Я не знаю, мережила вона приклад своєї рушниці, позначаючи черговою рискою вбитого ворога, як то робили пізніше наші снайпери... скорш не мережила — не до того було... але впевнений, що кожного разу, як лунав постріл і ще один ворог падав на землю, вона клала рушницю й опускала на руки напечене сонцем обличчя. Лежала отак непорушно півгодини, а може, й більше, відпочиваючи, хоч довкола аж двигкотіло од вибухів, бо німці після кожного пострілу її шаленіли... лежала, щосили заплющивши пекучі повіки, а перед гарячими очима її пливли вогняні кола, гойдався проріз прицілу й чорна мушка, і падали, падали підтяті кулями німці.
Полежавши отак, Маруся знову зводила голову, брала в руки гвинтівку. Обличчя її враз кам’яніло, сухі потріскані губи стискалися так, що аж мовби зростались, гостре підборіддя подавалося вперто вперед. Ледь витикаючись із-за димаря, вона обмацувала поглядом вал по той бік Муховця — кожен кущик, кожну травинку на ньому, і будь-який підозрілий рух вмить її насторожував, приковував зір і напружену увагу...
Шофер розповів про поєдинок між двома снайперами: німецьким і нашим. Причому додав, що снайпером нашим була ніби жінка. Вона так допекла ворогові, так його загнала під землю, що фашисти спеціально запросили з іншої ділянки фронту якогось уславленого снайпера, якогось аса, груди якого були в орденах та медалях.
Той снайпер кілька днів полював за Марусею. (Я переконаний, що це була тільки Маруся). Влаштовував хитромудрі засідки, розкладав опудала у військовій формі, користувався цілою системою люстеречок, біноклем, стереотрубою, у нього було кілька помічників, кілька асистентів, які миттю виконували кожну його команду, він од-сипався щоночі в місті, в готелі, у м’якій та чистій постелі, приймав душ і голився, їв досита, і мав досхочу води, і брав із собою щоразу баклажку з кавою; він весь був налитий бадьорістю й силою, а Маруся, якщо й спала, то на камінні, якщо й їла, то твердий, як залізо, сухар, якщо й пила, то ковток-другий затхлої, аж смердючої води, яку зі смертельним ризиком для себе удавалося іноді роздобувати захисникам Цитаделі, і, підіймаючись угору по розбитих, розбомблених сходинах, які от-от могли обвалитися й поховати її під собою, вона аж хиталася од утоми, від болю у висушеному, виснаженому тілі. В неї не було ні асистентів, ані біноклів, її не маскували майстерно виготовлені опудала — хіба що товариші по зброї, які гинули раніше од неї та Й лежали поруч, мов і в смерті своїй все ще цілячись із завмерлих гвинтівок; не мала вона навіть снайперської, з оптичним прицілом гвинтівки,— нічого того не було, до того ж вона не знала, що за нею полюють. А може, невдовзі й догадалася? Як одразу ж після її пострілу одна куля і друга вискнули біля самісінької скроні, а третя вп’ялася над головою в цеглину, бризнувши їй у очі червоними скалками?
Де вона була під час того поєдинку, я достеменно не знаю. Думаю, що скоріше на горищі, біля слухового вікна: на дахові вона навряд чи протрималася б довго проти досвідченого снайпера.
Кілька днів, розповідав шофер, тривав отой поєдинок. Офіцери німецькі билися об заклад, коли їхній ас покінчить із більшовичкою: сьогодні чи завтра, а Маруся, зрозумівши, що за нею полюють, непорушно лежала на гарячому, як пекло, горищі, біля слухового вікна, і в ній, здавалося, жили тільки очі, прикуті до протилежного берега. Вона швидко розкусила всі хитрощі ворожого снайпера: і опудала, й шоломи, що час від часу появлялися над траншеями, і чекала, не знаючи, що буде перше: її постріл чи куля, яка безшумно влетить у вікно і вп’ється їй межи очі. Вона чекала й чекала, завмерши біля того вікна, і, коли їй нарешті здалося, що вона його помітила,— невиразну пляму на зеленому тлі,— вона ще довго вдивлялася, довго вагалась, аж нарешті прицілилася й спустила курок...
Цього німця не поховали на кладовищі в Бресті: поклали в цинкову труну й повезли в Німеччину — з Марусиною кулею в черепі.
Маруся ж, спустившись донизу, забилася в найглухіший закуток і, знеможена, одразу заснула. Спала так міцно, що її не могла розбудити ні стрілянина, ні вибухи, од яких все аж трусилось довкола. І лише тоді, як спливла літня ніч і сірий світанок непривітно й похмуро заглянув у розстріляні вікна, вона проснулась і, звично взявши рушницю, подерлася вгору...
А потім не стало Степана...
