Схоплене лютим морозом, воно намертво прикипало до скелі: так зводилась найдивовижніша в світі драбина, по якій потім і занесли до неприступної печери награбовані коштовності.
Гора та височіє досі, і печера у ній чорніє так само, як і століття тому. Тільки не тоненька стежина, протоптана копитами мулів та коней, а добре накатана дорога огинає ту гору. І як же було не вилізти з машини та, задираючи голову, не роздивлятись загадковий отвір! Він здавався нам знизу завбільшки з тарілку, хоч ми уже знали, що туди запросто могла б проїхати вантажна машина.
Моторошно було дивитись на неприступну крутизну, а ще моторошніше уявляти фантастичну драбину з примерзлого м'яса і мурашині фігури на ній, що, виконуючи волю грізного володаря свого, вперто видиралися вгору. Я, може, й не повірив би в той стародавній переказ, коли б не бачив на власні очі оврінги, що подекуди ще збереглись на Памірі. В найдикіших саях, в найнеприступніших місцях, де найтонша стежина обривається над грізним потоком і попереду лише скелі, прямовисно піднесені вгору, де не проповзти навіть мурасі, не те що людині, місцеві таджики прокладають оврінги. Знаходять в скелі ледь помітні тріщини і в тріщини ті забивають кілки. Кілок за кілком, кілок за кілком, все вище й вище, на запаморочливу крутизну: зірвешся — тричі помреш, поки долетиш до землі чи води. А потім кілки ті переплітаються гіллям, вимощуються старанно підібраними кам'яними плитами — й оврінг готовий. Вузенький, шириною в десяток сантиметрів серпантин — пекельна спо-руда, придатна лише для тих, хто народився в горах. Навіть альпіністи, розповідав Анатолій, бояться ступити одразу на хистку цю споруду, навіть вони бліднуть і припадають до скелі, коли під ногами, над бездонною прірвою, раптом заворушиться плита чи затріщить, прогинаючись, хтозна й коли забитий кілок, а ти нічим не застрахований: лише скеля і під ногами бездонна прірва.
А вони, гірські таджики, снують отією диявольською спорудою з таким виглядом, наче у них під ногами душанбинський асфальт. Мені одного разу аж недобре стало, коли я побачив таджика, який не тільки сам йшов оврінгом, а й ніс на плечах малюка…
Зор-Бурулюк! Високогірна долина з пересохлим річищем, в якому лише наприкінці червня, коли в горах починає бурхливо танути сніг, з'являється вода. Відшумить, пронесеться в своєму прадавньому ложі, щезне безслідно, і знову зажовтіє сухий перемитий пісок, заіскряться розсипи польового шпату й кварциту, і тоді ходи — не зівай, вдивляйся до болю, до судоми в очах: а чи не зблисне серед отого моря вогню холодна іскринка топазу, вимитого високо в горах? Чи не зарожевіє цнотливо скаполіт, прикриваючись од палаючого сонця халцедоновою кепочкою? Чи не вдарить у очі найчистішою синню благородний сапфір, а дорогоцінний рубін заполум'яніє щойно пролитою голубиною кров'ю? Або й сам турмалін, заповітний кристал Анатолія, засяє веселкою…
— Турмаліни! Багато, хлопці, ви хочете! Я десятий рік тут добиваю, облазив усе вздовж і впоперек, а не зустрів навіть натяку…
Всеволод Митрофанович Дроздов, старожил Зор-Бурулюку і всього Східного Паміру. Біла, як вершини довколишніх гір, голова, зібране в закам'янілі зморшки обличчя, неприродно світлі, пронизливі очі на тлі майже чорної шкіри: хоч одмивай, хоч шкреби сталевою щіткою — не побілішає!
Скільки ж років цьому чоловікові? Сорок? П'ятдесят? Шістдесят? Дорого ж дається постійне перебування на дахові Паміру!
Приземиста, з кам'яними стінами хижа, вузенькі, мов бійниці, віконця, грубо збитий стіл, тапчан і пеньки замість табуреток. Сам Дроздов, кухарка і шофер, такі ж просмалені сонцем і вітром, та ще вантажна машина-півторатонка з обдертою фарбою, відполірованим до нестерпного блиску металом, наче по ньому старанно пройшлись наждаком, — оце й усе його господарство.
— Скаполіти знайшов. Завтра поведу — покажу.
І висипав на стіл кілька десятків кристалів.
Ми завмираємо: на темних дошках застиглі в кристалах сонячні промені. Застиглі лиш зовні, в гранях площин, а там, в глибині, під прозорою плівкою, сполохано металися навсібіч, спалахуючи золотистими зайчиками: от-от вирвуться з вікового полону, і тоді вся оця низенька хатина осяється реліктовим світлом, спійманим ще тоді, коли наша земля була на багато мільйонів років молодшою.
Потім, уже в наметі, ми з Анатолієм збуджено розмовляли про ті кристали, про Зор-Бурулюк.
Стояла холодна високогірна ніч. Гірштейн, Крат і Григорій Михайлович лишилися ночувати з гостинним господарем, а ми з Анатолієм вирішили нап'ясти намет: в хижі стояв невигубний дух овечого посліду — ще недавно пастухи тут тримали овець. Намет являв собою альпіністську споруду, пристосовану для того, щоб її ставити високо в горах: легкий, зручний, ні з кіллям не треба морочитись, ні носити з собою металеве кріплення, зате в ньому не розгуляєшся. Два надувні ліжники ледь лягли поруч: отака собі затишна домовинка два на півтора. Та ще й Дроздов попередив: уночі може випасти сніг.
