"Література повоєнних років являла б собою безрадісну картину, коли б поруч з "майстрами" горезвісного соцреаліз-му, кар'єристами та пристосуванцями не жили й не творили люди, які не втратили совість. Люди, які вперто й наперекір офіційній ідеології пробивалися до життєвої правди, часто-густо ризикуючи всім: і більш-менш забезпеченим матеріальним добробутом, і громадським становищем, і званням літератора, а то й просто громадянина. Позбавлені можливості говорити на повен голос, в умовах жорстокого редакторського нагляду й недремної цензури, що в кожному правдивому слові вбачали небезпечну крамолу, вони ніколи не опускалися до того, щоб писати на догоду компартійним чиновникам, видавать "на гора" життєрадісні картини будівників комунізму.
Таким був Михайло Пархомов. Кришталево чесна людина, літератор Божою милістю.
Він належав до покоління, яке наче й прийшло в цей світ для того, щоб показати, що може витримати людина в екстремальних умовах. Важке голодне дитинство часів громадянської, незатишний побут сталінських п'ятирічок, грізні роки другої світової війни. З перших же днів молодший лейтенант Михайло Пархомов на фронті, а що таке фронт в сорок першому — сорок другому роках, можуть уявити по-справжньому лише ті, хто побував у тому пеклі. Коли німецька потужна машина запросто перемелювала наші дивізії, бригади, армії.
Михайло ж Пархомов ще був і євреєм. А євреям, які брали участь в тогочасних боях, потрібна була потрійна хоробрість: хоробрість камікадзе, рокованої на смерть людини, яка не могла плекати надію на порятунок, на те, що її не пристрелять в першу ж хвилину полону. Я особисто знав єврея-роз-відника: більшого відчайдуха в нашому полку не було. Таким же, не маю жодного сумніву, був і Михайло Пархомов. Вся його поведінка вже по війні засвідчувала про це більш, ніж бойові нагороди, що прикрашували груди гвардійського капітана, який повернувся з фронту до рідного Києва.
Оця фронтова закваска, оця прямота і непоступливість лишалися в ньому до кінця.
З ним було радісно дружити. Бо не було друга надійнішого, ніж Михайло Пархомов. Але не було й друга вимогливішого, який не прощав жодного вчинку, що не пасував високому званню людини. Пам'ятаю, як він різко порвав з одним товаришем, що допустився неетичного вчинку".
Якось Чалий у своїх щоденних пошуках підозрілих людей та крамоли висловив сумнів, що Пархомов брав участь у боях. Сказав щось на кшталт: нахапав орденів, десь при штабі пригрівшись. Ще й пройшовся на адресу його національності. (Пишу це зі слів самого Пархомова).
І от — незабутня картина. Приймальня Спілки письменників, за дверима засідає секретаріат. До приймальні поваж-ки заходить Чалий, несучи перед собою власну персону. І тоді назустріч йому зводиться Пархомов. При всіх орденах та медалях. Що їх він ніколи не надівав, навіть у День Перемоги.
Од могутнього ляпаса пенсне Чалого злетіло під стелю, а їх власник повалився на стіл. Ляпас той пролунав не тільки на всю нашу Спілку — він прокотився луною по всіх кабінетах партійних, аж до найвищих. Після цього Чалого інакше, як "контужений Бодя", не називали. А тут іще оскандалився і в одному з московських журналів: підписався під статтею лауреатом премії Лесі Українки, хоча й комітет іще не засідав, і премії ще не ділили,— так хотілося чоловікові ходити в лауреатах. Тож партійним чиновникам не лишалося нічого іншого, як прибрати Чалого з керівної посади, бо якось не личило мати в своїх лавах секретаря з побитою мордою.
А в Спілці ще довго сміялися:
— Один козак знайшовся серед письменників, та й той виявився євреєм!
Щось подібне сталося і з Козаченком, хоча ніхто його по мордасях не бив (а заробляв! заробляв!). Цей уславлений борець з націоналізмом (українським, звісно. Буржуазним, звісно. Яку кадру міг би мати Петро Симоненко, коли б Козаченко дожив до наших днів!)... Цей невтомний борець, цей гладіатор КПРС постраждав на іншому фронті.
Працював у нашій поліклініці прекрасний лікар. Терапевт. Микола Каленикович. Користувався не металевим стетоскопом, а дерев'яним, отакою архаїчною трубочкою, успадкованою ще від діда-прадіда. І якою ж приємною була вона на дотик! Як зігрівала наші серця!