Достеменно не знаю, як загинув Степан. Може, легко й безболісно, відбиваючи чергову атаку фашистів,— вп’ялася куля в голову чи в серце, і він упав, не усвідомивши навіть, Що то вже смерть, і всі муки для нього враз обірвались. А може, конав кілька днів, із осколком в животі, може, гриз собі руки од несамовитого болю, як товариш мій гриз: До м’яса, до кістки, і, впадаючи в марення, кликав щоразу
Марусю.-А вона сиділа над ним і нічим не могла йому допомогти. Не могла навіть заплакати: в сухих, гарячих очах не було і краплини вологи, бо вся Брестська фортеця, вся Цитадель конала од спраги, і коли я ходив довкруж неї, вже в 1975 році, то мені здавалося, що цегляні стіни потріскалися не стільки од вибухів, скільки од страшного безводдя. Маруся сиділа над Степаном, застигла у відчаї, бо не було навіть лікаря, щоб його хоч оглянути, не було навіть бинтів, щоб перев’язати жахливу ту рану, не було води, щоб змочити його на суцільні рани розтріскані губи, і кожен стогін його різав її, як ножем. Брала його гарячу, мов жарина, голову, клала собі на коліна, пестила обличчя — безслізно, безмовно, терзаючись власним безсиллям. Може, він отак і помер, на колінах у неї, і вона довго над ним сиділа, застигла, мовби померла разом із Степаном.
А може, він загинув, як багато захисників Цитаделі: поцілила бомба чи підривники спустили в димохід вибухівку, і склепіння не витримало — обвалилося багатопудовими брилами, поховало всіх, хто під ним був, і живих і мертвих. Може, Маруся підбігла до тієї страшної могили, коли вона ще курілася, ще була огорнута пилом, і їй усе здавалося, що Степан не загинув, що він лежить там, під камінням, живий, що він кличе її і чекає на неї, хоч минув, може, тиждень, а то й другий і довкола не лишилось нікого: одні загинули, інші потрапили в полон, а решта рушила вночі на безнадійний прорив, під час якого мало хто зостався живий, вона ж лишилася на місці.
Тепер ми знаємо, як німці прочісували Цитадель, коли згасло останнє вогнище опору. Як обшукували всі підземелля й склепи, виловлюючи поодиноких уцілілих бійців, як жбурляли гранати в усі закутки й вели вогонь з автоматів, щоб нічого живого не лишилось за ними. Можна тільки догадуватись, як перебігала Маруся з склепу в склеп, рятуючись од тієї облави, як перелазила через гори битої цегли й обпаленого, пошматованого металу, через численні трупи полеглих, а вслід їй гриміло й стріляло, і їй, мабуть, здавалося, що вся ворожа армія полює на неї. Як вона ускочила до останнього склепу, бо попереду не було вже ходу — глуха лиш стіна, як упала, знеможена, додолу, а потім, одсапавшись, звелася й приготувалася до останнього бою, бо німці були все ближче й ближче, високі різкі голоси лунали вже поруч,— ще мить, і до приміщення влетить граната або просунеться автомат і бризне вогнем. Можна собі уявити, як Маруся обвела востаннє поглядом глухий отой склеп і, $же ні на що не надіючись, зачепилася зором за виступ стіни, як метнулася в той бік, щоб прикритись од куль та осколків, і як враз побачила хід, шо вів у підземелля.
Це, власне, й не хід був, а продухвина, крізь яку в оте підземелля потрапляло свіже повітря: невисока й вузька, зовсім не розрахована на те, щоб у неї могла пролізти людина. Та Маруся не мала куди діватися, голоси лунали вже поряд, і вона полізла в щілину, обдираючи шкіру, шматуючи й так подраний одяг. Якусь мить їй здалося, що вона так і не продереться,— стіни наче розбухли й здушили їй груди, —аж затріщали ребра — Маруся щосили рвонулася і, майже втрачаючи свідомість од гострого болю, який пронизав її всю, впала по той бік: у тьму, в прохолоду, у сирість, на долівку, що западала круто донизу. Вона котилася вниз, болісно стукаючись то головою, то спиною, і тримала щосили гвинтівку, й польову сумку, в якій ще лишилося трохи набоїв, і сім сухарів, та дві грудочки цукру (цукор вона знайшла ще сьогодні вранці в кишені вбитого). Вона ще котилася, коли там, за стіною, вгорі, лунко бабахнуло: вони таки кинули гранату перед тим, як увійти. Зупинившись, вона так і лишилася лежати, приголомшена, а там, угорі, лунали чужі голоси, потім хтось вигукнув, наче над Мару-синим вухом, і водночас замиготіло, загримотіло, засвистіло і на Марусю густо посипалося зверху. Пострілявши ще трохи, вони невдовзі забралися, й Маруся за весь час, що минув з дня війни, поринула в тишу. Тиша була така предковічна, така глибока, така незвична для неї, що Марусі аж защеміло на серці й захотілося плакати, тільки сліз не було, очі лишалися сухі, як пересохлі стеблини, їй часом здавалося, що вони аж покриті пилюкою. Вона провела шорстким, як терпуг, язиком по сухому піднебінню і звично подумала про воду, про ковток єдиний води, за який оддала б півжиття,— із того, що їй лишилося.
ї тут, окрім тиші, до її свідомості пробилося ще одне чудо: вона стала раптом відчувати, як її виснажене, на тріску висохле тіло стало немов набухати, мов наливатися вологою,— боячись ще повірити, вона доторкнулася долонею до підлоги: земля була аж мокра. Маруся швидко намацала стіну — стіна теж була мокра, і тоді, забувши про все на світі, аж застогнавши од нетерпіння, вона припала обличчям, розтуленим жадібно ротом до тієї стіни, і терлась об неї, й лизала її язиком — не могла ніяк одірватися...
(Продовження на наступній сторінці)