Як перебував Андрій у Києві, тричі навідувався до Мри-на, розраджував, як міг, батьків, приголомшених смертю старшого сина. Але подовгу не домував, рвався назад, до Києва, бо там, казав, нині твориться історія, а він не хоче бути осторонь. Уже трохи оді йшла од горя свого великого Дарина, бо жити ж якось треба, самохіть у землю не ляжеш, коли прийшла вість од Андрія, що днями вирушає він з полком своїм на фронт. Як прийшла та вість од Андрія, одразу ж виїхала Дарина до Києва, ще поїзди ходили. Ще поїзди ходили, а Київ мітингував і в чергах стояв, біля лавок продуктових. І добулася вона вулицями залюдненими до казарм, де раніше Андріїв полк розміщувався. Але сказали їй у казармах, що богданівці уранці рушили на фронт. А ще розповіли їй, що полк на виїзді з Києва обстрілювали та обеззброювали і нібито є загиблі. А вже місто тривожно шуміло, передавали люди з вуст у вуста про забитих вояків, тіла яких уздовж залізничного полотна лежать. І найняла вона візника, і вивіз візник Дарину Листопад за Київ, а там вона пішки рушила вздовж залізниці. І побачила вона в траві тіло забитого солдата, і плакала над ним, але це не був син її. І йшла вона далі, і лежали мертві серед трав квітучих, бо середина літа була. І плакала Дарина над кожним, але не було серед мертвих Андрія її. І несмілива надія розганяла хмари тяжких передчуттів її, хоч і соромилася радості, своєї. Уже опускалося сонце за ліси довколишні, коли побачила Дарина вояка, що приліг спочити у видолку, під кущем калини. А вже рожевіли кетяги калини, і кожна ягідка світилася в призахідному сонці, наче краплина крові. І то син її Андрій спочивав під кущем калиновим. І опустилася Дарина у трави квітучі біля сонного сина свого, тихо опустилася, щоб не розбудити, хай син спочиває. А вже мурахи повзали по обличчю Андрія. І зломила вона гілку калини, і мурах з обличчя синового гілкою калини зганяла. І промовляла Дарина до сина, як до живого. І казала Дарина до сина свого Андрія: "Сину мій синочку! Відпочинь трохи од клопотів своїх, та підемо з тобою додому, до хати нашої, там буде тобі добріше, аніж у світі жорстокому. І не покладайся ти на силу, лікуючи болячки народу свого, який ти любиш любов'ю чистою і довірливою, бо не призведе надія на силу до добра, а призведе до нового лиха. Проллється кровиця людська, і не пом'януть тебе люди словом вдячним, а пом'януть словом горісним. А може так статися, що найпершою — твоя кровиця проллється, бо хто грозу накликає, той від грози і гине. А як житиму я, коли й тебе, синочка мого останнього, у мене не стане? І жити не зможу, і не матиму сили з життя піти з тягарем, од якого й забуття не рятує".
І сонце зайшло, і зорі проступили на небі чистому, байдужому до терзань людських, а вона нічого не бачила, тільки бачила сина свого. Бо світилося для неї обличчя сина усю ніч, наче з місячного сяєва зіткане. І знову сонце з'явилося, і день новий настав, а Дарина усе ще розмовляла з сином своїм Андрієм, мертвим давно, наче з живим. І прийшли у видолок, до куща калини, солдати, щоб узяти тіло загиблого. Але мовила до них Дарина: "Хай поспить ще синок мій, не будіть, стомився він". А вже у Києві, як поклали тіло Андрія Листопада в труну, розум повернувся до неї. І сказала вона, що сама похоронить сина, на батьківщині його. І не розлучалася Дарина з сином своїм останнім, доки й не ліг він у землю пакульську. А як стали в могилу опускать, упала Дарина на труну, обійняла і довго не могли одірвать її. А як могилу насипали і поставили хрест на могилі, три дні вона з цвинтаря не йшла, примовляла до сина, як до живого. І Дмитро Костянтинович коло неї був. І приходила Уляна Несторка, руку свою на чоло Дарини клала, настоями трав поїла, але не помагалося. І казала Уляна Несторка: "Душа її розтерзана страшним горем материнським. Потрібна для душі її хоч маленька, але радість, як землі потрібне сонце, землі і всьому живому, коли безупинно, з дня у день, дощі падають, моква і голодризна. А болєй ніщо пані Дарині не поможе, бо вже на денці сили її душевні".
