Ото ж я по півроку мешкав у Будинку творчості, літо проводив у далеких мандрах та навідувався регулярно до Мохнача. Та ще десь в шістдесят четвертому чи п'ятому році попав до військового шпиталю на операцію: в роки війни нахапався осколків, і вони стали ворушитися, болісно про себе нагадуючи, а ліва рука — усихати. Мене, рядового стрілка-кулеметника згідно військової книжки, з огляду на моє звання письменницьке, не поклали до рядових, а помістили у велику палату, де лежали суціль відставники-полковники.
Це була особливо реакційна, особливо темна публіка. Майже всі вони мали лише початкову освіту (ледь перебиралися з класу в клас, а то й по два роки в одному класі сиділи) і мріяти не могли — досягти таких високих чинів! Ну, старшого сержанта... Ну, старшини, якщо особливо поталанить... Але щоб полковника чи навіть майора!.. Та недаремно сказано, що в ранці кожного солдата лежить жезл маршала.
Почалася війна, і за чотири роки напекла стільки майорів, підполковників та полковників, що їх вистачило б на всі армії світу. Відправлені масово у відставку Хрущовим. (О, як вони його ненавиділи! Гітлера й того могли б простити, цього ж — нізащо!) Кинуті Хрущовим у цивільне життя, вони жили з головами, оберненими тільки назад. Не сучасним, не майбутнім навіть цікавились — тільки минулим. Де походжав милий їхньому серцю генералісимус Сталін, де було їхнє найбільше свято в житті: Отечественная. Що нарядила їх в погони полковників.
Тож цікавились вони переважно війною минулою і, дасть Бог, майбутньою. Вітчизняна давно вже закінчилась, та в їхніх серцях солодко гриміла і досі, а в сучасному світі їх цікавили тільки військові конфлікти: чим гарячіші — тим краще.
— И что они там хорохорятся? — Це — про Ізраїль.— Да арабы их мгновенно прихлопнут!
— Наших русских ребят бы туда — давно бы от того Израиля мокрого места не осталось!
— Не говорите: там наши инструкторы. Они натаскают арабишек.
Про Сполучені Штати Америки, громадян яких називали презирливо "американками":
— Пол-Берлина им отдали, а благодарности никакой!
— Жаль, не пришлось с ними в сорок пятом схлестнуться. На всю жизнь научили бы свободу любить.
Про Китай:
— Вооружили на свою голову китаезов! Пару б бомбочек на них! Водородных!..
— Людей много погибнет.
— А что их жалеть, желторотых!..
А то засперечаються про нагороди, яка медаль почесніша: "За оборону Сталинграда" чи "За взятие Берлина". До ножів доходило!
Читали ж лише "Красную звезду", називаючи її любовно "Звездочкой". Уголос, гуртом, від заголовка аж до підпису редактора. Цивільні газети, навіть "Правду" московську не хотіли й до рук брати:
— Там сплошное вранье!
Спілкувалися виключно російською, хоч майже всі були українцями, а точніше — хохлами. Та воно і недивно: все життя прослужили в армії, в цій м'ясорубці русифікаторській. Тож давно вже забули, коли й називали себе українцями.
— Мы — русские...
Мене зустріли настороженими поглядами: "Кто таков, что в гражданском?" Я, знаючи цю публіку, з порога відрекомендувався полковником та ще й Генерального штабу (спробуй назватися рядовим — весь час горшки з-під них виноси-тимеш), і погляди їхні враз потеплішали: "Свой". Стали допитуватися, чи не стрічався з маршалом Жуковим. Аякже, стрічався майже щодня. Навіть кілька разів пощастило до туалету разом сходити... Мене понесло, як барона Мюнхгаузена, я напускав на себе якомога більше туману (працював у контррозвідці, тому, самі знаєте...) і невдовзі про мою особу заговорили з пошаною:
— Он с самим маршалом Жуковым встречался!
І це мене вберегло від розиграшів. Що ними стрічали кожного новенького.
Зате відігралися на підполковникові, який ліг слідом за мною.
В перший же день підмінили посудини, що принесли йому для аналізів — для калу й мочі. Для мочі поставили порожній флакон з-під одеколону з такою крихітною дірочкою, що й піпетка не пролізе, а для калу — велику коробку з-під пеніциліну, теж порожню: двадцять ампул було в тій коробці і для кожної облаштоване окреме гніздечко. Він спершу ухопив флакон, заглянув у дірочку, навіть хукнув у неї:
— Как же ее заполнять?
— Пулеметными очередями!
— Думай, подполковник, думай.
І роденівська статуя думала. Довго носився з флаконом, нарешті — евріка! Дістав сірник, той кінець, де головка, вставив собі, а другий — у флакон. Пішов до туалету. Повернувся сяючий: надоїв повен флакон.
З коробкою справився швидше. Вистругав спеціальну лопатку та й став розкладати призначений для аналізу кал у кожен чаруночок. Трудивсь, як бджола.
