Коли б вона знала, чим все це закінчиться...
Коли б вона знала...
І
Пісок і вода... золото й синь... і молодий Бог, який виходить із хвилі морської до неї.
І — бухтонька.
Де лише вони, обласкані сонцем, обціловані сонцем, позолочені сонцем, що впродовж безкінечно-кінечного дня світить лише для них... Сходить лише для них... Закохано й віддано...
Обганяючи ранок, поспіша їх зустріти. Ще по дорозі до моря. Бо й там, в таємничих глибинах підводних, думало лише про них... Ними тільки і марило...
А небо!..
Такої блакиті бездонної вона ще не бачила. Хіба що вві сні...
Та й сни були тут не такі, як удома. Як тиждень... два тижні тому. Бо вона і вві сні відчувала його ласкаву присутність: рука до руки, тіло до тіла, подих до подиху... І свої губенята, що брунькувались нестримним бажанням його обціловувати...
Вона й своє тіло любила лиш тому, що воно вже їй не належало...
Йому!.. Тільки йому!.. До останнього нігтика... До клітинки останньої...
І коли прощалися з бухтою, вона свою єдину прикрасу (срібні сережки) потай зарила під скелю. Принесла їх у жертву...
А потім був поїзд. Абсолютно не схожий на всі поїзди, що їх вона бачила досі. Кожен вагон наче скупаний в морі, морем пахло і зовні, й всередині, довкола аж сяяло од засмаглих облич, приязних усміхів, закоханих поглядів. Наче дивовижний поїзд оцей зібрав тільки пошлюблених, які щойно відсвяткували свій місяць медовий.
II
"Ох, яка ж я щаслива!"
III
Вони й познайомились не так, як усі. У цьому принаймні вона була переконана.
Їй уже починало здаватись, що взагалі не існує хлопців, гідних якоїсь уваги.
Викосила, вигубила дощенту люта війна, лишилися хіба що каліки. Та оті, що їх і в ступі не влучиш. І ціни їм зараз не скласти. Вишуковували, винюховували, як би одружитись повигідніше. Щоб і красива була (коханка в постелі), й хазяйновита (хазяйка на кухні), щоб мала квартиру, бажано в центрі, і щоб її татусь був цабе неабияке: надійна щабелька до кар'єри успішної.
Замалим не заморську царівну винюхували.
А вона ж не була ні царівною, а ні красунею. Хоч ледь не пов'язала своє життя з отаким людоловом. Добре ж, що схаменулася вчасно!
Краще вже так: вузеньке ліжко дівоче, що старітиме разом із нею, маленька кімнатка на трьох, таких же, як і вона, незаміжніх, і робота, робота, робота, якій вона до кінця себе віддаватиме. І навчання заочне у вузі.
Про кіно, про театр годі й думати.
Синя панчоха?
Що ж, синім панчохам теж треба якось жити на світі.
А тут — зустріч раптова.
Він стояв у гурті чоловіків — вона, поспішаючи, вирізнила тільки його.
"Є ще такі хлопці на світі!"
Хоч пройшла мимо, ледь глянувши, могла б присягтися, що упізнає його з першого ж погляду.
І на всю ніч, до ранку самісінького — щемом переповнене серце. Так, наче втратила щось найцінніше в житті.
А потім вона поспішала на поїзд. Зібралась до хворої матері, яка прислала листа. Не мати прислала — сестра. "Ти хоча б навідалась, мама ж тільки тобою і марить!"
Оте "марить" всерйоз її налякало. Відпросилась у директора школи, зібралася похапцем і на вокзал.
А там черги до кас — кілометрові, наче все місто вирішило саме сьогодні зрушити з місця.
"Як же я до мами поїду?"
У розпачі застигла посеред залу.
— Не пощастило з квитком?
Оглянулась: ВІН!
Стоїть, усміхається приязно.
— Вам на який поїзд?.. Стійте на місці, спробую допомогти.
А вона й без цього застигла на місці.
(Потім він сказав, що такого втілення розпачу не було на весь зал. Тим більше що втілення це мало напрочуд миле обличчя).
Повертавсь, вимахуючи переможно квитком:
— Побігли!.. Бо запізнимось.
Підхопив її валізку зашморгану, побіг попереду.
Уже в тамбурі згадала про гроші:
— А гроші!.. Гроші за квиток!..
Полізла до сумочки, боючись, що от-от рушить поїзд і вона не встигне розрахуватись.
— Потім! — недбало відмахнувся рукою. — Ви коли повертаєтесь?
— За два дні!
— Точно?
Кивнула, що точно.
— Я вас зустріну!.. Щасливої!..
Потяг уже рушив, і він майже біг поряд з вагоном.
IV
Мама, здається, тому й захворіла, що вік доні не бачила. Яку любила найдужче, потай нею гордилася. Вона єдина приносила додому лише відмінні оцінки, здобула хоч і неповну, та все ж вищу освіту. Як здобувала, про це свідчив лиш одяг, що його доводилось ушивати та звужувати. Бо які статки у мами — вдови, що не діждалася чоловіка із фронту! "Пропав безвісти", то й не платили навіть злиденної пенсії.