І справді: ледь ми вкублилися, як вітер, який досі шарпав щосили намет, випробовуючи його міцність, раптом затих, а над нашими головами почувся сухий шурхіт. Як і все на Памірі, тут і сніг був сухий, і коли падав на шкіру, то лише холодив, а не зволожував. Шурхотіло все дужче, сипало все густіше, я подумав спершу з досадою, який в біса може бути завтра пошук: отак помете протягом ночі — вкриє все з головою, та одразу ж утішився: а сонце! Гаряче памірське сонце, що здатне за кілька хвилин розправитися з будь-яким снігом. І так тепло, так затишно стало лежати в наметі під невпинний той шурхіт, що й жалко було засинати. І я, щоб прогнати сон, перепитав Анатолія;
— Так знайдете завтра свій скаполіт? — Бо Анатолій, коли Дроздов запропонував йому взяти на вибір будь-який, гордо відмовився: "Дякую, я знайду сам. Мій кристал мене жде".
— Обов'язково знайду!
— Дроздов же там усе видзьобав.
— Мій полишив.
— Даремно ви все ж відмовились. Знайдете чи ні, а кристал уже мали б.
Анатолій повернувся до мене:
— Шановний Анатолію Андрійовичу, одразу видно, що ви ніколи не були геологом. Ви знаєте, що таке професійна сліпота?
— Не знаю.
— Ото ж то й воно!.. Чому Дроздов облазив весь Зор-Бурулюк, а знайшов лише скаполіти? Та й то випадково.
— Бо, крім скаполітів, тут, мабуть, нічого немає.
— Ви так думаєте?
— А чому?
— Бо Дроздов усе життя шука п'єзокварц… Лише п'єзокварц… І помічає лише те, що пов'язано з цим оптичним кристалом. Ви думаєте, тільки в фізиці чи медицині вузька спеціалізація? Ми, геологи, слава богу, теж не пасемо задніх… Веду пошук вугілля чи нафти, пройду по діамантах і не нахилюся. Хіба що наступного разу те місце подалі обходитиму… Агат?.. Турмалін?.. А що це таке?.. З чим їх їдять? Памір бідний на коштовне каміння! Хто це сказав? Ходять лише по долинах, землю носами риють, вгору глянути ніколи. А жолуді — над головою висять. Над головою, шановний!.. Є в мене думочка… Ідейка одна… От перейду працювати в "Кварцсамоцвіт" — спробую відімкнути цю скриньку. Так що років за два запрошую вас на Зор-Бурулюк…
Аж тепер я зрозумів, що він поїхав з нами не випадково.
— Ви що, й справді хочете перейти в "Кварцсамоцвіт"?
— Є така думка.
— А візьмуть?
— Ви про мої ноги? — спитав жорстоко. — Три роки тому просився — відмовили. Саме через ноги. Як ти, мовляв, по горах ходитимеш. Тут он фізично здорові сезон не витримують, а ти ж каліка…
— Ну, який ви каліка! Дай боже здоровому за вами угнатись!
— А я тепер не з голими руками до них появлюся — золотце їм принесу, — мов і не почув мене Анатолій.
— Ви знайшли золото?
— Знайшов. На семитисячнику. Така акуратна медалька, на стрічці муаровій. За найскладніше стінне сходження. На всесоюзних зборах.
— Що ж ви не показали?!
— А навіщо вона вам? Для колекції вашої непридатна. Ви ж, наскільки мене не зраджує пам'ять, цікавитесь лише агатами.
Та його глузливий тон зараз на мене не діє.
— І ви підіймались на семитисячник? 3 вашими ногами?
— Було таке діло.
— То ви що, альпініст?
— Теж, здається, вгадали.
— Ви не образитесь, як я вас ще про щось запитаю?
— На вас, Анатолію Андрійовичу? Що ви! — Знову насміх у голосі. Ну, й колюча ж людина!
— Стоп своїх… ви коли позбулися? На семи-тисячникові?
— Ні, не на семитисячнику — одніс трохи нижче. На Ключевську. Є така сопочка на Камчатці, може, чували?
Чував! Хто не зна про Ключевську сопку — славетний вулкан на Камчатці!
— Ви що, жили на Камчатці?.
— На Камчатці не жив — на Камчатку свої стопи одвіз. Молодий був, дурний, от і здались вони зайвими… А чи не час нам трохи поспати? Врахуйте: Дроздов підніме усіх удосвіта.
Звісно що час. Але я ще довго не можу заснути: думаю про Анатолія.
Думаю про Анатолія. Весь час думаю про Анатолія. Хоч, здається, з часом ця думка потроху меркне… Ні, навіть не думка, думку можна прогнати, забути, відмахнутись, врешті, від неї, — якийсь неспокій, глухий і постійно відчутний, як глибоко загнаний біль, що куди б не йшов, що б не робив, а він з тобою, він у тобі, — цей невідступний неспокій жив у мені й рік, і два: після спільної отієї мандрівки на Східний Памір.
(Продовження на наступній сторінці)