа Солохи. То матка моя опісля того сама дєткам переляк одводила. Якось дитяті моєму, се я вже очоловічилася, сусідський пес лапою лице подряпав. Дитя погане стало, плакало уночі, схоплювалося. Пожалілася я матці своїй. Я на взяла червону нитку із заполочі, зміряла ріст дитини — і вузлик зав'язала, ніжку зміряла — знову вузлик, і так — руки, пальці, поясничку. Тади запалила віхоть соломи у челюстях печі і спалила тую нитку, з вузликами. І де й поділося усе теє в дитяти мого. Док хотіла матка і мені знаття теє передать. А я — активістка була, ланку вала в колгоспі, грамотами стіни обвішані, на виставку в Москву мене посилали, тольки я не поїхала, нащо, думаю, дні гаять, коли стольки роботи в колгоспі. Я матці і кажу: "Не хочу вашого знаття, забобони, пережитки се, тепер жисть до наук повернулася". А як минулися мої молоді годки і розболілася я уся, то й бачу: що тая наука може — тольки дірки в небі ракетами свердлити. А вчені доктори — хіба що зуба вирвать, та й доступися ще до них, черги усюди. А як матінка моя ще жива була та зуб у мене розболиться, яна ножем похрестить, скаже: "Щоб був зуб як дуб, як камінь в морі, як мертвий у гробі", — біль вщухає. Дак матка моя дочці моїй старшій знаття своє передала. Дочка у городі живе і багатьом помагає.
Літать Уляна Несторка, мо', і не літала, бо ті, що на мітлах літають, за церковний замок тримаються і на паперті товчуться, покуль служба іде, а такого за нею не водилося. А що із гроба людяку могла піднять, дак сеє було, і без нечистої сили яно не обходилося. Се ж ми тади ще дітьми були і овечки пасли, на скосогорі, за хутором Несторовим. Сонечко так маювало, так маювало, а із Страхолісся виповзали валки підвід, і чого тольки не було на тих підводах: і одєв різний, і мебеля, і лісапети та швейні машини, а найболєй — оружжя. То червоні од поляків відступали, бо вже поляки зайняли Київ і до Дніпра, од заходу сонця, підходили. Ну, ми лупавки повитріщували, дєтва є дєтва. Раптом — стрілянина у лісі зчинилася, оддаля так, десь аж під Крутьками. Ми — давай овечок завертать. Аж наче вщухло. Вщухло сеє, а по скорім часі вискакує з лісу загін червоних, ладні такі хлопці, одбірні, на конях добрих, тачанки з кулеметами. А в передній тачанці—чоловік лежить, весь у шкірі чорній, без кашкета. І голова його сива разом з тачанкою на ковдобинах хилитається, як у неживого. Зупинився загін під горою Круковою, і того чоловіка з тачанки знесли і на траву обіч дороги поклали. Бачимо — військові спішилися, тісним гуртом навколо стали і зняли шоломи свої матерчаті, з нашитими на них зорями. Ми й про худобу забули, ближчей підійшли. А вже тії людяки воєнні стали могилу копать. А там був узгорок над Чумацьким шляхом, і вони на узгорку копали. І хутенько яни так копали, далєй спішили їхать. І вже могила викопана була, калі Уляна Несторка до них підходить. А яна — у лугах була, щавель збирала, бо повен припол щавлю. Підходить Уляна Несторка і зупиняється коло того чоловіка, що на землі лежить. А вже для нього могила вирита. Воєнні люди розступилися, бо Уляна Несторка така була, що й гора кам'яна перед нею розступиться. І звела яна руки обидві, долонями униз над тим чоловіком, наче над вогнищем. Тади й гомонить до людей воєнних: "Що ж се ви, хлопці, живую людяку хоронити заходилися? Йому ще жить і жить, а ви його — у сиру землю спішите покласти. Однесіть його у мою халупу, ось туточки, на хуторі, і їдьте по своєму воєнному ділу…"
Дак я — до чого? А до того, що на тім тижні, мо' деньків зо три минуло, живіт мені сильно заболів. Так заболів, що я криком кричала. Повела мене матка до Уляни Несторки. Як заходили ми до її хатини, мені в очах темніло од болю, нічого не бачила. Поклала мене Уляна на лаві, а сама налила водички в череп'яну миску, кинула якусь квітку у воду, миску поставила на живіт мій, а в руках її — ложка і ніж, се я пам'ятаю добре. І стала Уляна приказувати наді мною: "Пресвята Богородице, стань у помочі рабі Божій Уляні пристріт вимовляти. Я тебе вимовлю не своїм духом — Господнім духом. Тут тобі не бувати, білі кістки не ламати. Ходи собі на ліси, на болота, на бистрі ріки, буйні вітри". Тричі яна так примовляла, і мені усе легшей робилося. А як умовкла Уляна — живіт наче й не болів ніколи. Аж тади я по хаті очима луп-луп — і роздивилася. І бачу я—сидить на лежанці, ноги на піл звісивши, той чоловік, якому на очах моїх могилу під Круковою горою копали. Білий весь, правда, з лиця, а ще ж — весь у полотняному, спідньому, примара, та й годі. А очима — кліпає, і водичку з кухлика мідного п'є. Дак я спужалася так — мертвяка ж, що ожив, побачила, та — з хати. Уже матка моя Уляні Несторці за лєчення дякувала. А звалося теє лєчення — сояшниці, се уже я познєй узнала.