А третього дня, по обіді, приїхали до Пакуля, візника найнявши, дочки Листопадів — Богдана та Марія. Богдана в столиці була у справах своїх партійних, і там сестри зустрілися. Марія ж бо скоро після революції з-за кордону повернулася. І хоч до різних партій належали вони (а час такий був, що політичні погляди найрідніших людей чужими робили), матір — обом рідна. І приїхали вони до Мрина, прийшли до дому свого біля Мар'їного гаю, а тут їм сказали сусіди: "Загинув брат ваш Андрій. Мати з батьком повезли тіло його в Пакуль, хоронити". І побачила Дарина дочок своїх, Богдану та Марію, як ішли до могил братів своїх рідних по цвинтарю зеленому, в мерехтінні золотому сонця, що сіялося на землю журну, цвинтарну крізь верховіття лип. І відкрилося Дарині, що не усе ще вона втратила в цьому житті, живі дочки її. І заплакала вона слізьми, бо вже давно очі її сухі були, а Уляна Несторка казала людям, які дивувалися, чому не плаче пані Дарина: "Уже не лишилося сліз у неї, і кров'ю невидимою очі її плачуть". І заплакала Дарина слізьми гарячими, і відтанула душа її біля дочок живих, Марії та Богдани. І схилилася вона на умовляння дочок повернутися до Мрина, у дім свій біля Мар'їного гаю. І ще тиждень була Марія з матір'ю своєю, тоді стала збиратися до Петрограда. І казала до неї Дарина: "Дочко моя, була ти коло мене тільки, доки мала була. А тепер уже й тобі не сімнадцять літ, і багато гіркого спожила ти в житті своїм труднім. І розумієш ти душу мою материнську глибше, аніж Богдана, яка ще тільки починає жить, а уже вся — у вірі своїй партійній. Залишайся, Маріє, з батьками своїми, і хай чоловік твій переїздить до Мрина, і буде цей дім, з якого ми, старі, вже скоро підемо до іншого, небесного дому, — ваш". І усміхнулася Марія, старша дочка Дарини: "Мамо, хіба ти нас так ростила й виховувала, щоб ми, діти твої, по тихих кутках сиділи, коли буря революційна землею нашою котить? У столиці — історія нова твориться, і там — мої товариші по боротьбі за волю народну, і там мені бути нині, тільки там". Затремтіла тілом усім Дарина, як почула слова старшої дочки своєї Марії: "Будь проклята історія, яка у мене уже трьох синів одібрала навік! Я теж не сиділа по кутках у житті своїм, наближала революцію, як могла, революцію, од якої ви усі такі хмільні тепер. А ми — тверезіші, ми протверезіли ще в дев'ятсот п'ятому, побачивши, що революція — це вогонь, в якому згоряють і праведні, і грішні, а на попелищі одуреним народом правуватимуть завтра демони зла, що вирвалися з глибин самого пекла. Чому діти мої одне за одним мають згоряти у тому вогні?! На колінах прошу тебе — зупинись, залитися!.."
Але котилося колесо життя невмолимо, не підвладне бажанням, страхам і тривогам материнським, ї настав день від'їзду Маріїного. А ще поїзди ходили. На вокзал проводжали Марію Дмитро Костянтинович та Богдана. Напередодні погано зробилося Дарині із серцем її змученим, лікар наказав не підводитися з ліжка. І лежала вона на подушках високих, дивно спокійна і тиха, лише очима кожен рух старшої дочки вбирала. І прощалися вони так, наче певні були, що завтра знову зустрінуться. І тільки коли двері внизу грюкнули і колеса бігунців заторохкотіли по бруківці, страшний крик вихопився з вуст Дарини, відлунивши в домі її спорожнілім.
Так плаче голосом страшним вовчиця коло розореного лігва, що з нього ловчі вовченят її забрали.
Дак не безпричинно ж яна і кричала усім нутром своїм, як тая вовчиця по дєтках своїх. Болєй-бо Марію свою яна не чула, не бачила на сім світі. Се уже у вісімнадцятому, кажись, годі, якось під зиму, бо морозцем по голощоку земельку вхопило і сніжок політував, прийшов у Пакуль сам пан Листопад. Прийшов йон, вбраний сяк-так, наче проста людяка, кожушок-пацяганка на ньому, шапка солдатська, клуночок за плечима. Прийшов йон у Пакуль з Мрина і поріг Уляниної хатки переступив. А я до Уляни Несторки із своїми болячками притопала та й засиділася. Дак ми спер-ва його і не признали. То ж був ранєй пан як пан, упасений, хоч карточку з нього малюй. А туточки — де усе його поділося, злидар злидарем, хіба що руки, білі, не витруджені, нагадують про колишнє. Переступив йон поріг Уляниної хатки, опустився на лаву коло мисника, вгледівся трохи та й гомонить: "Ось, довелося на старості літ попідтинню ходити з простягнутою рукою. Хоч і удвох з Дариною Михайлівною ми залишилися в домі своїм, і не вельми за вік свій до розкошів звикали, а їсти тіло просить. А в городі — холод та голод, та ще для нас, учорашніх… Дарина ж моя ніяк не віддихається після тифу, харчі їй потрібні".
То ми з Уляною Несторкою до гостя городського — усе пан та пан. Йон посміхнувся гірко та й мовить: "Який тепер з мене пан? Усі ми тепер — товариш, по горю та нещастю…" І запитала Уляна у Дмитра Листопада про дочок його. Йон і розказує, а ми слухаємо та мовчки плачемо:
(Продовження на наступній сторінці)