І вже Данько як неділя, так і йде до району, прихопивши щось із комори ("Здрастуйте! Оце зарізали кабанчика, то не погребуйте нашою свіжиною"), вже Роза так і горнеться до нього, а її мати назива його тільки зятьком. Уже й секретар, Микола Іванович, закидає слівце, чи не пора Данькові подумати про іншу роботу, не вік же сидіти на тому колгоспі, закида-закида, а потім і прямо питає, як він дивиться на те, щоб перейти працювати в район, бо в районі такі люди он як потрібні, на що Данько з більшовицькою скромністю відповідає, що він перш за все комуніст, тож куди його партія пошле, там і буде робити. Партія послала його на роботу в райком, поки що інструктором, а згодом і завідуючим відділом і віддала йому Розу ще до весілля: гуляли-гуляли допізна у паркові та й той... Данько, зірвавши дівочий вінок, і не подумав би кинути Розу, Данько не з тих, він уже й оком накинув, де вони житимуть після весілля, у якій кімнаті отого будинку з ситими вікнами, але тут на всю країну прогримів постріл у товариша Кірова і по містах, містечках та селах почали хапати тих, хто так чи інакше був причетний до цього лиховісного пострілу.
І хто б міг подумати: взяли і Миколу Івановича, першого секретаря райкому, без двох днів Данькового тестя (не вмирала, не вмирала доля Данькова!). Кілька ночей він не спав, обливаючись холодним потом (здавалося, що ось-ось прийдуть і за ним), обходив отой будинок десятою вулицею, щоб не зустрітися з Розою, а тим більш — з її матір'ю, в якої язичок наче бритва, — схуд, змарнів, а виявилось, що й даремно. Чи колишній замах на нього куркульні озвірілої, чи його виступ під час зустрічі з секретарем ЦК запам'ятався представникам з області, тільки на пленумі райкому, що розглядав кадрові питання (зняли всіх секретарів за контакт з клясовим ворогом), рекомендували на посаду першого Сокала Данька Даниловича, і на смерть перелякані члени райкому (кожному могли пришити отой контакт) дружно проголосували за нього.
Тож після того, як Сокало став першим, ніхто навіть подумки не посмів би назвати його Даньком — не будемо називати й ми, а величатимемо віднині Даньком Даниловичем або товаришем Сокалом.
Після історії з Розою (її з матір'ю підмели незабаром славні органи наші та й заслали кудись аж в Середню Азію — теж гора з плечей Данька Даниловича), після того як він повновладним господарем поселився у тому ж будиночку з ситими вікнами, на все, як то кажуть, готове, бо обом жінкам не дозволили навіть зайвої одежини прихопити з собою, перевіз товариш Сокало до себе батьків: обпікшись на Розі, заборонив собі навіть думати про якесь там одруження. Приведеш отаку собі лялю до хати, а потім виявиться, що її любий татусь — ворог народу.
Отак років зо два й просекретарював неодруженим Данько Данилович і ходив би ялівцем до самої війни, коли б якось увечері, засидівшись у райкомі, не наткнувся, виходячи, на прибиральницю, яка, високо підіткнувши спідницю, мила саме підлогу. Сокало як зачепився поглядом об тугі, наче вилиті, литочки прибиральниці, сліпучо-білі стегенця її, так стовпом і став.
Дівчина чи то відчула той погляд, чи просто за чимось обернулася і такими очима війнула в самісіньку душу Данька Даниловича, що в того і кров бухнула в скроні. Відьомські очі — кажуть в народі.
— Ви чого дивитесь?! — весело закричала вона, спідниці, однак, не осмикуючи.
— А куди ж мені дивитись? — запитав розгублено Сокало.
— Ось як дам вам ганчіркою, то одразу засліпить! — ще веселіше закричала вона, не виявляючи не те що страху, а бодай поваги найменшої до першого. — Ич які: за дівчатами підглядати! Проходьте, бо мені треба домити!
Данько Данилович слухняно пройшов (йому чомусь страшенно сподобалось, що ним отак безцеремонно командують) і всю дорогу додому хитав головою: ну й ну! — і всміхався про себе. І за вечерею посміхався, аж батько зауважив: "Що ти там, синашу, таке смішне до рота узяв?" — і, спати лягаючи, коли вже погасили світло, довго дивився у темряву, і йому звідти світили то білі стегна, то відчайдушно веселі очі прибиральниці.
Другого дня він тільки й думав про неї. Не те що весь час думав, весь час думати було ніколи, справ, як завжди, навалилося — вгору ніколи глянути, а коли траплялася вільна хвилина, він на якусь мить завмирав, й одразу ж лунав її дзвінкий голос, ясніло її юне обличчя. Тож цього дня Данько Данилович уже навмисне затримався і хвилювавсь, як молоденький, що вона може не прийти, і майже зненавидів другого, якому теж припекло сидіти допізна.
Врешті другий пішов, і Данько Данилович, поправляючи нервово волосся, вийшов з кабінету.
Вона наче теж чекала на нього. На тому самому місці.
— Прийшли помагати?
— А чому б і не помогти? — набрався духу Данько Данилович.
— То беріть ганчірку та мийте!
