Та часом і це його не рятує. Коли ми вже забралися в гори, я довго думав, що стовпці поверх акуратних купок каміння розставили орудівці: помічали особливо небезпечні ділянки дороги. То вже потім довідався, що так тут заведено відзначати місце, де загинув водій. Десятки стовпців траплялися нам по дорозі, а в одному місці, в зоні каменепаду, ми теж замалим не заробили стовпець: величезний двометровий валун, що нависав над найвужчою ділянкою дороги (ліворуч — суцільна кам'яна ріка, яка так і дихала, праворуч, під самими колесами, — чорна прірва, куди й дивитися моторошно), валун в кілька тонн раптом надумався зрушити з місця: затріщала міцнюща тканина, наша машина, сіпнувшись, завмерла, а в прорваний отвір лиховісно заглянула кам'яна сіра мордяка. І стільки тупої нещадної люті було в отій морді, що ми, онімілі, непорушно сиділи й загіпнотизованими кроликами дивились на неї.
— З машини! — закричав Гірштейн.
Як ми опинились на дорозі, не пам'ятаю. Стояли позад нашого уазика й дивились на кам'яну потвору, що, впершись лобом в машину, намагалася зіпхнути її в прірву.
Гірштейн, що лишився за кермом, завів знову мотор. Машина здригнулась, наче підранена, стала обережно, сантиметр за сантиметром, посуватись уперед. І нам всім здавалося, що валун, не бажаючи її відпускати, обертається повільно за нею…
— Можете вважати, що нам повезло, — сказав Віктор Микитович: він так і не покинув машини — сидів поряд з Гірштейном.
І розповів, що на цьому самому місці полетіло в безодню ціле таджицьке весілля: вантажна машина, разом з молодим, молодою, гостями й оркестром.
— Не диво, — озвавсь Анатолій. — Не бачили хіба, як вони їздять!
Бачили. Шофери-таджики їздять так, наче в кожного за спиною крила. Основний свій обов'язок вони вбачають у тому, щоб витискати з машини всю швидкість, яку вона тільки здатна розвинути. Страшно дивитись, як летить понад прірвою отакий знавіснілий шмат заліза, дерева й гуми. Як її мотає з боку на бік, як заносить і кидає, — щосили сигналячи, вона вихором обганяє обережний наш уазик, а таджики, які сидять в кузові, замість того щоб зіскакувати, рятуючи душі, весело щось нам кричать і махають руками. Отак, кричачи, сміючись, руками вимахуючи, полетять прямо в рай, де напої трояндові й солодкий щербет. І по сім гурій на кожного.
Незбагненно відчайдушний народ!
Київські наші орудівці за годину посивіли б, коли б їх поставили регулювати рух на памірських дорогах.
На те — таджицька міліція. "Квапишся на той світ? Паняй, дорогий!"
У переддень від'їзду побували і в Анатолія. Він давно кликав до себе ("Міністерських наїдків-напоїв не буде, — натяк на Огньових, — ми люди скромні, зате побачите кілька цікавих кристаликів"), але ми все не могли вибратись. Врешті одержали ультиматум: "Або побуваєте в мене, або я не поїду з вами!"
Анатолій жив на околиці (та й донині живе), тож добирались до нього майже годину. П'ятиповерхові стандартні будинки, зведені ще в шістдесяті роки, під час боротьби з архітектурними надмірностями, стояли, мов рахітичні близнята. Якби не були помічені номерами, то й той, хто. в них жив, не зміг би потрапити додому. Вузькі сходини, отруйно-зеленою фарбою, такою милою нашим кербудам, пофарбовані стіни, клітини-кімнати, в яких до стелі можна дістати рукою. Двокімнатна квартирка, в якій, крім Анатолія, тоді мешкав його син Михайло, а тепер іще один син, так що вони живуть уже вчотирьох, якщо не рахувати матері Анатолія, що мусить глядіти онуків. Але тоді був лише Михайло: п'ятилітній чолов'яга, який обіцяв у майбутньому стати точнісінькою копією свого татуся. Те ж саме волосся, непідвладне жодному гребінцеві, ті ж чорнющі, жаринами очі, та ж уперта складочка, ледь помітна поки що на дитинно чистому чолі. І, звісно ж, власна, окрема від тата, колекція: манюні кристалики в дерев'яній коробці, яку він тримав у руках з самого ранку, чекаючи гостей.
Тож ми спершу повинні були віддати належне Мишковій колекції, а потім перейти вже до татової. Малюк ревниво стежив за кожним кристаликом, заглядав нам у вічі: чи сподобалось? Загалом гідна зміна була нам забезпечена.
Колекція Анатолія займала цілий сервант. Друзи й окремі кристали, найрізноманітніших розмірів та кольорів, переливались, тремтіли, стікали живими вогнями — досі байдужий до всього, окрім агатів, я вперше подумав, що й кристали, зі смаком підібрані та вдало розставлені, можуть справити неабияке враження, сподобатись не менш, ніж агати.
— Більше, Анатолію Андрійовичу! Більше!
Я одразу ж пригадав, з якою міною роздивлявся Анатолій мою колекцію, і вирішив відплатити йому тією ж монетою. Зробив якомога байдужіше обличчя, ще й губу закопилив скептично.