Мама враз ожила, вгледівши свого "мазунчика". Тримала за руку, наче боялася, що дочка ось-ось зведеться і зникне. Весь звіт оддавала за тиху розмову з дочкою.
А вона, невдячна, навіть розмовляючи з мамою, думала про нього.
"Невже це кохання?"
V
Перед тим, як сідати до поїзда, однесла до перукарні останню десятку. Перманент, манікюр-педикюр, хоч могла й обійтись без останнього: не буде ж перед ним роззуватися!
Сама на себе задивилася в люстро: "А я ще мов би й нічого!"
Пальцем послинила брови і вперше вийшла надвір нормальною дівчиною. Не панчохою синьою.
Їхала в плацкартному — сидячи спала-дрімала. Щоб не зіпсувати зачіску. І все в ній стискалось: зустріне?.. Роздумає?..
Перон, майже порожній, поплив, поплив, смикнувся, застиг.
Не зустрів!..
Валізка, харчами натовчена (мама була переконана, що вона голодує і досі), валізка мовби ще дужче поважчала, обриваючи руку.
"Теж мені красуня заморська!"
Зупинилася посеред залу — поміняти руку. І хоч люди з обох боків обтікали її, й розмовляли, і кричали, й сміялися — нічого не чула, не бачила. Оглушлива тиша опустилась на неї, відділила од світу. Що застиг, здається, навіки.
— Пробачте, що запізнився!
Довкола враз усе ожило, зарухалось, гаряча хвиля так і хлюпонула у груди, а він усміхався до неї, голублячи поглядом.
— Давайте вашу валізку. — Ухопив, аж присів. — Ви що, цеглу везете?.. Ходімо, бо нас тут і затовчуть.
Поцікавився одразу ж:
— Паспорт при вас?
— При мені.
— Дайте сюди.
— Навіщо?
— На виході міліція. Перевіря документи.
І хоч давно уже скінчилась війна, коли зупиняли на кожному кроці, вона не здивувалась ніскілечки: дістала із сумочки паспорт.
— Отак буде краще. — Чомусь одразу ж сховав паспорт до бічної кишені.
Міліції вже не було. Та вона одразу ж і забула про паспорт. Йшла поруч з ним, ловила на собі його погляди. Весь час переживала за перманент: уцілів?.. Не розкуйовдився?..
Зупинилися перед якимось будинком.
— Заскочимо на секунду. Мені треба документи оддати.
Не здивувалася, чому і їй треба заскакувати. Покірно пішла. Зупинилися вже в коридорі перед дверима високими.
— Тут, — сказав він.
Дістав її паспорт, глянув мигцем на першу й останню сторінки:
— Оксана?.. Вік мріяв зустріти Оксану!
Штовхнув двері, і вони зі скрипом-рипом неохоче впустили їх досередини.
Кімната, вузька, як пенал. Вичовгана доріжка до єдиного канцелярського столу та двох рахітичних стільців перед ним. Голі-голісінькі стіни з височезним, як у соборі, вікном... Ні, на стіні, що навпроти, засиджений мухами плакат ще з воєнних часів: червоноармієць у шоломі націлився пальцем їм прямо межи очі: "А ты записался на фронт?"
За столом — жінка віку невиразного.
Звелася, ступила назустріч:
— Зустріли, Олег Павлович?
— Зустрів, зустрів... Познайомтесь.
І поки Оксана тисла руку збляклої жіночки, Олег додав до її паспорта свій та й ляснув ними по столу:
— Можна без церемоній?.. Запитань і відповідей?.. У нас усе давно вирішено.
— Гаразд, гаразд, — заквапилась жіночка.
Взяла паспорти, стала щось записувати до товстелезної книжки. "Регистрация смертей, разводов, браков, рождений",— прочитала Оксана на палітурці, коли жіночка закрила книжку. Оцій збляклій жіночці, мов присипаній попелом, таки й справді більше личило реєструвати смерті-розлучення.
— Вітаю з законним браком! — повернула їм паспорти.
— Дякую, Ніно Василівно! — цьомкнув її в щоку Олег. — Шампанське за мною.
Вийшла на вулицю Оксана — зовсім ошелешена. Все було наче в тумані, наче й не з нею це щойно скоїлось. Не помітила навіть, як пройшли повз школу, де вона викладала, повз будинок, в якому жила, здається, трохи отямилась, коли піднялись на другий поверх вже будинку іншого й Олег відчинив двері:
— Ось тут я й живу... А це — твоя кімната...
Кімната гола-голісінька, лише на підлозі кинуті недбало газети та на шнурові під стелею теліпалася лампочка.
"Як же тут жити?" — безпорадно оглянулась.
А він, опустивши на підлогу валізку, повів її до сусідньої:
— А це вже моя.
Хоч ця сяк-так умебльована.
(Продовження на наступній сторінці)