А Вітюня взяв та з Києва й зникнув. Не попрощавшись навіть із своїм "благодетелем". "По заграницах набрался, стервец!" — обурювалися в цека партії України. Тихенько обурювались, упівголоса, майже на вушко Вітюніному папі Щербицькому, бо Вітюня рвонув цього разу не в Сполучені Штати Америки (ще рано, рано туди!), а до Москви, до престольної, де й очолив журнал, що дихав на ладан: Горбачову потрібен був рупор для перебудови. І не помилився у Вітюні Михайло Сергійович: невдовзі журнал цей став найпопу-лярнішим та найзлободеннішим, я сам полював за кожним свіжим номером, Вітюня таки проявив себе геніальним редактором, головний ідеолог того часу Яковлев у ньому "души не чаял". Та коли перебудова стала пробуксовувати і під Горбачовим трон захитався, Вітюня помахав йому ручкою з літака, що взяв курс на Америку, і вже там, у Америці, в Сполучених Штатах, що їх стільки років проклинав і обпльовував, де, клявся-божився, нормальна людина почина задихатися, і дня не проживши, уже там, в заокеанні отому, звив собі тепле кубельце та й плює тепер у наш уже бік, особливо в бік України, де народився і виріс, де похований прах його пращурів. Тріпочучи відмитими од бруду блакитними крильцями. А спитати в нього:
— Хто був довіреною особою Щербицького під час обрання цього душителя України до Верховної Ради Союзу? Отакий він, шестидесятник Вітюня!
А в потилицю йому дихає майже двійник, щоправда, не в Америці: не спромігся, не встиг. Це його вивів у своїй повісті Роман Іваничук під красномовною назвою "Ренегат".
Тож цей не мотонув до Америки: зрадивши друзів та однодумців (а чи були в нього взагалі однодумці?), оголосив себе на весь Радянський Союз полтавською галушкою та й проголосував, як галушці й належалось, за збереження Російської імперії, а отже — проти самостійної України. Це ще в роки горбачовської перебудови, коли він без мила вхитрився влізти в сім'ю генсека, стати там своїм "человеком", нерозлучним другом Раїси Максимівни. Знала б Раїса Максимівна, як віддячить їм за хліб-сіль цей відданий друг, коли Єльцин повалив Горбачова і наш герой змушений був повернутись до Києва. Яку він книжечку спік, оголосивши її чоловіка, якому у свій час замалим не черевики облизував, поріддям диявола. Нечистою силою. Забувши українську приказку, що з чортом поведешся, од чорта й наберешся.
А нині — куди ж йому, бідоласі, подітись, коли всі друзі вчорашні одвернулись од нього презирливо... Нині ж "правит бал" з комуністами, що піднялись, як чортополох на гнойо-вищі, та й цуплять нещасну мою Україну в ведмежі обійми "единой и неделимой"...
Ну, а цей чолов'яга для мене зовсім незбагненний. Великий поет, патріот України, але як людина — не доведи і помилуй! Ріж поли й тікай!
Ось лишень один епізод.
Тисяча дев'ятсот вісімдесят шостий рік. Вибух Чорнобильської атомної станції. Атомна хмара накрила всю Україну. Та й не тільки Вкраїну. Ганебна, нелюдська поведінка партійних вождів, що звикли ховати правду від усього світу, а насамперед — од власного народу. Солов'ями заливаються московські газети, твердячи, що жодної небезпеки немає. Мимо урядової трибуни, на першотравневому святі, в хмарах радіоактивного пилу женуть нещасних дітей, і повія з Верховної Ради робить їм ручкою, мило всміхаючись. А на черговому з'їзді письменників України виходить на трибуну Іван Драч і б'є на сполох: "Атомна блискавиця вразила генетичний код України!" І намагається догукатись до совісті тих, хто давно вже позбувся буржуазної цієї химери. В тім числі й до повії, яка й тут, в урядовій ложі, мило всміхається.
Другий день з'їзду. Я йду до Верховної Ради, де відбувається з'їзд,— несу текст свого виступу. Не про атомний вибух, я ще як слід не усвідомив страшної загрози, що нависла над нашими головами. Мені пече інше. Атмосфера підлабузництва, культу особи, що процвітає у Спілці.
І тут мене наздоганяє поет. Бере попід руку і починає обурюватись поведінкою Гончара. І публікою, яка його оточує. Або, точніше, якою він себе оточив. Що ми вже стали посміховищем в очах інших письменників. Насамперед москвичів...
— Нащо ти мені оце кажеш? — обірвав я його.— Он на з'їзді трибуна, виходь і виливай усе, що на душі.
Гаразд. Сидимо в президії: поет, його зброєносець, що й на крок не одходить од нього, я, а попереду — Олесь Теренті-йович Гончар. Мені надають слово, і я хочу навести його в оцих спогадах, щоб хоч частково передати ту атмосферу, в якій ми жили і творили.
Ось скорочений варіант мого виступу:
"Шановні товариші!