Унікальний кристал аметиста?.. Та в нас дороги мостять такими кристалами!.. Рідкісний японський двійник?.. Подумаєш, рідкість!.. Два кристали зрослися навхрест і вже — рідкість. От якби отак зрослося хоч кристалів чотири…
Та я ще не знав як слід Анатолія:
— Походимо по Паміру — знайдемо й чотири!
Але що мене вразило по-справжньому, це велетенське, на півстіни, фото. Що нагадувало більше картину, настільки прекрасною була в ньому кожна деталь.
Анатолій потім сказав, що автор цього шедевра — найталановитіший фотограф у всьому Союзі. Не знаю, в нього все, що стосувалось Паміру, починалося з "най", але це фото й справді являло собою справжній витвір мистецтва.
Десь високо в горах, поміж хребтів, велетенським’ горбом вигнулось поле застиглого снігу. Сніг, камінь, чорне, мов у космосі, небо і тиша. Все заніміло, завмерло, скуте вічним мовчанням, де немає місця нічому живому, — тим більш вражаюча одинока постать альпініста, що, прокладаючи за собою тоненьку ниточку сліду, вперто, долає той пагорб.
Я майже відчував, як важко дається йому кожен крок, кожен порух серед того снігового безмежжя, а водночас розумів: він не зупиниться. Нізащо, що б там не сталось! Стільки заповзяття було в отій постаті.
І було в тому альпіністові щось дуже знайоме.
— Невже це ви? — спитав зачудовано.
— Було таке діло. — І обвітрені губи ворухнулися в ледь помітному усміхові.
Отже, Анатолій був колись альпіністом. Бо не міг же він, вже без стоп, забратися на отаку височінь!
Що він був альпіністом, я мав нагоду переконатися ще раз. Тиждень тому, на Бартанзі. Коли ми вирушили в перший похід, залишивши в кишлаку Гірштейна з машиною.
Там, в далині, в кінці довжелезного саю[1], що простягнувся на багато кілометрів, розрізаючи високі хребти, мали буть турмаліни — загадкові для мене кристали, за яких Анатолій ладен був душу віддати. Він мав навіть схему, накреслену знайомим геологом, який побував на родовищі.
— Кристалики — закачаєшся!..
Цілісінький день, з ранку до вечора, долали той сай. Ледь помітна стежина, підіймаючись все вище й вище, вела то по правому, то по лівому березі безіменного потоку, що впадав у Бартанг, — безіменність ця не завадила йому пропиляти глибочезну ущелину, де скелі грізно нависають над головами, притискаючи нас до потоку, що котить донизу шалені води свої; де велетенські каменепади перегороджують путь і доводиться стрибати з каменя на камінь, з острахом поглядаючи вгору, чи не починає рухатись мільйоннотонна маса породи; де карколомні підйоми і спуски душу вимотували, а сонце смажило так, мов затялося зробити з нас мумії; де легкий спочатку рюкзак, з ліжником і спальником, штормівкою й светром, з "сухим пайком" на три доби, з кожним кроком все важчав і важчав, а лямки все більш врізалися в плечі — ми все частіше зупинялися, відхекуючись, бо сай тягнувсь безконечно: за останнім, здавалось, вигином появлявся новий, а того бічного саю, в якому і мали залягати турмаліни, не чуть і не видно — ми вже не йшли, а пленталися приречено, і навіть Віктор Микитович, який бадьорився всю дорогу, замовк, один Анатолій ішов так, мов щойно рушив у путь, ішов, як машина, мовби й не поспішаючи, але й не зупиняючись. І коли ми влаштовували привал і падали швидше на землю, звільняючись від рюкзаків, він і не думав відпочивати: то видирався вгору, до якоїсь особливо цікавої скельки, щоб поцюкати по ній молотком, то ходив понад потоком, роздивляючись відшліфовану гальку, й забував іноді навіть рюкзак скинути, а рюкзачище у нього важив удвоє більше од наших: окрім спальника, харчів і маленького намету, було там альпіністське спорядження: металеві гаки, мотки шнурів, важкенні запасні треконі, окуті залізом. Я ніяк не міг зрозуміти, для чого він взяв другу пару взуття, аж поки ми з ним, трохи відставши (він знову подерся до якоїсь скелі, гукнувши: "Йдіть, я наздожену!" — а я вирішив ще трохи полежати, бо це взагалі моя улюблена поза), проґавили черговий місток, і дорогу нам заступила зовсім уже неприступна скеля: вгорі нависало таке, що завагався навіть Анатолій.
— Ви не пройдете. Доведеться повернути назад.
Я аж завив від думки, що треба вертатись.
Втрачати з таким трудом завойовані метри.
— А може, перебредемо на той бік?
— Отут? — саркастично запитав Анатолій. — Тут од вас, шановний, не лишиться й сліду: по камінню розмаже. Якщо вже перебиратися, то треба шукати деінде.
І ми повернули назад. Потік за кілька сот метрів розширився, врешті розлився по вузькому видолинкові, ділячись на три ручаї. Тут не так мовби ревіло, не ходили запінені хвилі — вода мчала, густа й прозора, мов скло. Анатолій дістав ніж, вирізав два великі ціпки, один дав мені:
(Продовження на наступній сторінці)