Він завжди писав нам, хворим, не історії хвороби, а "поеми".
— Зараз будемо писати поему. Як вам, голубчику, по-швидше позбавитись капосної цієї хвороби.
Він буквально поставив мою мамусю на ноги — після важкого інфаркту. Мамуся дивилася на нього, як на Господа Бога, для якого не було нічого неможливого.
— Ось прийде Микола Каленикович...— тільки й чули од неї.
А дружині з першого ж погляду визначив правильний діагноз. Після того, як вона побувала не в одного лікаря із скаргою на якесь таємниче захворювання.
— До ендокринологів, голубонько, йдіть. До ендокринологів. У вас щитовидка запалена.
Місяць пролежала дружина в ендокринології. І Микола Каленикович її провідував чи не частіше од мене. Забігав після роботи по дорозі додому.
А біленький платочок, що його якось привіз моїй мамусі з Москви.
— Скиньте геть отой чорний, бо він вам не личить. Надіньте ось цей... Та ви на двадцять років помолодшали! Хто це сказав, що вам сімдесят!..
І треба було бачити, як берегла той платочок мамуся.
До нього вишиковувались на прийом цілі черги. Тільки до Калениковича! І як наслідок — заздрість. Хвороба, від якої не застраховані навіть лікарі. Та й ще чимось не вгодив головному лікареві: мав до біса незалежну натуру і частенько воював із начальством. А тут і медсестра прибігла в сльозах: Микола Каленикович примушує записувати до медичної картки хворого історію його хвороби. "А чого це я повинен писати? Мені хворого треба оглянути, розпитати детально. А нашим лікарям за тією писаниною ніколи й на хворого глянути". Та ще вирядив із кабінету одного письменника, що зайшов разом із жінкою: "Ви на свою жінку і дома надивитесь!" А письменник був ревнивий, як той таджик з високогірного аулу, що якось підсів до нашого багаття:
— Завтра іду в район. До лікаря.
— Захворіли?
— Ні, я здоровий, слава аллаху. Жінка захворіла. Щось у грудях болить.
— Так ви жінку й везіть.
— Хто ж жінку до лікаря возить! Сам поїду. Покажу, де в неї болить, лікар і дасть порошків...
Тож ревнивий письменник і накатав отакенну заяву на Калениковича, який посмів вирядити його з кабінету.
А ще... Та хіба мало можна знайти зачіпок, коли треба звільнити людину з роботи!
І згуртований довкола головного колектив почав діяти. А оскільки з професійної точки зору до Миколи Калениковича неможливо було придратися, то й почали порпатися в його біографії, розсилаючи гінців в усі кінці, де він жив і працював. І Микола Каленикович, допечений до живого, якось вигукнув, ткнувши пальцем у головного:
— Ще Геббельс сказав: побільше брешіть — щось та залишиться!
Оцей його вигук і став головним козирем, коли його доля вирішувалася на секретаріаті (поліклініка була спілчанською): "Він посмів цитувати Геббельса!"
Та ще те, що проти Миколи Калениковича виступив весь колектив. А колектив завжди правий — один із постулатів радянської влади.
І коли ми, хворі, стіною стали на захист нашого лікаря, нас постулатом оцим в основному і побивали. Та ще тим, що Микола Каленикович посилався на Геббельса.
Дійшло до того, що ми написали на секретаріат великого листа, зібравши підписи хворих. Та з листом, цілою делегацією, і вирушили на прийом до Козаченка.
Козаченко категорично відмовився нас прийняти. На поріг не пустив!
Тут уже, як кажуть, найшла коса на камінь: ми сіли та й написали листа в цека. На ім'я Щербицького. Не про Калениковича вже писали, а про те, що Козаченко відмовився прийняти делегацію письменників. Вислухати думку колективу.
І чи то Козаченко вже зіграв свою роль і навіть в очах начальства став одіозною постаттю, чи якимось несподіваним вітром повіяло, тільки лист наш не загубився в численних коридорах цека, і Козаченка невдозі прибрали з посади, видавши за вірну службу чотиритомник чи п'ятитомник його безсмертних творів.
Миколу Калениковича таки звільнили з роботи, не порахувавшись з думкою хворих, а я вже в "Містечкових істо--ріях" опублікував "Колектив і Колядко" і слово "колектив" навіть не дійшло до цензури — викреслив рішуче редактор, та отак з урізаним заголовком ("Колядко") історія ця й була опублікована. І обійшлося, на диво: ніхто не закинув, що автор наводить тінь на здоровий радянський колектив. Може тому, що в повітрі повіяло якщо не новою відлигою, то передчуттям якихось змін, і флюгер над будинком цека, спрямований строго на Москву, ледь-ледь ворухнувся.
