Сказати, що дуже, то ні (свідомість потроху поверталась до неї, у ній уже просиналася жінка, господиня гніздечка сімейного), спасибі, що хоч є на чому сидіти та спати... Спати?.. Та на ліжкові ж отому тісно й одному!.. Та ще стіл посередині: пляшка вермуту, дві тарілки, як слід і не вимиті, дві виделки, два кухлі, нарізаний хліб на газеті...
— Треба ж відсвяткувати одруження, — сказав, мов виправдовуючись.— Сідай до столу, я зараз.
І подався на кухню.
Постояла-постояла, що мала робити — сіла. Тернула пальцем по стільниці — палець враз узявся сірим. Дістала хустину, витерла хоч із столу пилюку.
За спиною зашкварчало: появився Олег. Ніс величезну сковороду, повну яєчні. Вбухав зо два десятки яєць, як не більше...
Він побіг до редакції: конче потрібно було здати в номер якусь бздушку-замітку, Оксана ж заходилася порядкувати у квартирі. Що прибиралася, мабуть, ще до війни.
Прибирала і сама себе запитувала: "Коли ж він мене поцілує?"
Цьомкнув же в загсі оту сіреньку курочку, а не її.
І ще в неї було таке відчуття, наче вона просто зайшла сюди в гості. Ось прибере, візьме валізку, що сиротою стояла в сусідній кімнаті, і піде додому.
Таке все було нереальне.
VI
Пізніше, набагато пізніше вона поцікавилась:
— Що тебе так у шию гнало женитися?
Відповів не задумуючись. Оксана вже звикла до того, що на будь-яке запитання у нього завжди була готова відповідь. Скаже, а потім уже думає, що він сказав.
— Тебе й кулі не могли наздогнати! — сміялась Оксана.
А й не могли! Повернувся з фронту — подряпини жодної. Тож і тут: відповів не задумуючись:
— Для цього були дві важливі обставини.
— Які, якщо не секрет?
— Не секрет... По-перше — закохався нестямно...
— Отак з першого погляду і закохався?
— Ні, там, у вокзалі, коли я тебе вперше побачив, мені тебе стало жалко. До щему у серці! Така ти була нещасна й беззахисна... А коли ти поїхала, коли тебе не було три дні, отоді я й закохався по-справжньому. Страшенно боявся, що ти назавжди залишишся коло хворої матері. А я ж і адреси твоєї не мав...
Вона одразу ж повірила, що отак можна закохатися. Згадала себе, там, біля хворої матері. Але — щоб сходу до загсу!..
— А по-друге?
— По-друге, почали квартири ущільнювати. Підселяти тих, що стояли у чергах. А в мене ж двокімнатна на одного...
Ось воно що!
— Ти ж і жук!
Аж тепер зрозуміла, чому він так квапився її прописати. Другого ж дня прописав!
Сказав би раніше про це — смертельно образилася б.
— Так я ж тебе по-справжньому полюбив! — переконував гаряче.
А її не треба було й переконувати.
У перший же вечір, коли знову заїли вермут жахливою яєчнею тією, він запитав:
— Ти могла б ще трохи пожити у себе? Доки я умеблюю кімнату. Сама бачиш, на чому я сплю...
"Оце так заміжжя! Чоловік у перший же вечір виряджає із дому!" Однак не заперечила.
Олег провів її до гуртожитку з наполовину спорожнілою валізкою: вирішила, щоб він хоч обідав по-людськи. "Хоч тепер поцілує?"
Поцілував!
Тицьнувся губами холодними, притис, наче боявся затриматись...
— То я побіг... Завтра ж о сьомій вечора... — По дорозі домовилися сходити в кіно.
— Біжи, — сказала прикро Оксана. Дивилася вслід, і чомусь їй хотілося плакати.
VII
А потім вона була йому вдячна за оті десять днів. Коли губи його ставали все тепліші й тепліші. Коли щовечора йшли у кіно чи то парком гуляли і деревина кожна їм кланялась. А в неділю — на річці цілісінький день, де він учив її плавати, і в перший же день ледь не втопив. Потягнув на глибоке, а вона ж вище колін зроду-віку не заходила у воду.
Вона засинала й просиналася з думкою про зустріч наступну, і дівчата, які жили разом з нею, все допитувались, в кого вона отак закохалася, а вона соромилася їм признатись, що вже заміжня, їй самій починало здаватись, що одруження ще жде їх попереду, — аж до того дня, коли розпочалися канікули, і він приніс їй два квитки на поїзд у Крим, до Феодосії.
— Ледь відпросився в редактора. Їдемо завтра.
— Завтра? — жахнулась Оксана. — Та мені ж треба зібратись.
— Та що там збиратись! Я вже дав телеграму, щоб зустрічали.
— Телеграму?.. Кому?
— Однокашникові. Разом училися. Він там редактором. Зустріне й прилаштує де слід.
