Перед нею плюскотіла вода. Багато води, море води — Маруся пригадала одразу, як іще кілька днів тому вона мало не божеволіла, дивлячись на оцю воду, як гинули наші бійці, намагаючись добратися до неї, як просив увесь час пити Степан, помираючи, а вона не могла йому дати й краплини, хоч поруч, за десяток метрів, текла невпинно вода, оця ось вода, сотню разів жадана і стільки ж проклята,— як Маруся її ненавиділа часом, оцю воду, що жорстоко й бездушно текла собі мимо, а вони помирали од спраги!
Тепер перед нею багато води, але не було кому її пити. Вмер Степан, так і не діждавшись хоча б краплини, загинули всі, змучені спрагою, і вода вже не потрібна нікому, навіть стінам оцим, що, подовбані, зранені, піднімалися, чорно й понуро, за її спиною. Маруся повільно занурила одну долоню і другу, потім довго вмивалася, і їй усе здавалося, що то не вода, а сльози, бо вона мала аж солонуватий присмак.
Умившись, присіла тут же, на березі, випростала ноги, розслабила тіло. Хотілося про все на світі забути, дати собі перепочинок хоч на хвилину,— відкинувшись назад, Маруся звела догори мокре, мов сльозами вмите, обличчя, і ніч дихнула їй прямо в очі, гойднулася всіяним зорями небом. Це було розкішне літнє небо, де зорі сяяли, як діаманти,— на оксамитному чорному тлі, де поодинокі хмаринки дрімали легенькими тінями, де вітерець віяв ледь чутно й ласкаво,— воно струмувало, переливалося, хлюпотіло над Марусиною головою, дихало, мов зачароване, не потривоженим спокоєм, воно, мабуть, пахло тонко і ніжно, хоч Маруся не могла його почути: інший запах доносився до неї, огортав її з головою,— од Цитаделі, од зруйнованих стін. Запах гару й тліну, різкий та пронизливий, густий, як смола, він скочувався донизу темними хвилями, дер у горлі, чадом наповнював груди,— запах війни, смерті й руїни, і Маруся належала йому до кінця. І вона звелася, як не важко було їй це зробити, і пішла од річки: у Цитадель, у склеп, ідо зяяв великим чорним отвором.
Кілька ночей обстежувала каземати, вивчаючи всі ходи й переходи. Перебиралася крізь завали, протискалася в щілини, зрушене нависле каміння погрозливо потріскувало над головою, а в ноги і в руки впивалося гостре залізо. Інколи доводилося повзти через трупи, бо мертві лежали повсюди, й Маруся вся аж здригалася, натикаючись рукою то на холодне обличчя, то на затверділі, як залізо, бинти. Та вона вперто пробиралася все далі й далі: мала облазити, вивчити, запам’ятати всі ходи й переходи, всі склепіння й підвали, якщо хотіла, щоб німці її не впіймали одразу, після першого ж пострілу. І, скрадаючись, повзучи, пробираючись, обдираючи коліна й лікті, весь час зауважувала, закарбовувала в своїй напруженій пам’яті: ось звідси буде добре стріляти... а сюди ось втікати... тільки сюди, в оцей ось прохід, а не в той, що праворуч, — там глухий закуток...
Поверталася під ранок геть зморена, в голові шуміло й дзвеніло, а тіло мов побувало у вальцях. Переборюючи спокусу впасти на підлогу тут же, на кухні, спускалася в колодязь: у сирість і цвіль, у пітьму. Тут на неї чекала постіль: трохи соломи, й вода у відрі, й сумка із кашею. Дозволяла собі щоразу брати по жмені — не більше, щоб вистачило якомога надовше, довго жувала кожну крихту, кожну зернину, обдурюючи завжди голодний шлунок. А лягала спати — відносила сумку подалі: вже спіймала себе одного разу на тому, як, сонна, залізла до сумки і набивала рота кашею.
Довго лежала, неспроможна заснути. Не поринала спогадами в довоєнне життя: воно їй здавалося нереальним, як сон, краще й не згадувати, щоб не завдавати собі зайвого болю. Думала вперто й напружено, як краще дістати автомат і побільше набоїв до нього.
По автомат піде вночі, а не вдень: надто багато німців вештається по території Цитаделі, не дадуть їй і вискочити — підстрелять, уночі вони ходять поодинокими парами, патрулюючи мертву фортецю. Маруся вже встигла все розгледіти, вона навіть вивчила їхні маршрути: кожна пара завжди ходила однією й тією ж дорогою й повертала назад в одному й тому ж місці — ні на крок далі чи ближче... німецька пунктуальність, чи що... що ж, хай буде й пунктуальність, вона зараз Марусі на руку, Маруся точно зможе розрахувати, коли вони пройдуть повз неї... Вона вже намітила й склеп, од кухні подалі, щоб погоня не кинулась одразу сюди, до того ж там лишилася навпроти невисока стіна — німці проходили мов коридором, та стіна її прикриє в перші хвилини од куль, коли інші здіймуть тривогу... Маруся хотіла все врахувати, бо кожна несподіванка може стати для неї фатальною... навіть те, що їй доведеться стріляти двічі підряд, щоб німець, який лишиться живий після першого пострілу, не зрізав її автоматною чергою. Тож їй треба вистрілити вдруге якомога швидше, майже не цілячись, як стріляють мисливці, коли дичина зненацька набігає на них, і Маруся вже вкотре брала гвинтівку й пересмикувала затвор, викидаючи й заганяючи набій у патронник,— добивалася того автоматизму, який один тільки й міг її врятувати.