Першим секретарем Спілки став Павло Загребельний, а секретарем парткому — Борис Олійник. У Спілці одразу ж повіяло демократичним тим духом, що про нього ми вже й забули. Павло, сам талановитий до біса, став пригрівати таланти, особливо з молодшого покоління, на декади літератури й мистецтва запрошувалися такі бунтарі, що до цього їх і близько не підпускали до всесоюзного дійства, досить згадати хоча б Ліну Костенко чи Григора Тютюнника. У Павла вистачало сміливості вступати в суперечку навіть з працівниками цека, відстоюючи власну думку, оновлений партком його дружно підтримував, до того часу, поки між Загребель-ним і Олійником пробігла ота киця, що завжди розпалює чвари. І Спілка розпалася навпіл.
Я не знаю точно першопричини тих чварів. Розповідали, що Загребельний в колі друзів пожартував над Олійником і один з отих "друзів" одразу ж той жарт у вушко Олійникові й відніс, приперчивши доброю долею власного домислу. Думаю, що таке могло статися, Загребельний взагалі щедрий на гострі слівця. Недипломат по натурі, він ніколи не стримувався, і в Спілці сміялися, що Загребельний не може піднятися на другий поверх по сходинах, не наживши двох-трьох ворогів.
Якось до нього прийшов поет, що подавав, як то кажуть, великі надії. Просить, щоб Спілка посприяла встановити телефон на квартирі. Без телефону він, бачте, не може творити.
— А в Шевченка був телефон? — вигукнув Загребельний.
І хоч потім добився, щоб цьому поетові таки поставили телефон, все одно нажив ворога.
А другий поет, який у той час працював у "Літературній Україні" і публікував у тій же газеті бездарні вірші. Ну, публікував і хай би собі публікував,— їх, отаких, хоч косою коси, але ж треба було, щоб ті вірші впали в око Павлові. Взяв та й процитував одного вірша на черговому пленумі, назвавши і його автора,— спочатку від першого рядка до останнього, а тоді від останнього до першого. Ефект виявився разючий: набір фраз, абсолютно позбавлених змісту. Не кажучи вже про будь-яку ознаку поезії.
І ворог — готовий. На все життя ворог.
Я й досі подибую вірші цього поета. І хоч підписується він уже не просто поет, а поет-академік і не одну премію має, але, далебі, де ж тут поезія?
Отаких людей і став гуртувати довкола своєї особи Борис Олійник, вирушаючи в хрестовий похід проти Загребельного.
Та ще став активно підливати масла у вогнище і видатний наш прозаїк, якому історичні романи Загребельного заступили сонце.
Ці романи, починаючи з першого ("Диво"), користувалися величезним успіхом у читачів. Стотисячні тиражі розкуповувались буквально протягом кількох днів, я вже згадував про те, що вони перепродувалися потім з-під поли по ціні, в десять разів вищій од номінальної. І це було не просто чтиво: високохудожній аналіз історичних подій, про які йшла мова.
Не можна було відмовити авторові і в сміливості: Павла вже як несло, то несло. Я вже згадував про "Південний комфорт", написаний наче спеціально для того, щоб звернути собі шию, та ще й напередодні шістдесятиліття, коли йому, як першому секретареві Спілки письменників, світила не тільки зірка Героя Соціалістичної Праці, а й звання академіка. А його "Первоміст"! Коли я прочитав цей історичний роман, мені стало"по-справжньому страшно за автора. Ну, самі посудіть: в час, коли на всіх рівнях кричали про мости єднання народів і націй під егідою великого російського народу, Загребельному стукнуло в голову написати роман про перший міст через Дніпро і воєводу при тому мостові. Якому байдужісінько, хто мостом тим скористається, хай і татаро-монгольська орда ним прогуркоче, нищачи Київську Русь, г аби лише він, воєвода, лишився при тому мостові. | Перегук із сучасністю, як полюбляли писати тогочасні * критики, лунав на кожній сторінці цього роману-памфлету. Всі сучасні мостовики мали піднятися в похід на автора, щоб стерти його в порошок, і... на диво, все обійшлося. Роман просто лишивсь непоміченим — розумні промовчали, а дурні не зрозуміли нічого. Унікальний випадок!..
