ПРОЛОГ
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На мидосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Т. Шевченко, "Марія"
"Гей, то в святу неділеньку,
То рано-пораненько,
То не в усі то дзвони дзвонять,
то сини свою неньку,
Удову стареньку,
А з свого подвір'я то ізгонять.
Що старший за руку веде,
Середульший у плечі випихає;
А найменший ворота одчиняє,
Її, бідну, клене й проклинає:
"Ой іди ж ти, мати,
Куди-небудь собі проживати,
Бо ти нам не вдобна,
Проти діла не способна.
Отеє ж тобі шлях — дорога
Широкая й довга!"
Українська народна дума "Бідна вдова і три сини"
Тяжко пишу, зболено розмірковую,
Словами гіркими наповнюю аркуш,
Хай і гарячими, хай і пекучими —
Це одна даність.
Ставлю хапливо мольберт і чекаю на неї.
Чищу свій пензель,
витискую тюбик
І пензель наповнюю лютим вогнем —
Це одна даність.
Жезл диригента беру у руку
І скрипки слухняні з валторнами дикими
Скоряю, звіряю, рівняю, розбурхую —
Це одна даність.
Це одна даність — створити її таку,
Якою зуміє пізнати моє перо,
Якою знайде її пензель мій всюдисущий,
Якою пізнав її мій оркестр потойбічний,
Це одна даність — здобути її із мармуру,
У сполохах кінострічки, в ритмі гравюри,
В розломищах кіноварі, в розхльостаності життя,
Це одна даність — намалювати її таку,
Як малювали на задану тему богове мистецтва,
Протягом тисячоліть — від Рубльова до Леонардо да Вінчі,
Від Вишгородської Мадонни і до Сікстинської,
Від Марії Оранти і до Атомної Японки...
Чи не лячно тобі виходити із етюдником
На цю космічну дорогу, де майстрове сидять у віках
І в кожного — Мадонна своя, і сія на століття,
Чи не жахно тобі брати пензель у руки
І мимоволі ставати у той довжелезний ряд?
Може, хтось пчихне із них, і вітром тебе понесе
В зоряну вітродуйну трубу і памороки заб'є?!
Що з того, що лячно? Хто не ламався в колінах,
Коли смикав лева за вуса і здоров'я йому бажав,
Коли той пчихав занадто оптимістично.
Але тут вже про інше йдеться...
Коли Вона приходять і робить з тебе перо.
Коли Вона нахиляється і перетворює тебе
в пензель, наповнений жахом,
Коли Вона бере тебе в руку як жезл
І творить твоє життя оркестрове,
І не знаєш ти, коли вирине скрипка
Дитячим святим джерелом плюскотливим,
А коли захлинуться шаленою міддю
Нестримні й повстримливі тарілки облуди.
Ти намагався писати про Неї — Вона пише тобою,
Як недолугою ручкою, як нікчемним пером, як олівцем
хапливим і ошалілим, покручем — олівцем...
Ти намагався Її змалювати — вона вмочила тебе
в сльози і пекло, в кров і жахіття: фарби такі
ти подужаєш? Розпачу вистачить? Віри достане?
А безнадії? А проституйованого лахміття достатку?
А розпачу з того, як ти колег своїх — вішальників
збивав мовчанням своїм?
Ти намагався диригувати — Плачем будь, стань Голосінням,
вирви над Прип'яттю паморозь сиву бузку посивілого і
порадій у Рудому лісі, що сонця рудіший,—
Прокляттям будеш,
Родом і Плодом поганьбленим будеш, коли зламаєшся
як Перо, коли злякаєшся як Пензель, коли вирвешся
од страху як Диригентський жезл...
* * *
Я заздрю всім, у кого є слова.
Немає в мене слів. Розстріляні до слова.
Мовчання тяжко душу залива.
Ословленість — дурна і випадкова.
Я заздрю всім, у кого фарби є —
Жагучі коні з дикого мольберту.
До мене жодна фарба не встає,
Сховавши в сіре суть свою роздерту.
Я заздрю всім, до кого лине звук,—
Лічильник Гейгера пищить так потойбічне.
На кожній арфі чистить дзьоба крук
Й "Never more" кує мені стоїчно.
Я випалив до чорноти жури
Свою прокляту одчайдушну душу
І жестами, німий, возговорив...
Хай жестами. Але сказати мушу.
* * *
Начеб хто по душі моїй
Так таємно-непрошено ходить,
І ще нас налякало —
Не по-людськи якось виходить.
Нас привозять у зону.
Тут немає нікого-нікого.
Та засни ти нарешті,
Моя нерозумна тривого.
Але знову уранці
Босий слід той веде в саркофаг.
От спитай генерала.
Генерал каже: — Факт!
Ми пускали вівчарку.
Не бере вона босий той слід.
Ми вночі пильнували,
Ми уже не поспали як слід,
Та нікого не вистежили.