Рано-вранці заскочив (поїзд о сьомій), вихопив її майже з постелі (збиралася — всю ніч очей не зімкнула), у вагоні одразу ж з усіма перезнайомився, і всі уже знали, що вони щойно одружені, і поступилися їм місцем найкращим, і кожне запрошувало скуштувати смачненького, а у Феодосії їх справді зустрів однокашник, такий же яснооко веселий, як і Олег, і запхнув до "вілліса", що нагадував пофарбованого в зелене жука на колесах, і повіз за кілька десятків кілометрів до татарського селища, що примостилось над морем (татарами тут і не пахло: вивезли всіх до одного, бо розгнівали Сталіна. Навіть Героя Радянського Союзу, разом з росіянкою дружиною, з якою він одразу ж по шлюбові приїхав на деньок погостювати в батьків), і вони, облаштувавшись сяк-так, одразу ж до моря й побігли, й облюбували крихітну бухтоньку, якій Оксана в знак великої вдячності подарувала срібні сережки.
VIII
Вони досхочу й накохатися не встигли: Олега викликали до військкомату та й запроторили на перепідготовку командного складу.
— Привезу ще одну зірочку, — нахвалявсь, сміючись. А їй хотілося плакати:
— Я ж тебе й провідать не зможу! Бо не поруч — десь на Кавказі.
— Не тужи: два місяці пробіжать — і незчуємось.
Все в нього біжить!
Щодня писав бадьорі листи. Що в нього прекрасно, служба йде як по маслу. Та їх не дуже й муштрують: офіцери ж, не рядові.
І в кінці — обов'язкова приписка: "А як пожива наше ліжечко?"
Тільки він міг до такого додуматись: змотатися аж у Київ по ліжко. Он воно і стоїть. Антикварне. Розкішне. З берези карельської. Пропахчене їхніми любощами. Молодими. Ненаситними. Сповненими такою ніжністю, що й сльози навертались на очі.
IX
До його приїзду лишався тиждень, коли подруга покликала на іменини.
Не хотіла йти, але подруга пригрозила, що перестане й вітатись.
Й от же плем'я жіноче: сумувать сумувала, кожен день рахувала, коли побіжить стрічати Олега, а про перманент не забула, й манікюром кігтики оновила, і перед люстром, розглядаючи сукню нову, Олега зустрічати і придбану, навертілась уволю.
І була тим щаслива, що всі чоловіки зупиняли на ній погляди. Особливо колега, який сидів за столом поруч і смішив її дотепами. Обволікав поглядом приязним: одне око світліше, а друге темніше. Вона вперше стріла людину з такими очима.
З кожним тостом, що лунали за столом, їй ставало веселіше й розкутіше. Фліртувала з сусідом — отим легким фліртуваннячком, що ні до чого не зобов'язує, і вальсувала з ним, дозволяючи йому себе притискати, бо випила й одну чарчину, і другу ("Е, хто ж так за іменинницю п'є? До дна треба, до дна!") напрочуд смачного вина.
І коли стали розходитись, відчула, що таки добре сп'яніла.
— Я вас проведу, — шепнув він їй на вухо. І вже на вулиці взяв міцніше під руку.
Довів до будинку, піднявся по сходинах...
— Дякую, я вже сама.
А він не йшов. Чекав, мабуть, поки вона зайде до квартири. Тикала ключем — не могла попасти в замок.
— Дайте я,— прошепотів, наче до чужої квартири скрадалися. Одімкнув двері, зайшов слідом до кімнати, накинувся грубо і жадібно... "Ні!.. Ні!.. Ні-і-і!!!" — волав її мозок, а зрадливе тіло її враз ослабло, розкрилося і впустило у себе...
Пішов, наче втік. А вона лежала розтоптана, розтерзана, знищена. На шлюбному ліжкові.
Згодом зсунулася з постелі пом'ятої, побрела важко до ванни...
Напустила майже окропу, з головою ледь не пірнула: милась — ніяк не могла одмитися. Усе в ній тремтіло, здригалося від огиди, вона так ненавиділа своє тіло підступне, що ладна була його знищити, а разом і болісно нестерпну свідомість. Й оте "Ні!" в розпачі билось під черепом.
Як вона у ту ніч не покінчила життя самогубством, не знала й сама.
X
Від тієї жахливої події минув місяць, і за цей місяць сталося от що. Впродовж тижня, коли чекала — не чекала Олега (не знала, якого Бога молити, щоб він там надовше затримався... Хай пізніше... Ну хоч трохи пізніше... З якими очима його зустрічатиму?..)... За оцей тиждень вона позбулася ліжка.
Антикварного. З берези карельської.
Не могла не те що спати — дивитись на нього!
А як доведеться лягати з Олегом?..
Краще померти!
За півціни оддала, і коли Олег спитав зачудовано: "А ліжко куди поділося?" — пояснила, ховаючи очі, що розвелися клопи. Легіони клопів, замалим кров з неї не виссали, жодним робом не могла од них врятуватися.
— Невже ж я завіз разом із ліжком? — дивувався Олег. — Як же я їх тоді не помітив?.. І вони наче нас не кусали...
Не знала... Нічого не знала... Знала тільки одне: клопи її ледь не з'їли...
Це був жах, про який не варто і згадувати!
Аж сама дивувалася, що отак переконливо бреше.
— А на чому ми спатимемо?
(Продовження на наступній сторінці)