Дак розказували тоді у Пакулі, що тому чоловікові, а се був комісар із Мрина, а фамілія йому була — Домонтович, стало за місяць якийсь лучшенько, і вже йон на гонок виходив і на сонечку грівся. А поверталися люди воєнні в Мрин через Пакуль, се вже поляки якось що відступили. І узяли тії люди воєнні комісара на тачанку, і попрощався йон із Уляною. Попрощався йон із Уляною, але й Страхолісся не переїхав, як зробилося йому знову погано. І повернувся йон в Улянину халупу. І так йон тричі того літа пробував од'їхати і тричі вертався. Бо присушила його Уляна чарами своїми відьомськими, сильно присушила, і любов у них по-лучилася. А тади ото, уже й слід од комісара прочах, синок в Уляни Несторки народився…
Які там чари відьомські, чаклунські? Се любов людяку хапає, і горить людяка в любові, наче в огні. Усю її жисть мужики летом летіли до Уляни, як летять джмелі до квітки, хоч і норовом колюча яна була. Є така квітка, будяк, чортополох зветься, колючки на ній — наче голки. А сама квітка — малинова, крупна, ліхтариком світить із уздоріж, і цвіте до пізньої осені, ще й після Покрови цвіте. І джмелів на тих квітках холодні ночі прихоплюють. Дак се — наче патрет Уляни Несторки, тая квітка. Уже ж не маладьонка була, а присушила комісара любов'ю своєю так, що йон і про совітську власть під юбкою пакульської молодиці забув. Правда, уже ж і комісарові не сімнадцять годочків було, мо', востаннє у серце його сонечко зазирнуло. Бо йон так і не женивси, а проживав відлюдьком, у колишньому домі Листопадів, біля Мар'їного гаю. Моя хрещениця у тридцятих годах у нього служила, аж покуль і не приїхали за ним серед ночі у "чорному вороні", дак я знаю. А в Уляни ще і послі ста годків її — очі блищали, як у молодої. Піп начитував нам із Святого письма, як Сара у дев'яносто год Авраамові сина народила, а хіба пакульська баба — хужей?
Се уже в наше врем'я заблукав Вітька, по-вуличному — Джигун, між двох молодиць. Любася була йому за жонку законну, а до Вірки йон ночами підходжував. І доблукався йон, що уже й ноги його не тримали, худий та поганий зробився. Куди тольки його не возили, кому не показували, ніхто й ніщо йому не помагало. Уже родня самогонку на похорон гнала. Дак привіз його братеник мотоциклом до Уляниного дворища, на хутір. Уже Вітька іти не міг, його братеник на руках до кімнатки Уляниної заніс. А Уляна уже нікого не гляділа, уже сил у неї не було. Хоч люди пакульські і з сіл околишніх ще приходили до неї, але казала Уляна кожному: "Бог вам і без мене поможе, калі захоче". А на Вітьку Джигуна яна зглянулася. Зглянулася яна на Вітьку і гомонить до його: "Люби, Вітасику, молодиць, покуль яни перед тобою стелються і покуль є чим любить. Бо тольки і радості людяці, покуль яна любить і покуль її люблять. Любов— машину жисті земної крутить, покуль є любов, дотуль і жисть є. А посовітую тобі, Вітасику: не пий того, що яни обоє у чарку тобі наливають, по шептухах сільських пометлявшись. Бо в Любасі — зілля приворотне, щоб ти Вірку забув, а у Вірки п'єш ти зілля одворотне, щоб Любасю покинув. І ламають яни ворожбою душу і тіло твоє, бо ніяк не поділять, як дві собаки кістку одну. Через теє чарування і перевівся ти на ніщо, і вже тобі хоч у землю лягай. А як послухаєш мене, мужеської сили в тобі ще на багатьох баб хопить". Каже Уляна сеє, на Вітьку усміхнена зирить, а очі її горять, наче дві жаринки. Дак Вітька таки послухався, перестав у чарку заглядать коло чужої постелі, і поправився скоро, і досюль молодух топче, як півень кур, і Любасі своїй ще трьох дєток прижив. Дак і правду Уляна Несторка гомоніла, а було уже їй тади за сто год.
(Продовження на наступній сторінці)