Кілька років нашу Спілку колотило у чварах, і це були не кращі її роки. Аж доки Павло Загребельний кинув на стіл заяву про звільнення (і тут проявився його вибуховий характер) , а Олійник благополучно перебрався невдовзі в Москву (пройшов по партійних списках у депутати) — на високу посаду заступника голови Верховної Ради, де вже в тій іпостасі проголосував за збереження СРСР, тобто Російської імперії, яка залізним зашморгом душила всі народи і нації.
І зараз, коли я бачу на екрані телевізора Бориса Олійника, члена цека компартії України, цього філіалу російської, вірного соратника Петра Симоненка, який спить і бачить мою державу у ярмі всесоюзному, мене так і підмиває спитати:
— Шановний Борисе Іллічу! У вас не тремтіла рука, коли ви голосували за збереження імперії зла?
Мабуть, що не тремтіла... Не дрогнула.
Щоб покінчити з цією темою, мушу написати про те, як одна кадра Бориса Ілліча опублікувала в "Літературній Україні" статтю, присвячену пам'яті видатного українського письменника Феодосія Рогового. Ця кадра у статті тій докоряла Спілці письменників, що ніхто, чуєте, ніхто! — не допоміг Роговому, тоді ще невідомому авторові "Свята останнього млива" видати цей роман, що заліг у видавництві "Радянський письменник" з негативним відгуком редактора. Ніхто, окрім, звісно ж, Бориса Ілліча, який як став на сторожі біля літературної колиски цього письменника, так од неї й не відходив.
Мене обурило не тільки безсовісне перекручення фактів, а й тон підлабузницький, що ним була наскрізь просякнута ця, з дозволу сказати, стаття: вельмишановний Борис Ілліч і чути не чував ні про Рогового, ні про "Свято останнього млива", доки цей роман не побачив світ. ~ ' —--
От як це було насправді.
Якось мені зателефонував Юрій Мушкетик:
— Ти можеш до мене зайти? — Мушкетик мешкав, та й досі мешкає у квартирі навпроти.
— Передаю тобі велике прохання Загребельного: прорецензуй один роман.
— А це так терміново? — Я саме з головою поринув у написання роману і читати та ще й рецензувати щось чуже мені не дуже світило.
— Терміново. Рукопис уже більше року маринується у видавництві. З негативним відгуком редактора.
— А ви з ним знайомились?
— Прочитали. Павло і я. Це по-справжньому талановитий роман. Треба його рятуватиГ Павло теое дуже просить: візь-" мися.
Загребельний до мене отак звертався не вперше. Ще невдозі після того, як очолив Спілку, добився у найвищій інстанції дозволу на видання творів Антоненка-Давидовича, який волею КДБ був позбавлений будь-яких засобів до існування. І відразу ж мені зателефонував:
— Толю, візьми на рецензію рукопис Антоненка-Давидовича.
Що я й зробив з великим задоволенням.
Тож, перервавши свою писанину, я другого ж дня пішов у видавництво, забрав рукопис, прочитав і написав позитивну рецензію.
Але навіть після цього видавництво ще довго маружило роман Рогового. Написаний, до речі, задовго до "Прощання с Матерой" Распутіна, що набув такого широкого розголосу.
Тоді вкінець розгніваний Загребельний викликав директора видавництва і пригрозив, що винесе це питання на президію. З усіма можливими наслідками.
Так цей роман нарешті побачив світ.
От про все це я й написав до газети.
А що ж кадра? Заперечила? Пробачилась?
Кадра облизала Божу росичку й промовчала. Наче нічого й не сталося.
Не можу не навести два листи Феодосія Рогового, щоб читач не подумав, що я в свою чергу перекручую факти, набиваю собі ціну. Хай свідчить за мене цей прекрасний і по-тю-тюнниківському чесний письменник, який так передчасно полишив цей світ.
"Шановний і дорогий наш Анатолію Андрійовичу!
Радий, що моя книга привернула вашу увагу. Багато з чим погоджуюсь — спасибі,— хоч воно, не в докір вам кажучи, якщо до всього (всіх) прислухатися, то ніколи буде самого себе слухати. Ото і "Пролог", і "Більшовик" — наслухані, писані навздогінці для "порятунку"... У "Шелесті ночі" гріхи письма усі мої.
