І вийшов з кімнати для чергових фельдфебель, узяв тіло капітана попід руки і відтяг у садик за канцелярією гарнізонною, там раніше офіцери по обіді прогулювалися, і лави для офіцерів там стояли. І поклав він тіло капітана на лаву, руки на грудях йому склав, а лице, потовчене чобітьми, в синцях та кривавицях, кашкетом накрив. І примовляв фельдфебель над тілом капітана: "Ой пане, чи я тебе не застерігав, бачачи, до чого воно серед люду нашого дурного ідеться? Хіба зупиниш собою ріку, коли гребля прорвана? Але ти, пане, єдиний з гарнізону, хто загинув як офіцер, захищаючи те, чому присягав, яке вже воно не є. Інші, товариші твої, завтра червоні банти начеплять і новим богам молитимуться, поки ті боги земні не розітруть їх у порох на своїй дорозі. Бо ніщо у нашій державі по-доброму не робиться, а все робиться тільки по-поганому, мабуть, ми — прокляті Господом нашим навіки…" І розшукав фельдфебель у канцелярії книгу з адресами офіцерів. І наказав він караульному солдату запрягти коня на гарнізонній стайні. І застелили вони воза брезентом, і тіло капітана в брезент загорнули, щоб не дратував очей юрми на вулицях блиск погон його золотих. І повезли вони тіло капітанове через місто, що купалося в хмільній піні першого революційного дня, хоч уже й вечоріло, і мла, ще холодна, зимова, опускалася на вулиці та майдани. А як зупинилася підвода біля дому Листопадів і дзвінок двірний теленькнув, виглянула Дари-на у вікно. Виглянула Дарина у вікно і побачила внизу, крізь млу вечорову, військову підводу і тіло, загорнуте в брезент. І підказало серце її материнське, що на підводі — син її Борис, мертвий уже, і упала вона, де стояла, і надовго світ зчорнів для неї, і ноги її однялися од горя нового, материнського…
Дак так яно ж і було. Привезли тіло Бориса Листопада у Пакуль, щоб хоронити, але не було матері його, пані Дарини, а були тальки батько загиблого та сестра Богдана. Дак Богдана — тая скоро й поїхала. А старий пан ночував у помісті, се ще Журавські у домі своїм проживали. Ночував йон у родичів своїх, а уранні, коли до Мрина їхав, зупинив візника коло двору Семирозумів. І довго йон з Уляною Несторкою гомонів. А Уляна погодєй і розказала мені, що в пані Дарини од пережиттів великих, не дай, Боже, нікому такого, ноги однялися, у больниці яна. І ще розказувала Уляна Несторка: "Передала я для пані Дарини травиці, од хворості її, а сама не поїхала до города, як пан просив. Поп'є навару з травиці тої, і хворість її минеться, а горе материнське — уже не минеться яно ніколи, І туточки я нічим не поможу. А питатиме ж мене Дарина, якщо перед нею з'явлюся, чи сеє горе її останнє, бо ж відає яна про знаттє моє. А що я їй одвічу, калі брехать за жисть свою не навчилася, а знати знаю, що горечко її материнське тольки починається…"
Дак і не збрехала ж Уляна Несторка, не збрехала. Хоронили Бориса Листопада якось що напровесні, ще добре підморожувало, ще сніги у вулицях лежали. Бо я могилу помагав копать, і вогнище ми палили, щоб земля одтанула. А десь серед літа і останнього сина свого, Андрія, пані Дарина хоронити привезла. Клала вона їх, синків своїх, на цвинтарі коло церкви, рядочком, у землю сиру, наче жолуді. Тольки ж нічого з тих жолудів не виростало, то все бабські забобони — про душу і світ потойбічний, ото тольки й нашого, докуль земельку топчемо, а далєй — черва та сморід, сморід та черва, і болєй нічого. А Дарину Михайлівну, Матір'ю дітей людяцьких познєй прозвану, я пам'ятаю, як везла вона сина свого Андрія у Пакуль, у труні дерев'яній. Я тади ще парубійком був. І наловив я риби, і ніс дядькові своєму на хутір Козачий, бо у хуторі — храм на Петра та Павла, і йон просив. І як ніс я рибу, зустрів на шляху Чумацькому, у Страхоліссі, там, де закло, де калюжа усе літо не висихає, зустрів я гарбу, паровицею коней запряжену, і труна в гарбі. У передку — візник із пужкою, а на полудрабках, коло труни, — пані Дарина і чоловік її. Калі б не Дмитром його звали, давно сеє все було, забувається, камінь — і той вивітрюється, а ви хочете, щоб ум людяцький усе беріг. Дак я посторонивсь і уклонився, шапку знявши. Пан, правда, кивнув мені, а Дарина Михайлівна і голови не підняла, нічого вона не бачила і не чула, чорна з лиця, як земля під колісьми. Дак надвечір повернувсь я од дядька, а мені й розказують: останнього синка похоронила пані Дарина. А труни, розказують, і не одкривали, бо уже кольки день йон як мертвий, одкіляся аж з-за Києва привезли. А болєй, що тади в Пакулі робилося, нічого не знаю, бо скоро мене під ружжо поставили, сперва — білі, тади — червоні, і вернувся я в село аж у году двадцять третім.