Мені не вдалося встановити достеменно, в яку із ночей Маруся вийшла здобувати автомат. Можу лише сказати приблизно: десь наприкінці липня, не пізніше, бо вже в серпні, в перших числах його, серед німців стала розповсюджуватись чутка про "фрау міт автомат". Не можу й стверджувати, якою була ота ніч: місячна чи хмарна, темна чи залита сяйвом,— можу лише здогадуватись, що Маруся скорше вибрала ніч місячну, бо в темряві легко й промахнутися, а вона мала влучити напевне.
Отже, зупинимося на місячній ночі. Виведемо в небо, чисте од хмар, повного місяця: він буде дуже потрібен Марусі. Хай заллє Брестську фортецю, всю Цитадель сріблястим сяйвом своїм — висвітлить кожен предмет, що ними в той час була всіяна площа. І руїни казарм 333-го стрілецького полку та прикордонної застави й комендатури, що містилися біля Тереспольських воріт, і зруйновану церкву^ посеред площі, і колишній штаб польського корпусу, напівзруйнований ще в 1939 році, йому чомусь тепер найменше дісталося, може, німці зважили на те, що приміщення було перед війною порожнє, і розметані, потрощені вози й гармати, і роздуті трупи коней, з задраними до неба копитами, і гори битої цегли та арматури, й густі вирви, більші та менші,— хай висвітлить усе, а насамперед німців, які походжали парами, патрулюючи мертву фортецю.
Вони були такі ж безтурботно веселі, як і ті, що вешталися вдень, вони то розмовляли поміж собою, то перегукувалися голосно, через усю площу, вони недбало тримали автомати на грудях, а то й зовсім за спинами, бо не мали чого вже боятися, бо мертві, як відомо, не стріляють, а фронт відкотився ген-ген так далеко, що на сході давно вже затихло, навіть уночі. І ці двоє, яких чатувала Маруся, теж не боялись нічого: спокійнісінько йшли бруківкою, поміж казематом і невисокою кам’яною стіною, й автомати погойдувались, підвішені на ременях через шию,— один німець награвав на губній гармошці щось веселе й зухвале, а другий підспівував, і вони час од часу голосно реготали, бо слова, мабуть, були смішні й не дуже пристойні. "Пауль!.. Йоган!.." — гукали до них з того боку площі, з певною ноткою заздрощів, бо коли одним дуже весело, то іншим завжди трохи заздрісно, і ще щось кричали, мабуть, питаючи, з чого вони там так регочуть, а ці двоє так же голосно відгукувалися, у два голоси, і знову бралися до своїх музики й співів. Вони були обоє дуже веселі—тим більша злість закипала в Марусинім серці, бо недалеко лежав її Степан, тепер уже мертвий, бо довкола лежали загиблі її співвітчизники і їх навіть не поховає ніхто.
Вона пропустила чужинців повз себе раз, пропустила і вдруге, бо все ще вагалася, як краще стріляти,— в спину чи в груди. Вирішила нарешті, що в спину, бо тоді в другого буде менше шансів поцілити в неї, поки вона перезаряджатиме гвинтівку, пропустила їх ще раз і, приготувавшись, стала чекати. Стояла, обпершись плечем об стіну, окутана чорною тінню, що обривалася одразу ж за отвором, мов
відсічена срібним ножем, тримала напоготові гвинтівку, а серце гупало так, що аж здавалося, що й стіна хитається за кожним ударом. Заплющила очі, кілька разів глибоко вдихнула і видихнула, наказуючи собі заспокоїтись.
Прислухалася. Ось музика й спів враз залунали дужче — повернули назад. В того, що підспівував, був непоганий голос, він не сфальшивив жодного разу — тим більше зненавиділа його Маруся. Вирішила, що стрілятиме спершу в нього, до того ж він був набагато огрядніший, отже, менше шансів промахнутися... Промахнутися?.. Вуста її аж здригнулися од внутрішнього усміху, бо пригадала, як поціляла недавно, і яким не був миттєвим цей спогад, вона враз заспокоїлась.
Знала вже, що не промахнеться нізащо.
А вони все не появлялися — мов топтались на місці. "Йдіть уже, йдіть!.." Ось знову зареготали — "Пауль!.. Йоган!" — вмить одгукнулася площа, і вони закричали у відповідь, перебиваючи один одного, наче гуси. Потім знову заграла гармошка, ще веселіше, а голос хвацько прилучився до неї. Грайлива мелодія понеслася над площею, відбиваючись од закіптюжених стін. "Перестаньте! Замовкніть!" — аж волало в Марусі, і вона щосили стиснула зуби, щоб не застогнати.
З’явились нарешті на висвітленій місяцем доріжці. Йшли, аж пританцьовуючи, і той, що співав, приклацував високо піднятими пальцями, сам собі диригуючи. Пройшли мимо, і Маруся вже дивилася їм у спини, бачила рогаті два шоломи, що ритмічно похитувались, і куценькі, в обтяжку, мундирчики, з прорізами над сідницями, й чоботи з широкими халявами, в які вони засовували магазини до автоматів, коли йшли в атаку. Вона ще подумала, що неодмінно треба буде обнишпорити чоботи, коли вороги вже лежатимуть, а тоді звела гвинтівку й прицілилася в отого вищого, що виклацував пальцями. І повільно натиснула на гачок.
(Продовження на наступній сторінці)