За схематичність образу Лядовського. Не кажу, що він жи-вий-живісінький, годен зійти з сторінок між моїх людей. Одначе цей чоловік діє (живе) і в наступному уривку (тобто в книзі "Осердя в неї ще живе") і в наступному уривку мого "навижиттєвого" задуму (до речі, вона — ця книга — відхилена "Молоддю" з припискою "друкувати ще рано" — дуже непереконливо рецензована О. Гижею).
Ви щиру правду кажете: сам я нічого путнього до "Свята"... не додам, бо його "дзвони" гудуть у мені вже іншими тонами. Єдиний вихід — сумлінна людина (редактор), якій би можна було у всьому сповідатись, покластись на її худ-смак і... гром, совість.
З щирою прихильністю. О. Роговий
Устимівка.
30.ХІ.1979, п'ятниця. Р. 5. Якщо вам не трудно, то скажіть, будь ласка, що ж мені робити з рукописом далі? Він уже скрізь бував. А тепер куди ще?"
А ось другий лист, після якого, коли я дав його прочитать Загребельному, той буквально сказився:
— Негідники!.. Ні, треба їх розганяти!.. Вони мені цю книгу в зубах принесуть!..
"Дорогий Анатолію Андрійовичу!
Будучи в Києві я так і не зумів з вами, добрим і чесним, познайомитися. Не зумів, бо сам не наважився йти до вас, а Григора (Тютюнника.— А. Д.) не знайшов (говорили, був десь у Баришивці чи деінде). Мені чомусь віриться, що зустріч з вами дала б мені хоч трішки сил ще побути на цьому світі.
Пробачайте, якщо ця сповідь для вас неприємна, але чую, що в мені рвуться якісь волоконця, руки випускають шовкову нитку... життя.
Приблизно у різдвяні дні заходив у "Рад. письменник", стрічався і розмовляв з видавцями. Нічого не второпав, а ще менше зрозумів, що воно і як. Виявляється, ще потрібна друга рецензія — яка, чия, навіщо — не питайте, не знаю.
Оце сиджу, як на голках,— жду... жду... жду!..
Пробачайте за настирливість: одним з потенціальних редакторів "Свята останнього млива" могли б стати і ви, Анатолію Андрійовичу,— не пропонували вам? Тепер увесь світ такий потайний, що годі будь-що в кого дізнатись. То куди ж мені, як не до вас, Анатолію Андрійовичу?..
Щиро ваш Роговий
6.ІІ.1980, середа".
Видавці, одержавши добрячого прочухана од Загребельно-го, роман Рогового невдовзі й випустили в світ. А в мене лишилася гірка листів Феодосія Рогового — запечена сповідь враженого важкою недугою письменника, якому було так нелегко пробиватися зі своїм правдивим письмом до читача...
І не можу не навести ще одного листа, що його написав мені Роговий невдовзі після похорону Григора Тютюнника.
"Дорогий Анатолію Андрійовичу!
Не вийшло так, як сподівалося. Як таки жорстоко вийшло!.. Кожна клітинка зболена до крику...
Я, зрозуміло, чув ваші слова за поминальним столом, бачив ваші гіркі сльози... але не міг саме тоді до вас признатися... не міг. Не покладіть на мене образи, дорогий Анатолію Андрійовичу, не треба. Адже ви один з найщиріших друзів Григора, нашого найсвятішого Григора,— ближчої духом людини я не мав, і мені так хочеться з вами говорити... Це станеться, якщо наше благополуччя... Будьте здорові і жалійте хоч самі себе.
Щиро Роговий
1 ЗЛИ. 1980, Устимівка".
Нам так і не пощастило поговорити по-справжньому. Була єдина зустріч, мигцем, на ходу, на сходинах Спілки, я його запрошував до себе, він мене у свою Устимівку запрошував... Хай пізніше... Хай згодом, коли трохи звільнюся... А потім уже стало запізно...
Куди ми весь час поспішаємо?.. Куди квапимось?..
Чи не до отієї могили, до якої я провів свого часу мамусю?
Цей біль пектиме до скону. Хай не такий уже несамовитий, що лишається лише задихнутися, хай минуло вже вісім років — час лікує все — неправда, не виліковує! Коли обривається зненацька добра частина твого життя, коли починаєш себе відчувати осиротілим навіки, коли поперед тебе — до отієї ями неминучої — вже нікого немає і ти з кожним кроком до неї все ближче і ближче: не повернути назад, не звернути, не обійти,— тобі часто здається, що ти у всьому світі один, тільки ти і ота яма, що невблаганно чекає на тебе.