Сокало ступив уперед, наче й справді збирався мити підлогу, і вона розсміялася так, що аж сльози набігли на очі.
— Ви завжди такий чудний чи тільки сьогодні?.. Станьте отам, де уже вимито!
Домивала підлогу, а разом цокотіла до нього. Ви не жонаті, еге?.. А чого досі не женитесь?.. А хто вас обпирає-годує?.. А ви не боїтесь їздити на отій машині? (Сокалу виділили саме "емку"). Я б умерла од страху, аби мене посадили до неї... А чого вас усі так бояться? От я вас ніскілечки не боюся... А ви знаєте, де я живу? Недалеко од вас, на тій самій вулиці... Вона щебетала й щебетала, зовсім, здається, не чекаючи, що він відповість, а Данько Данилович слухав її як заворожений. Біс його зна, що робило із ним це веселе дівчисько!
З того вечора Сокало й дня не міг прожити без Галі (так звали дівчину). Та й вона все прихильніше ставилась до нього. І коли одного разу Данько Данилович запитав, чи піде вона за нього заміж, Галя вперше серйозно глянула на нього, в свою чергу спитала:
— А ревнувати не будете?
— Чого б я мав ревнувати?
— Бо я уже мала хлопця.
Новина, як то кажуть, не дуже приємна, але Сокало без цього дівчиська вже не міг прожити і дня. Тож справили комсомольсько-партійне весілля (Галя була комсомолкою), і в затишному будинкові тому появилася молоденька хазяєчка, така метка та рішуча, що батькам скоро й місця не стало: довелося переселитися назад у село, добре, що хати не продали. Сокало дуже швидко примирився з тим, що вона не була уже дівчиною, тим більше що Галя виявилась круглою сиротою, тож із цього боку ніщо не загрожувало успішній кар'єрі Данька Даниловича.
Дітей вони так і не встигли нажити, як почалася війна. Данько Данилович, коли почали евакуйовуватися установи, запропонував і Галі виїжджати на Схід разом із сім'ями начальства районного, але вона рішуче відмовилась: "Якщо уже й їхати, то тільки разом!" Сокало ж евакуюватися повинен був у останню чергу, простеживши за тим, щоб німцеві не лишилось нічого, він до серця узяв заклик товариша Сталіна все палити й нищити, щоб ворога стрічала суцільна пустеля, байдуже, що в пустелі тій лишалися наші ж люди, яким треба було десь жити і щось їсти. Сокало мотався по селах, пильнуючи, щоб не лишилося в полях і клаптика хліба неспаленого, цілого корівника або стайні, наче в тому корівникові або стайні мали жити німці. Сокало, якби його сила та воля, спалив би всі села дощенту, а про те, щоб роздати людям хліб з колгоспних комор чи віддати якусь там худобину, не могло бути й мови. "Німців ждете? Для ворога запасаєтесь?!" — кричав, скаженіючи, Сокало і пускав червоного півня під стріхи гамазеїв та стаєнь, а худобу, яку не встигли погнати на Схід, особисто пристрелював.
Улетів отак і в рідне село і визвірився на Вустю, котра стала замість нього головою колгоспу:
— Чого не евакуювалася? Німців виглядаєш?
Вустя так і не вийшла заміж, в ній назавжди поселилася образа на чоловічу половину роду людського. Всю свою материнську любов вона віддавала поросятам, телятам, курчатам: жоден колгосп не мав такого доглянутого молодняка, як у Вусті. У неї у хаті вічно товклося як не хворе теля, то зачухане порося.
— Зараз же збирайся в дорогу!
Вустині неціловані вуста зав'язалися вузликом:
— Не поїду.
— Ти що?! — закричав Сокало. — Ти думаєш, що кажеш?
— У мене телята лишились.
— Які ще телята?
— Молочні. Не гнати ж їх у дорогу. Пропадуть, — схлипнула Вустя.
— Ти що, лишила телят? Та ти знаєш, що тобі за це буде?! Та тебе розстріляти на місці!..
— Стріляйте. А телят не пожену на погибель.
Ну що робити з божевільною бабою? Сокало полаявсь-полаявсь, потім, щось вирішивши, заспокоївся:
— Пішли.
— Куди? — спитала Вустя: вона вже подумала, що він її зараз стрілятиме.
— До телятника, куди ж іще.
Телят було з півсотні, не менше. Ясні, наче вмивані, мордочки, довірливі очі. Вони так і потяглися до Вусті. Сокало зачинив двері, підпер їх кілком.
— Навіщо ви те зробили? — стривожилась Вустя.
— Зараз побачиш.
Дістав запальничку трофейну, що подарував йому один капітан з частин відступаючих, крутонув коліщатко. Підніс гострий язичок полум'я під стріху.
— Що ви робите?!
Вустя вже не питала — кричала. І не встигла стріха взятись полум'ям, як вона, турнувши Сокала, підскочила, збила полум'я.
— Ти що?! — закричав у свою чергу Данько Данилович. — Ти що собі думаєш?! Ану відійди!
— Не відійду!.. Не пущу!..
Вустя важко дихала, хустка збилася аж на плечі, очі горіли вже зовсім як у божевільної.
— Відійди, кажу!
(Продовження на наступній сторінці)