Дак калі вже сходить було йому на тую гору? Уже за його плечима смерть люта стояла, не дай Бог нікому такої смертоньки. Се було мені тади, мо', вісімнадцять годків, а уже я був у почоті, уже я був у Мрині, у міліції приліпився. Познєй мені крила підрізали, познєй. А після війни, як був я у Пакулі на отвітственній довжності фінагента, посадовою людиною був, ще й оббрехали, і до казенного дому на шість годків довгих упекли. Усяко бувало в жисті моїй, крутився я наче хрущ на соломині, а скількох пережив, скольки людяк на очах моїх у землю пішли! А я і досюль, слава Богу, живу, ще й коло жонки, як чарку вип'ю, постаратися можу, а жон~ ка у мене — уже третя, на двадцять п ять годків молодша…
Ну, дак. робив я міліціонером у Мрині, і була до мене довіра властей стопроцентна: повітовий виконком я охороняв. А главенствував тади у повіті Купер'ян Терпило, син Уляни Несторки і пана Опанаса. Про Опанаса Журавського йон, правда, уже не згадував, а писався сином пакульської селянки. У ті годки йон тримався правильної лінії, і лінія угору його піднімала. Дак мене Купер'ян уважав: як іде мимо— за руку здоровкається, наче з рівним. А ходив йон тади важно, увесь у червоному — з червоного сап'яну чоботи, галіфе з плюшу червоного, і сорочка — із сукна доброго, червоного. Не один йон тади перефарбовувався під колір пролетарських знамен, так тади велося. І ось стою я на посту коло повітового виконкому, од саду, бо ще бандитизм не пригас і вйськовий стан у повіті оголошено. А вікно кабінету, де військово-продовольча комісія засідала, прочинене, бо сеє наприкінці літа було, а літо двадцять першого року жаркуще видалося, земля у полі тріскалася. Чую — викликають Саву Малаху, з Пакуля. Став я одним вухом прислухатися, хоч по службі яно мене і не стосується. Аж Купер'ян Терпило словами лайливими Саву нашого шпуляе, як скотину останню, і душу з нього витрясає — за викачку хліба: "Совітська Росія голодує, залізна рука голоду бере робітничо-селянську власть за горло, а ти — пакульських куркуликів не хочеш поколошкать!" — "Куркулів ми уже розколошкали, — одказує Сава Малаха, — а забирать останнє у свого брата-незаможника — сього я не буду, бо його дєтки теж їсти просять. Я — комуніст-інтернаціоналіст, я — за світову революцію, але хочу, щоб і наші людяки до неї дожили". І почав йон начитувать, скольки коней, плугів та повозок відчужено у куркулів, скольки хліба, картоплі, м'яса, масла, меду, шкір та пір'я поступило з Пакуля в рахунок продрозверстки. Тольки не став його довго слухать Купер'ян Терпило, а своє правив. Тади якось що про голод у Росії усі знали, і в газетах про сеє пописували, а що і на наших людяк придуха насувається, про сеє помовчували. Мені, правда, ні гадки було, я — в їдальні для ударників харчувався, і пайок мені був. І батько з маткою у Пакулі зуби на полицю не клали. Батько послухався мене і узяв за бика шістдесят пудів пшениці. Дак тая пшеничка і не дала пропасти. А за теличку узяв йон три квадратних метри керенок, новеньких, не розрізаних, дак тії керенки на шпалери пішли, бо скоро їх одмінили, а випустили червінці. Дак мої родаки голодівку легшей пережили, а багато хто — набідувався. Не так, конєшно, як у тридцять третім годі, калі люд на ходу падав, але горя ухопили.
Ну ось, довго яни там, у кабінеті, на горлянки брали, калі чую — наче полотно дереться. А се Малаха на собі сорочку рвонув: "Хоч і душу з мене вийміть, як сеє поможе совітській власті, а останнє од людяк пакульських я одбирать не буду, бо уже і їм голод у очі зазирає!" А Купріян одказує йому строго: "Ми тебе у таку сорочку, з довгими рукавами, одягнемо, що вік не знімеш! А зараз — клади наган і партійний білет на стіл, і щоб ноги твоєї більше тут не було. В іншому місці розберуться за твій злісний саботаж!" Дак я ще трохи походив коло вікон, калі бачу: виходить Сава з виконкому, білий з лиця, сорочка на грудях розпанахана, без вітру хитається. А йон з Пакуля на двоколці приїхав, і кобилка його в саду, попущена, траву скубла. Хилитається йон повз мене, а мене — впритул не бачить. Я наче відчув що недобре, кажу йому: "Не їдьте, дядьку, самі, та ще без пукавки. Після обіду вирушаємо ми на Радуль, в експедицію по вилученню зброї, і ви з нами поїдете. Знаєте ж, яке тепер врем’я". А нас тади часто посилали з обшуками у села. По хатах ми шиндрили, усе перевертали, і. в кого руки росли, одкуль треба, ті кой-що мали: то який дукач, то каблучка золота чи сережка прилипне. На сьому мене й підсікли, мої ж бойові товариші. Але не впорожні я у Пакуль, на дворище батькове повернувся. І в тридцять третім годі я через торгсин вдруге на світ з'явився… Дак гомоню я Савці, щоб не спішив їхать, а йон наче й не чує. Загнуздав свою кобилку, та й покотив — навстріч смерті.