Померла мамуся. Лежала в домовині застигло відчужена, в неї було як ніколи маленьке обличчя, вона перед смертю наче повернулася у власне дитинство, до отих витоків, до світлих джерелець, що дають нам життя, і я сам, схилившись над нею, над мертвою, відчував себе п'ятилітнім Толічкою, який стрічав щоранку мамусю, коли вона виходила з сонця, що підкочувалося прямо до воріт нашого двору, і свято вірив, що моя мамуся безсмертна, хай зорі всі щезнуть, хай сонце погасне, а моя мамуся наді мною сяятиме, і те світло ніколи не згасне...
Я стояв, схилившись над нею, а мені в очі сяяла якась неземна посмішка, що освітлювала її лице перед тим, як вона пішла з цього світу... Коли приїхав зі Львова мій брат Серьожа і подарував їй сорочку. Вона й на хвилину не розлучалася з тією сорочкою, все її гладила, все її пестила і казала раз по раз:
— Це мені Серьоженька купив!
А як вона щоразу просила мене, коли я заглядав до неї:
— Посидь зі мною!.. Посидь!..
А мені все було ніколи — подовше посидіти з матір'ю. Я все кудись квапився, все кудись біг...
Вже перед смертю мамуся сказала моїй дружині:
— Коли я помру, ви мене одвезіть у крематорій і підза-хороніть до тьоті Ані... А як Толюся помре, тоді перенесете до нього. Я хочу коло нього лежати...
Ми так і зробили, мамусю... Так і зробили...
Завезли тебе й до церкви. Бо ти ж потай вірила в Бога, все життя вірила, хоч і боялася признаватись, щоб не довідалися лихі люди... Я сам, як дитину малу, відвіз урну на кладовище та й підзахоронив до твоєї сестри, і щоденно відвідував, міняючи квіти, бо така спека стояла, що й небо кипіло... А коли настав час їхати в Мохнач: на все літо, за двісті кілометрів, до Києва не дуже наїздишся — я купив букет квітів, розділив його навпіл та й поставив у двох баночках, повних води,— над тобою й над тьотею Анею, а через тиждень навідався (замотався, у Мохнач збираючись)... Коли прийшов із свіжими квітами — попрощатись до осені, то мене всього так і струсонуло: над могилкою тьоті Ані квіти почорніли, пожухли, до землі опустилися, над тобою ж, мамусю, стояли, як живі, мов щойно принесені. Ще й росичкою вкриті.
Всі оці дні ти була над ними, затуляючи од спеки, од сонця, ти їх збризкувала, не даючи їм зів'янути, ти на них дихала: "Це мені Толюся приніс!.." Ти подала мені знак з того незбагненного світу, в який і мені доведеться невдовзі піти, ти наче казала: "Не бійся, все буде гаразд!", як казала колись, переводячи вперше через високий поріг,— у двір такий ясний та широкий, що йому кінця-краю немає...
Як мені хотілося взяти ті квіти з собою!
Але я не наважився. Навіть доторкнутися до них не посмів...
III
Цей розділ — найкоротший.
Як і всі оті роки, що їх мені лишилося прожити. Що збігають, збігають невпинно і затримати їх успромозі хіба лише пам'ять. Та й та стає все куцішою й куцішою, як вуздечка, що нею я намагаюся утримати хоч на хвилину життя, яке шалено мчить мимо.
Скільки подій відбулося в ці роки останні! Скільки подій!
Коли ми з моїм сусідом Костенком не раз журилися, що цей есесер стоятиме ще, мабуть, не одну сотню років, перемелюючи наш нещасний народ на "русскоязычные" висівки, коли говорили, що хіба що третя світова війна, хай навіть термоядерна, хай розвалить цю прокляту імперію, чи могли ми тоді навіть у найсміливіших думках допустити, що "союз нерушимый" без жодної краплини крові тихо-мирно сконає у Біловезькій Пущі? І то хто покладе на смердючий труп поминальні вінки? Комуністи, вчорашні функціонери з ешелону найвищого, які ще недавно з піною в роті відстоювали "єдиную и неделимую",— згадаймо хоча б дискусії секретаря цека КПУ Кравчука і представника Народного Руху Драча?
Коли київське студентство вирушило голодувати на площу, до підніжжя комуністичного ідола, на транспарантах, що майоріли над молодечими головами, не було, здається, і слова про вихід з СРСР: лише відставка Фокіна і федерація замість союзу.