У своїй доповіді на минулих звітно-виборних зборах партійної організації київських письменників Борис Олійник сказав таке. Що ми, мовляв, говоримо про те, що в нас є підстави заздрити письменникам Росії. Напишіть такий же гострий, правдивий проблемний твір, і він без зволікань буде опублікований.
Чи відповідає оптимістичне це твердження дійсності? Чи й справді ми безпричинно посилаємося на кращу долю письменників Росії?
Звернемось до фактів.
Леонід Первомайський, роман "Дикий мед". Буквально зарубаний у провідному нашому журналі та видавництві, опублікований у Москві. Тепер цей роман по праву вважається одним із набутків радянської прози.
Олесь Гончар, роман "Собор". Дружньо зацькований республіканською пресою лише тому, що автор зачепив гострі й болючі проблеми духовного переродження представників певного прошарку нашого суспільства.
Євген Гуцало, повість "Мертва зона". Повість окремим виданням спершу побачила світ у Москві, потрібно було цілих десять років, щоб її наважились надрукувати вже на Україні.
Прекрасні новели Григора Тютюнника, що в багнети зустрічались офіційною критикою. Всі ці твори, коли б вони належали письменникові Росії, давно були б відзначені найвищою літературною премією. Наша ж "Літературна Україна" боялася надрукувати навіть інформацію про відкриття пам'ятника на могилі Григора Тютюнника. Чекала, поки така інформація появиться в "Литературной газете".
Дмитро Кошеля, повість "Прирічанські портрети". В 1981 році видана російською мовою в Москві, в 1985 році видана в Києві мовою оригіналу, українською, піддана розгромній, нищівній критиці в статті, написаній з позиції вульгарного соціологізму.
Павло Загребельний, роман "Південний комфорт". Гостропроблемний, правдивий, підданий нищівній критиці за те, що автор насмілився говорити про негативні явища серед людей, які давно себе поставили над усіма нашими законами і вважають себе недоторканими.
За браком часу не буду продовжувати сумний цей перелік. Немало творів, мужніх, правдивих, чесних, не побачило світ саме з-за своєї мужності, правдивості, чесності. А скільки десятків книжок покалічено у видавництвах, де не те що правда — викреслювався навіть натяк на правду. То чи є в нас підстава добре поставленими голосами виконувати пісеньку про прекрасну маркізу?
В атмосфері жорстоких утисків республіканської цензури, в атмосфері редакторської перестраховки і сваволі редакторської чи не нагадуємо ми хор, якому дозволено співать лише пошепки? Всі ворушать губами і спробуй дізнатись, який в кого голос.
Маємо гіркі підстави заздрити не тільки письменникам Росії, а й письменникам Білорусії, Прибалтійських республік, Вірменії, Грузії, Казахстану. Бо хіба побачили б світ кращі твори Бикова, Распутіна, Астаф'сва, Белова, Думбадзе, Айтматова, коли б ці письменники жили на Вкраїні і писали б українською мовою?
27-й з'їзд комуністичної партії закликав до рішучої перебудови по підвищенню якості продукції. Давайте поглянемо під цим кутом зору на нашу книжкову продукцію. Якщо за кількісними показниками, за валом, ми наздогнали й перегнали всі на світі америки, то якісні наші показники, за окремими винятками, становлять досить-таки сумну, непривабливу досить картину...
Сірятина завдає нам непоправної шкоди не тільки тим, що знижує смак читачів,— сірятина страшна іще тим, що на її фоні все більш-менш пристойно написане здається якщо не геніальним, то талановитим напевне. І навіть справжні майстри красного слова, провідні наші письменники дозволяють собі розслабити м'язи, задовольнитись набутим. І вже Борис Олійник починає набридливо повторюватись у своїх поезіях, витворюючи власні образні штампи. Вже Юрій Мушкетик, поряд з повістями й романами по-справжньому талановитими й цікавими, видає кілька нечитабельних творів, забуваючи, що без читабельності будь-який твір нічого не вартий. Вже Євген Гуцало, автор яскравих повістей і новел, дозволяє собі в ряді творів тонути в дріб'язковому і несуттєвому. А провідний наш прозаїк Олесь Гончар поряд з художньо досконалими творами друкує слабкі та сіренькі, які аж ніяк не прикрашують його творчість. Послужлива критика одразу ж підійма їх на щит, проголошуючи еталоном художньої творчості. Ми дописались до того, що вже й не знаємо, з чим порівняти твори Олеся Гончара. Хіба що із "Словом о полку Ігоревім", як це зробив журнал "Київ". А Віталій Коваль скористався Днем космонавтики, щоб у статті "До зоряних сфер" піднести до небес Олеся Терентійовича. Читаєш цей підлабузницький опус, надрукований у "Вечірньому Києві", і, щипаючи вебе за руку, запитуєш, так хто ж врешті-решт полетів першим у космос — Гончар чи Гагарін? Та всі рекорди, як завжди, побив Юрій Бсдзик, проголосивши творчість Олеся Гончара вершиною світової культури. Отак, ні більше, ні менше. Не Шекспір чи Толстой, не Шевченко чи Байрон, а Гончар!
(Продовження на наступній сторінці)