Тільки босий хапливий слідок
Був тоді, коли сніг був
І коли був зелений льодок.
Генерал сповідається:
Матір я взяв із села.
А вона мені з Києва
Третій раз уже боса втекла.
Хоч би взулась та взута
Тікала сюди, у цей світ,
А то босий, однаковий,
Дуже босий вже слід.
І замовк він, знетямлений,
Бо якраз по сипкому піску
Йшли невидимі ноги
І вервечку чітку і легку
Своїх босих слідів
Пропечатували перед нами,
Перед юними й сивими,
А дурними справіку синами.
Бігли босі сліди,
А пісок тільки спалено вився,
Шепотів, шурхотів,
В стежку шлейфом світився,
А ми німо дивилися —
От проява непевна яка!
Може, мати ішла в саркофаг
До Валерія Ходемчука?
* * *
Як з моторошшя сну,
Душа моя встає,
Як тяжко їй
Вставати і німіти,
Питаю душу я:
Душе моя, Ви є?
Вона мовчить і є —
Лиш годі зрозуміти.
Чому мовчиш, кажу,
Чи ти вже не моя,
Чи тобі душно,
Душе, до знемоги?
Чи так тебе,
Душе, кайданить крутія
Крута мого життя
І хист мій преубогий?
Мовчить душа з душі.
Мовчить мій цілий світ,
Загорнутий в лихі
В словесні целофани...
Пучками голими
З душі здираю лід...
Як ранить пучки ті...
Як душу тяжко ранить...
ВАРІАЦІЯ НА БАНАЛЬНИЙ КИЇВСЬКИЙ СЮЖЕТ,
або ж
БАБА В ЦЕЛОФАНІ — НАША МАТИ
...Корова — в багатьох старовинних і архаїчних
релігіях символ плодючості, достатку і благоденства...
Міфи народів світу
Баба Христина, звісно, не має рації,
Рветься у зону, що ти їй не кажи!
С. Йовенко, "Вибух"
...Мавра поривається напитися води з річки,
але Марія тримає її за роги...
В. Яворівський, "Марія з полином у кінці століття"
1
З вертольота її запримітили,
Не одразу означиш словами,
Де тополі іржаві, як мітли,
Скрушно небо метуть головами
І де сосни, дощами спалені,
Лізуть в очі лихою іржею —
У якійсь несусвітній окалині
Денно й нощно блукають душею.
Коло хати її запримітили,
Догадались, коли вже сідали,
Перестали тополі — як мітли...
Лиш листками іржаво ридали...
2
Таж виселили все село...
— Бо ж тут насипало такого було.
— А це що таке, я тебе питаю?
— Видно, з космосу щось занесло.
— Целофан — як скафандр, метляється скраю...—
Недобре в кабіні, сердито гуло.
— Два пришельці із космосу або, може, із НАТО?
— Курс на тополю іржаву. Тримайсь, стара хато!..
3
Вийшли й регочуть. Регочуть до чаду.
Гвинтом вертоліт ріже досаду.
Один космонавт — це стара в целофані,
А другий — корова на задньому плані.
Обкуталась баба, обтушкувалась,
Скрізь, де амбразури, позапиналась,
Лиш гола і біла її палюга
Летить полином — баба ледве встига
Чорнобилем бігти за тою здоровою
Тяжкою, як туча, старою коровою,
А що вже корова — та теж в целофані,
Як диво космічне суне в тумані,
Лиш роги пробились з накидки таки,
Сердиті й невкриті її гостряки,
І очі в накидці — якраз там, де очі,
І отвір, щоб пастись, старій поторочі.
А взута корова в старі кирзаки...
Ти смійсь чи ридай, а послухай-таки...
4
— Чого це Ви, бабо, корову узули?
— А що радіація, Ви, мабуть, не чули?!
— В синових чоботах взута корова —
Нехай же пасеться і буде здорова,
І бабі ще дасть до відра молока,
Така замашна і молочна така.
— Чого це Ви, бабо, уся в целофані?
— Хіба ж я газет не читаю, чи як?
Корову видою на світанні,
Взую, одягну й веду за рівчак...
— Чого це Ви, бабо, з людьми не поїхали?
Коли виселяли із зони село?
— А я серед тої проклятої віхоли
Взяла й зосталася — синам на зло!
ВІЧНА МАТЕРИНСЬКА ЕЛЕГІЯ
Проходила по полю —
Зелене зеленіє...
Назустріч Учні Сина:
Возрадуйся, Маріє!
П Тичина, "Скорбна мати"
Назустріч Учні Сина,
Під руки — та в кабіну.
Знов дивна ця людина!
— Мене пізнав ти, Сину?
— Чого тікаєш, Мамо,
Тож мусимо ловити,
І скажу просто й прямо:
Мене не обдурити!
Тебе візьму я в Город
До внуків помирати.—
Сказала йому гордо:
— Я — невмируща мати!
Дивилися солдати,
(Продовження на наступній сторінці)