Коли арсенальці підійшли під стіни Верховної Ради з вимогою змінити весь уряд і підняли велетенський транспарант, на якому був намальований Богдан Хмельницький — копія пам'ятника на Софійській площі: сидячи на коні, Богдан простягав у бік Москви не булаву — дулю, ще й напис: "Богдан схаменувся, а ви?", а депутати, як пацюки, перелякані виглядали у вікна,— навіть тоді важко було повірити, що Радянському Союзові — три чисниці до ганебної смерті.
Мітинги, мітинги, мітинги... Живий, ще небачений світом ланцюг од Західної України до Києва, жовто-блакитні прапори, що їх уже не сміла зривати міліція. Я бачив міліціонера: якась західняночка, що приїхала аж зі Львова, приколола йому на лацкан мундира жовто-блакитний значок, і він розгублено питав свого начальника:
— Что мне с ним делать?
Ми бігали на всі оті мітинги, ніг під собою не чуючи, ми хрипли од крику: "Слава!.. Ганьба!.." — ми годинами сиділи біля телевізорів, дивлячись засідання Верховної Ради, і московської, й нашої, як найцікавіші в світі спектаклі: вирішувалось наше майбутнє! — нам було не до творчості, все написане нами вмить здрібніло й померкло під дужими вітрами подій, і добре, що за моїми плечима лишилися не тільки "І будуть люди", "Біль і гнів" — так до кінця і не пройдений мною Чумацький шлях мого народу, а й сільські, містечкові та міські історії, а то навряд чи я зміг би їх написати.
Особливо історії. Такої перебудови всього себе, такого повного зречення набутого досвіду не вимагав од мене жоден твір, досі написаний.
Скільки я мав лиха з цими історіями! Коли рипнувся їх друкувати.
Пригадую, як поніс перші три до "Вітчизни". Серед них і "На поруки". Коли десь за місяць зайшов Валентин Речме-дін, мила сердечна людина, тримаючи мої історії в обох руках, звернувся до мене:
— Дорогий Толю...
— Можеш не продовжувати,— перебив я його.— Забракували.
— Злякався Дмитерко. Хоча б не оцей прокурор!.. Буквально видер з рук Речмедіна рукопис, побіг до Дми-
терка, головного редактора журналу,— він мене не пустив далі порога. Отак через поріг і перегавкувались. Я ще йому сказав на прощання:
— Ви нагадуєте мені польського жовніра. Який наваляв у штани, а потім випра вдову вася: "Я не від страху, я од злості..."
І довелося мені на противагу негативному прокуророві, якому закон був, як дишло, вставляти архіпозитивного секретаря райкому партії (аж самому гидко було!) — постать ходульну й схематичну.
А як мені викидали, вже у видавництві, назву "Українська вендетта"!
Ніззя!
■— Чому не можна, чому? — кип'ятився я.— "Русский лес" можна? "Русский характер" можна? "Русская душа" можна? А чому не можна "Українська"?..
А у відповідь залізобетонне: ніззя!
Так книга була й видана під безликою назвою "Постріли Уляни Кащук".
А випадок з "Містечковими історіями"! Мало, що поміняли заголовки ("Гром победи" на "Гапочку", "Колектив і Колядко" на просто "Колядко") та повикидали цілі абзаци, а ще й головний редактор Стаєцький вдався до такої акції, що в нормальну голову вкластися ніяк не могло.
Я саме лежав у лікарні після операції, коли він мені зателефонував:
— Анатолію Андрійовичу, як ви себе почуваєте?.. Видужуйте, дорогенький, видужуйте... А я до вас ось у якій справі. Не хочеться вас засмучувати, але цензура відмовилася підписати вашу книгу до друку. Терміново подзвоніть Загре-бельному, може, він щось удіє.
Пізніше виявилося, що Стаєцький сам дзвонив до цензури:
— Там ми вам надіслали підписану до друку верстку Дімарова, так ви пригляньтесь пильніше. Суцільна антирадянщина.
— Так навіщо ж ви свій підпис поставили?
— А що я мав робити, коли все спілчанське начальство на мене насіло!..
Але й це вже позаду, і це вже, як то кажуть, історія, і мені настав час прощатися з читачем: стукнуло сімдесят літ — схаменутись не встиг. Щоквітня виїжджаємо з моєю дружиною, моїм першим читачем, помічником і редактором, у Мохнач, де замолюємо минулі партійні гріхи: вирощуємо хліб і до хліба, бо як же можна прожити на пенсію? — та плекаємо надію, що Україну не зведуть до могили симоненкй і К°, не затопчуть слони (наче їм уже й місця немає в Африці) і північний сусід врешті-решт позбудеться великодержавницької шизофренії, а наші хохли доморощені перестануть чубитись на потіху сусідам, і Україна таки зведеться з колін і стане нарешті Державою.