Як вибрався нарешті Сава за місто, наче одежину важку скинув із плечей своїх. Уже не трясло двоколку по ямкуватій бруківці, уже зашморг цегляних будинків, під залізними дахами не зчавлював горло. Кобилка бігла додому по м'якій од куряви — з весни доброго дощу не було — полівці легко, наче у сні. Білі, сухі, аж ніби шерхотіли, наче папір, хмари пливли назустріч. Тепер уже й дощ не порятує, хіба що — під озимі, якщо знайдеться в людей чим сіяти. Як вертався Сава з гори Крукової, по своїй останній розмові з Кузьмою, сином Семирозума, перестріла його в подолі гори Уляна Несторка. А вже видко було по ній, що дитину жде, хоч і перев'язувалася хусткою, як могла. І казала до нього Уляна: "Що ж се наша власть новоспечена останню кровину з мужика вичавлює розверсткою своєю, калі на людяк, як на тую рибу, що під кригою, придуха насувається?" — "Не каркайте, тітко, — відповів тоді Сава Малаха. — Аби у вас вродило, комісаром посіяне, а в полі совітська власть повний порядок обіцяє, ми з самим Богом тепер у телефон гомонимо". — "Ловкий ти, синку, на язик, і око у тебе чіпке, але ненадовго сеє, ой ненадовго, — зітхнула Уляна. — Ступай по земельці роззирки, частєй дивися під ноги, бо вже земелька по тобі скучає… А про придуху на людяк сущу правду тобі кажу. Хоч ви з самим Богом у телефон гомоните, а мій телефон — луччий: колосок до колоска сього літа гукатиме і не догукається…"
Це ще ж ї на літо не заходжувалося, а наче в бінокль цейсівський дивилася, відьма хутірська. Бідка була на ресорах, і подушка м'яка, з помістя бідка, і кортіло Саві у сон, як осі в мед. Кортіло у сон, щоб забутися, але збурена душа усе ще тріпотіла листком на вітрі. Вітер був високий, небо од краю до краю затяглеся пір'ястим хмаровинням, кожна хмаринка нагадувала срібну рибину, і пливли вони нескінченними косяками, аж у голові запаморочилося, поки дивився в небо. І земля пливла назустріч з-під ніг конячки, а внизу, під кручами, що по них вервечився Сіверський шлях, пливла, оторочена сивим, вигорілим за спекотне літо лугом, Невкля. І плив час — назустріч світовій соціалістичній революції, опісля якої вже не буде ні неба, ні землі, ні простору, ні часу, а буде щось одвічно сяюче, прекрасне і щасливе, схоже на рай, вималюваний у мріях істинно віруючих. Такою — сонячним згустком нескінченної, поза часом і простором, радості — уявлялася Саві Маласі Горіхова земля, про яку уперше почув, ще хлопчаком, від Гаврила Латки. Усе, що вичитав пізніше в книжках, що почув од агітаторів на фронті і на мітингах, наближало, робило реальнішим те давнє, ще дитяче видиво. А тепер воно знову застелилося непроглядним рядном хмар. Ніколи ще не почувався Сава Малаха таким дрібним і нікчемним між стихій світових, між землею та небом, що ніби всмоктували, втягували його, розгубленого і розчарованого, в провалля, на дні якого — неминуча загибель.
Ось пропливло повз нього Будище, хатки якого, наче намисто, нанизані на Чумацький шлях. Скоро ї вітряк на околиці Крутьків махнув крильми услід Саві, наче прощався з ним, і ліс, зелений ще, але вже з жовтявою просіддю у верховітті, затулив небо, по якому риба пливла. Він очі заплющив. Клуні в батька не було, а був коло хати тік, просто неба, обставлений вимолоченими кулями жита. Уночі розгулялася гроза, остання того року гроза, вереснева. Небо хлюпало білим вогнем у пічне віконце, біля якого лежав Савка, і тремтіла хата од громихання громів. А вранці побачив він посередині току, де земля аж вгнута ціпами, дощову калюжу, вода в ній була чиста як сльоза. А в калюжі дощовій плавали три срібні рибки, три пліточки. І запам’ятався той ранок Савці на все життя подихом світлого чуда. А матір казала: "То — рибки небесні, з дощем яни упали. То — душі людяцькі, однеси їх у берег, хай пливуть…" І він одніс ті рибки у мокрому картузі, одніс у кінець городу, до Синявки. А небо того ранку було голубе, аж зелене, у вікнинах між легких, срібних хмарин.
А матір, непритомна, хвора на тиф, задихнулася в диму, коли матроси палили село, і тепер душа її срібною рибкою плаває в небесах…
(Продовження на наступній сторінці)