Дак я вам скажу: Тарасові та Андрію, синам Дарининим, хоч після смерті поталанило, ніхто їх не тривожив у могилі їхній. А Борисову — і могилку ж були розрили. Се, мо', в годі дев'ятнадцятім. А через що розрили, бо пішло по язиках, що похоронили його із шаблею золотою.
А я сама в церкві коло гроба його стояла і бачила: ніяка тая шабля не золота, а тольки держално її наче позолочене. Але ж нашим людякам нічого не доведеш, калі уже в голови їхні що вклепиться. І стали брехні творить по всіх усюдах про шаблю золоту покійного капітана. А тади ж, у розруху, знаєте що у нас рабілося, ніхто нікого не боявся — ні Бога, ні чорта людяки не признавали, бо самі наче з ріжками поробишся. І пристав до Мотрі Хлюлиці, яна ж без хазяїна зосталася, а дворище — добре дворище, приймак із Пльохова. Молодеє ще молодеє, Мотря ж добряче гадками од нього старша. Не молодьонка, а хліви та комора око йому гріли. І розказав хтось приймачкові тому про шаблю золоту капітана. А є такі людяки, що золото і в думках сліпить їх. І прийшло яно, приймаченя теє, ночі глухої, осінньої, на цвинтар, могилу розкопало, віко труни підняло. А що уже далєй било, про сеє по-різному і тади гомоніли, і досюль на всякі лади язиками плещуть. А я брехать не буду, розкажу, що бачила. Се ми тади з маткою неподалеку цвинтаря жили, ще наша хатина не згоріла. Дак ми уранні прочули про сеє, люди на цвинтар бігли, і я побігла, а матка моя в тифі лежала. Дак прибігли ми на цвинтар, аж могила капітанова розрита, і віко одкинуте, і рука капітанова на держалні шаблі. А приймаченя теє, Мотрине, на дні ями, у глині, кавалком скрутилося, і череп його, наче гарбуз, пополалі розрубано. То їх обох у тій могилі і закопали, ніхто вельми не допитувався, що та як, такеє врем'я було, нелюдське. Од того дня і стали в Пакулі брехні брехать про капітана, який, мертвий давно, з труни підвівся…
Напридумують людяки наші що хоч, скажу я вам. Ранєй — що: книг не читали, бо неграмотні були, та й не було коли до книжок, бо в кожного — хоч трохи землиці, а є, і треба діло робить. Дак книжок не читали, а самі собі такого попридумують, що складніше од будь-якої книжки. Дячиха матці моїй казала, і я кажу теє, що од матки, покійної давно, чула: Дарина жменю золота церковному сторожу дала, щоб могили дітей її беріг, і то йон поміг приймакові Мотриному смерть у розритій могилі знайти. А йон, сторож церковний, хоч і кривуляв на ліву ногу, а силу добренну в руках мав. А людяки вже потім набрехали цілу торбу брехень. Я ж, хоч тольки лікнеп і знала, і Бога, для душі, признаю, а над забобонами бабськими сміялася і сміюся.
Се ще, мо', у годі вісімнадцятім, ще я не очоловічилася, ще я у матки рідної жила, відкрила босота сєльська склеп панський. А був тади віслюк у батюшки Олександра, солдати коней попових, добренні коні були, забрали, а віслюка йому залишили. Дак босота сєльська труну з тілом пана Михайла Журавського, покійного давно, тим віслюком поповим по вулицях пакульських волочила, вигуцуючи довкола, наче дикі якісь людяки. Далєй викинули тіло пана Журавського з труни на мосту через річку Синявку, до поручнів вірьовками прив'язали, ще й пляшку з самогоном йому втулили. Самі ж на містку допізна танцювали, цигана з гармошкою та бубном найнявши. А щоб видніш їм було танцювать, лавку, що в ній до розрухи син П'явки торгував, підпалили. Тади ж що хоч у селі творилося, власті якось що не було ніякої, а як власті над людьми нема, у головах їхніх од того наче вавки робляться.
Сказано-бо і в писанії: од Бога власть нам дана, щоб дурість на нас не нападала.
А ми з дєвками у мене під двором сиділи, не пішли й дивитися на теє страховиння. Аж за північ десь притихло на містку, і лавка П'явчина догоріла. Калі чуємо, у вуличці нашій — туп, туп, глухо так, наче дерев'яними ногами, і все ближчей та ближчей. І вже забовваніло перед нами щось високе та біле, наче хрест, полотном обвинений. Дак дєвки коло мене, мо', й повсцикалися од страху, пан, шепчуть, се пан, покійний давно, іде… Та — брись за хату, наче й не було їх коло мене. А я уже тади нічого не боялася і забобонів не визнавала. Познєй, як у комсомол стали записувать, а був комсомол сперва у Крутьках, дак я на збори ночами сама ходила, і хоч би що мені. Ось і сиджу я на призьбі, під хатою нашою, зубами, правда, вицокую, жива ж таки людяка. А воно зупинилося посеред вулиці й запитує у мене дерев'яним голосом: "Де мої дєтки, дєвко?!" Я слиньку ковтнула, бо вилиці мені зсудомило, далєй і одказую: "У землі, діду, дєтки твої давно, у землі, і ти у землю іди…" Дак воно — раз, і наче розсипалося, і наче нема його, тольки земля застогнала. А якби сказала я, що живі панові дєтки, воно б ще довго по світу теліпалося. Се вже мені познєй так Уляна Несторка сказала.
(Продовження на наступній сторінці)