Бо інакше — неварто й жити на світі!
Та ще лишається додати кілька слів про моїх друзів сердечних із Австралії: про родину Ткачів-Нитченків. Про Лесю, авторку прекрасних оповідок, повних народного дотепу, про її чоловіка Віктора, напрочуд сердечну людину, про їхнього сина Юрка, який на чужині виріс патріотом України і несе її слово в найдальші закутки світу, про патріарха української літератури Дмитра Нитченка, автора мудрих і повчальних книжок. Уклін їм за те, що вони, отакі, є на білому світі!
І от же (чорт мене водить!) не можу не написати про те, як Юра Ткач, видавець моїх книжок англійською мовою, скористався моїм запрошенням та й приїхав до мене в Мохнач, де я саме ставив фінський дерев'яний будиночок замість глиняної хати, що геть завалилася (вуж виткнув цікаву голівку прямо в обличчя моєї дружини, що саме поралася в сінцях). Ставили цю дерев'яну споруду майстри з Великих Канівців, хлопці, нівроку їм, і попрацювати і випити, і коли вони довідалися, що приїжджає капіталіст з Австралії (а в їхній уяві за кордоном ніхто, крім капіталістів, і не живе), то занепокоїлись: як так не вгостити заокеанського гостя?! Наловили риби, зарізали півня, затіяли варити юшку, та не просту — архиєрейську, а до юшки дістали бутель самогону, од кількості градусів аж синього, та й стали виглядати дорогого гостя. Та не встиг Юра ступити до двору, як яструбом налетів голова колгоспу Володимир Дмитрович Івко: "Ви що, надумались од мене отакого гостя ховати?" — ухопив бідного Юру за шкірку та до машини — тільки гуркнуло вслід.
Ступив за годину Юра до двору: борідка набік і очі танцюють.
А тут уже і юшка на столі парує, і пол у стаканчики повні.
— Юрко, може, досить? — запитав я обережно Юру Ткача, дивлячись, як мої майстри наповнюють щедро оті підступні посудини.— Нам же завтра рано вставати!
— Що?!. Та я!.. Та ми!..
— Ну, як знаєте. А я піду спати, бо мені вести машину. Роздягнувся, ліг. Чую: Юра співає.
Склепив очі. Чую — Юра танцює. Гуцає, аж шибки дзеленчать.
— Гоп!.. Гоп!.. Гоп!..— заохочують його кляті дядьки...
А вранці не міг добудитися Юри. Не одривав од постелі — одклеював.
Не хочу звинувачувати Юру в тому, що сталося. Та привези цим чортам самого президента Сполучених Штатів Америки, і той од них рачки полізе!
А його мама, пані Леся, вже винна сама. Ну, хто ж віддасть усі до копієчки гроші жебрачці, хай і з дитиною, коли ще треба добиратись додому? Та по дощу. Та без парасольки.
А вона взяла та всі грошики й вигорнула. До останнього п'ятака, що ой як би згодився в метро! І тьопала пішсчки під зливою через увесь Київ, од Політехнічного аж до Хрещатика.
Чи вони усі такі, з отієї діаспори?
Мені дуже пощастило на знайомство з цими людьми. І Євген Стахів, під час війни організатор підпілля в східних областях України, людина-легенда, за яким полювало гестапо. Це він організував підпільну групу в Краснодоні, а Фадеев його потім вивів у "Молодой гвардии" як запроданця й зрадника. І Степан Горлач, що охрестив Україну, її незалежність. І Петро Балєй, що надіслав мені свою мудру книгу із зворушливим написом. І, врешті, Іван Кошелівець, чи не найсвітліший розум в діаспорі, автор ґрунтовних досліджень літературного процесу на Україні.
Я пишаюся цими людьми, які і зараз готові покласти життя за Україну.
Замість епілогу
П'ятнадцять років тому в мені заворушилася повість. П'ятнадцять років я ношу її в собі, як найбільше свято і найбільше прокляття: моїй німоті, моїй неспроможності втілити її в слово. П'ятнадцять років я шукаю тієї форми, у якій, у єдиній, ця повість зможе появитись на світ.
І якщо я її врешті-решт напишу, лиш тоді зможу сказати:
— Я немарно прожив на цім світі.