Сестри попадали, коли він приніс все те добро на аналіз... Потім настала черга для аналізу поту.
— Смотри, подполковник, сюда. Вот баночка, а в ней два тампона марлевые. Закладывают оба тампона под мышки и бегом арш на лестницу! Вверх — вниз, вверх — вниз, в темпе, в темпе, не останавливаясь, пока тампоны как следует не пропитаются потом. Отожмешь в баночку и тем же порядком снова на лестницу. Пока полбаночки не насобираешь, не останавливайся... Ясно?
— Ясно.
— Ну, с Богом, как сказал товарищ Суворов! А вже на закусь — ендоскопія прямої кишки.
— Это дело посерьезней... Тебе делали когда-нибудь эндоскопию?
— Признаться, не приходилось...
— Тогда слушай сюда. Когда тебя заведут в кабинет да раком на топчан приспособят, то ты моментально и вцепись в тот топчан. Изо всех сил...
— Это для чего?
— А для того, мил человек, что тебе в задницу пожарный шланг будут вставлять!
— Шланг пожарный? Зачем? Воду закачивать?
— Воду, это еще полбеды. Водородом тебя будут потчевать. Ты видал, каков наконечник у шланга пожарного?
— Видал. Как нога лошадиная.
— Во-во. Смажут солидолом да в задницу тебе и зафугу-ют. До упора. Чтобы не было утечки водорода. С кислородом, которым мы дышим, если смешается — разнесет все к едре-ной бабушке! И костей потом не соберешь... Теперь ты понял, что такое водород?
— Понял.
— Ни хрена ты не понял. Он в тыщу раз легче воздуха. От него аэростаты под небеса взлетают. Усек, куда тебя понесет, если за топчан крепко не держаться? К потолку моментально приклеишься. Один чудак не держался, на свой вес понадеялся, так пришлось тащить лестницу, от потолка отрывать. Вместе со штукатуркой...
Його й справді не могли одірвати. Тільки не від стелі, а од тапчана. Одбивався ногами, кричав:
— Водород выключите!..
Отакі екземпляри лежали в палаті для полковників.
Коли ж я виписувався, то проводжали мене всією палатою. Наче від мене залежало: присвоїти їм чи ні генеральські звання. Довели аж до прохідної, гаркнули дружно:
— Здравия желаем, товарищ полковник Генштаба! У вартового ледь гвинтівка не випала з рук.
Йшов хідником, ловив себе на тому, що мимоволі карбую крок. Так і підмивало зупинити кожного військового, що попадалися назустріч:
— Лейтенант, почему не приветствуете?
Так протягом короткого часу я побував і міністром, і полковником Генерального штабу. І їй-Богу ж, це набагато приємніше, аніж бути письменником!..
Не один рік пропрацюювали в Спілці Козаченко і Чалий: то були чи не найчорніші дні для письменників, у яких іще ворушилося щось людське, для яких небайдужою була доля народу.
Літературні пустоцвіти, яких і на камінні посій — все одно густо вродять. Ці пустоцвіти підняли дружно голови, завалюючи непотрібною нікому продукцією видавництва й журнали та одстоюючи право на доброзичливу критику своїх творів,— саме тоді народився лукавий цей термін, пролунав на якихось зборах з вуст Козаченка. І будь-який графоман-ський роман, автор якого мав залізні лікті, проголошувався офіційною критикою замало не геніальним. Бо герої тих романів крокували тільки в ногу з настановами й рішеннями керівної й спрямовуючої, а якщо траплявся хтось, що хотів іти по-своєму, того негайно ж зупиняли, засуджували та розвінчували. ї вже й ордени та медалі засяяли на лацканах запопадливих цих літераторів, уже й Шевченківських премій доскочили найспритніші та найпробивніші... Ох, не раз перевернувся в зотлілій своїй домовині Тарас Григорович, слухаючи імена чергових лауреатів! І чи не з подачі догідливого начальства спілчанського Шевченківську премію вручили активному борцеві з українськими буржуазними націоналістами, який утік зі страху перед тими ж націоналістами зі Львова до Москви і вже там склепав пасквіль на західноукраїнський народ, що виборював свою незалежність. Розповідають, що той лауреат переплавив одразу ж медаль (золото ж найвищої проби) на коронки — жоден московський лауреат не мав такого золотом сяючого рота!
Озон щораз густіше наповнював спілчанське приміщення, і стали знаходитись сміливці, які пробували те приміщення провітрити. Не кажу вже про шестидесятників, тим і Бог велів весь час бунтувати, але й серед мого покоління знаходились люди, які пробували виставити шибки в наглухо закупорених вікнах.
Першим "взув у лапті" Чалого мій найближчий друг Михайло Пархомов.
Я не можу не вклонитися світлій пам'яті цієї людини, не навівши свій виступ у "Літературній Україні" з підзаголовком "Пам'яті друга".
(Продовження на наступній сторінці)