Хоч як дивно, відчув полегшення: зараз не вбиватимуть.
Минули хату, що в ній жили батьки Данька Даниловича, пройшли мимо покинутої садиби Петра Зачепіжного, дійшли до хати покійної Вусті.
— Ану стій! — скомандував Коваленко. І гукнув через тин: — Тітко Оксано, а вийдіть сюди!
З хати вийшла Вустина мати. Сиве волосся розпатлене, голова труситься, очі чорніють проваллями.
— А підійдіть-но ближче.
Незатишно, ой як незатишно Данькові Даниловичу! Волів би зараз бути будь-де, навіть у німців у руках, тільки не отут, на нещадно освітленій вулиці перед Вустиною матір'ю, що підходила все ближче і ближче.
— А погляньте, кого я вам привів!
Зупинилась, втупилася моторошними очиськами своїми, впізнала:
— Ой людоньки, він же мою Вустю убив! Йшла потім за ними слідом, кричала:
— Верни мою дочку! Верни, душогубець!
Забігала то з одного боку, то з другого, поривалася вп'ястися йому в обличчя. Данько Данилович одбивався як міг ("сидір" метлявсь мов скажений), а поліцаї й не думали одганяти збожеволілу жінку.
— Душогуб!.. Душогуб!..
На її розпачливий крик стали вибігати жінки. Багато з них одразу ж упізнали Сокала, і вже декотрі прилучили свої голоси до Оксаниного крику. В тієї ж чоловіка загнали в могилу, в тієї сина або дочку, а в тієї після Данькових відвідин уся сім'я од голоду вимерла — тільки могилки край городу.
— Ведуть, ведуть душогуба!
— Та щоб же тебе й земля не носила!
— Оділлються тобі наші муки, оділлються!
Плач, крик наростав, натовп усе більше розпалювався гнівом, і коли вийшли на майдан перед сільрадою, Вустина мама, зовсім знавіснівши, забігла попереду, вхопила Данька Даниловича за барки:
— Оддай мою Вустю!.. Оддай!..
Данько Данилович, відчуваючи, що вона от-от зіб'є його з ніг, одірвав її руки, щосили попхнув. Жінка впала.
— Убив! — зойкнуло в натовпі. — Та скільки ж він буде вбивати?! Хапайте його, жіночки!
Данько Данилович обернувся й побіг. Біг до поліцаїв, що стояли вже не позаду — попереду, біг і кричав:
— Стріляйте!.. Стріляйте!..
Молодший підняв був гвинтівку, але Василь ударив його по руці:
— Облиш!
Отут і настав кінець Данькові Даниловичу. Його наздогнали, збили з ніг, навалилися, і такий заячий вереск сплеснувсь над майданом, що аж здригнулися, здається, хати...
Потім жінки розійшлися, а посеред дороги лишилася купа лахміття, утоптана в землю.
— Дядьку, він уже мертвий? — перелякано спитав молодший поліцай.
— Мертвішого не буває, — відповів суворо Василь. Закинув за плече гвинтівку, скомандував: — Пішли!
— Куди?
— Шукати підводу. Одвеземо в район. В комендатуру. Секретар же, не будь-хто...
Од Василя і довідався німецький комендант про подію в цьому селі. І комендант же переповів почуте кореспондентові берлінської газети, що забився в степовий цей район. Кореспондент написав цілу статтю, не пожалівши уяви, статтю охоче надрукувала берлінська газета, і, вже перекладена з німецької на російську, вона лягла на стіл людини, вуса якої знав увесь світ. Раз і вдруге прочитала та людина статтю, морщачи низького лоба, а потім узяла червоний олівець і написала: "Наказат беспощадно!" Але й цього їй здалося замало, і вона дописала, ламаючи літери: "Сравнят с землей!" Запалила коротку люльку, що її теж знав увесь світ, помахала сірником у повітрі, пахнула димом, і очі її задоволено мружились.
Так була вирішена доля села, що зачаїлося в далеких степах України. Воно ще сном-духом не відало про лиху оту резолюцію, а вслід за фронтовими нашими частинами, які, стікаючи кров'ю, лягаючи трупом, визволяли місто за містом, село за селом, рухався сформований спеціально підрозділ, який і мав виконати наказ вусатого батька народів.
Це були добре споряджені та вгодовані хлопці: з малиновими погонами на підігнаних шинелях, з новісінькими, що досі не знали жодного пострілу, автоматами. Вони не йшли пішки, а їхали "студебекерами", що могутньо ревіли по розбитих дорогах, — росіяни й українці, узбеки й грузини, білоруси й казахи — повний, як то кажуть, Інтернаціонал, але Інтернаціонал не отой, що повзав, стріляв, замерзав і тонув на дорогах війни у посічених кулями, підбитих вітрами куценьких шинельках, а особливий, виплеканий, вишколений лише для того, щоб нещадно карати не загарбника-ворога, а своїх співвітчизників.
І коли село було звільнене і пройшли через нього обвуглені у боях фронтові наші частини, спеціальний підроздів одразу ж укотив до села. Укотив, оточив з усіх боків, щоб і миша не вислизнула, та за три короткі години й виконав страшну оту резолюцію. Чоловіча половина села, починаючи з дванадцятирічних, була тут же й розстріляна, а жінки з дітьми повантажені на ті ж "студебекери", і колона, завиваючи дужо моторами, рушила вже не на захід, а на схід, до найближчої станції, де її нетерпляче ждав ешелон, сформований з вантажних вагонів. У них і були вкинуті жінки й діти, і ешелон рушив у далеку дорогу — в Сибір. Скільки їх перемерло в дорозі, нікому не взнати, бо ніхто так і не вернувся назад.
Колона залишала село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях.
Кілька днів догорали хати, клуні, комори. Над суцільним пожежиськом колихавсь важкий дим, осипавсь їдкий попіл. А коли перегоріло усе, що мало згоріти, така моторошна тиша залягла над випаленими дощенту садибами, що здавалося — вмерло все живе на землі.
Один тільки солдат і навідався в це прокляте село. Придибав на милицях і довго стояв біля власного випаленого дворища, наче розп'ятий, а потім погойдав за три кілометри, де жила його заміжня сестра. Там узнав усе і з великого горя напився, а напившись, вийшов на вулицю і, б'ючи кулаком в ордени та медалі, що висіли на грудях, кричав: "За що воювали?!"
Та й докричався до того, що загребли і його.
* * *
Минули роки й роки, од села не лишилося й сліду. Тільки зруйнована гребля колишнього ставу і на ній одинока старезна верба. З вигорілим чорним дуплом, у якім запросто сховатись людині, покручена та покалічена, позбавлена цілющої вологи, вона вже давно, здавалось, повинна була б усохнути, а от, дивись, усе ще жила. Просиналась щовесни, розпрямляла покручені суглоби свої, викидала до сонця рідкі котики, а потім вкривалася листом.
І ніхто не підійде до неї, ніхто не погладить потрісканий стовбур.
Ба ні, таки підійшли. Нещодавно, видать, побували з племені отих придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що все списують поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живого, до білої кості: "Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами".
Земний уклін вам, Жоро і Гено!
1991