Не "Мальвами", а "Яничарами" назвав спершу Іваничук свій перший історичний роман, на добрий десяток років випередивши Чингіза Айтматова з його манкуртами, але що можна панам, те зась мужикам, що дозволяла собі Москва, про те не сміли заїкнутися в Києві, недарма ж шамоти та інші літературні шавки дзявкотіли на "Новый мир", звинувачуючи цей журнал у крамолі. Тож пошматовані "Яничари" були поспіхом перелицьовані на "Мальви", але наш битий читач, який давно вже приловчився читати поміж рядків, одразу ж розібрався, що й до чого, і роман Іваничука швидко став своєрідним бестселером.
"Аятолою Хомейні" прозвав я його при першому знайомстві — за різьблений, як на старовинній медалі, профіль, за гостреньку, наче позичену в іранського пророка борідку. Та , ще й за непоступливий характер. Останню, видану минулого ; року книгу "Смерть Юди" я одержав од нього того ж, мину-/ лого року: триптих історичних повістей, одна краща другої. ' "Ти прекрасний письменник,— прочитавши, відповів я йому,— і на полі, яке ти обрав, нема тобі рівних". "Роман Іваничук,— написано в анотації,— у триптиху філософських повістей "Євангеліє від Томи", "Ренегат" і "Смерть Юди" намагається осмислити проблему очищення людини від накипу невольничої скверни"... Щодо "Ренегата"... Я занадто добре знаю чоловіка, якому Іваничук заадресував цю повість, щоб повірити в те, що вона допоможе цьому діячеві очиститись "від накипу невольничої скверни". Найглухішими виявляються ті, до кого безпосередньо звертається автор...
І знову вихлюпнулося поза рамки часові. Не можу не записать, бо забуду.
Оце щойно повернулася дружина з податкової інспекції, де заповнювала анкету: чи й не з пенсіонерів збираються здирати податки? Ввійшла: вся аж труситься. На анкеті було написано: "По можливості заповнюйте українською мовою". Так дамочка, яка поруч присіла, розлючено фиркнула:
— Не буду заполнять на этом сволочном языке!
— І ти їй не вчепилася в коси?
— Я ж не Вітренчиха!
— А таких тільки за коси і треба тіпати. Нормальні слова на таких не діють.
У мене теж була зустріч — не з кращих.
Ходив по хліб. В магазин, мимо дев'ятиповерхових хмарочосів, де живуть спиногризи. Колишні. Або точніше — "бывшие". Бо цвенькають лише "на общепонятном", копилячи губи на адресу "бандерівської", якою — соромно й згадати! — розмовляли їхні батьки. А мо', тут уже й живуть новітні спиногризи: поприлаштову'вали під час перебудови (хапай, хто може!) своїх діток на "злачні" місця — їздять нині лише іномарками, позираючи згорда на "протчих". І стоїть під тими хмарочосами тумбочка для оголошень. Демократи й наклеїли на неї плакат передвиборний: голосуйте за нас.
Іду я ото по хліб, аж дивлюся: стоїть перед тим плакатом три чисниці до смерті бабуня. Нещасне, згорблене, всохлі ніж-ки-цурупалки — як вона на них і тримається! А на голові труситься шапка з морського котика. І чорнобурка на плечах: уніформа спиногризів колишніх. Стоїть старенька і здира той плакат. Аж кров з-під нігтів бризка — так бідне старається!
Я підкрався до неї і лагідненько, тихенько на вушко:
— Що ж ти, курва стара, оце робиш? Комуністка задрипана!
Нерадий був, що зв'язався. Та це так, до слова прийшлося.
А тепер — про Гуцала. Женю. Мого дорогого сусіда, який жив поверхом вище.
Жив. Для мене не існує слова страшнішого. Настане час — житиму, як у пустелі. Один на весь світ...
Дімаров
Щоразу, коли підіймаюся сходинами вгору і назустріч згори затупоче хтось поспіхом — серце так і тьохне: Женя!
— Ну, куди це ви так поспішаєте? Хто вас у шию жене? Мені завжди здавалося, що його щойно одірвали од столу,
і він квапився, щоб пошвидше вернутися назад. Зупиниш — переступає з ноги на ногу: та доки ж ви будете мене затримувати! В його голові густо роїлися образи, він квапився донести їх до письмового столу. Побут, здасться, просто для нього не існував: повертаючись із магазину, ніс авоську так, наче не знав, що в тій авосьці. Хліб? Ковбаса? Молоко? Чи просто цеглина?..
Він, повторюю, жив поверхом вище і частенько заливав нас водою. Йому поставили якісь особливо зношені труби, крізь ті труби весь час проривалась вода, Женя не встигав воювати з водою і щоразу, коли я стукав до нього, він так переживав, немов підклав мені щонайменше атомну бомбу:
— Анатолію Андрійовичу, клянусь, я вам усе відремонтую!
— Та не треба мені вашого ремонту! Краще труби замініть.
Одного разу він зайшов до мене з видом Цезаря. Що перейшов Рубікон.
— Все! Більше не заливатиму!
— Труби поміняли?
— Ні, краще. Ходімо, подивитесь.
Завів до квартири, гордо показав в бік туалету:
— А погляньте-но!
Там було споруджено щось на взірець Асуанської греблі.
Велетенською ганчіркою обмотана труба, що надумалася протікати. Мокрий кінець ганчірки лежав у металевому жолобові, жолоб той звисав уже над іншим жолобом, виведеним аж у коридор. І вже з того жолоба весело капотіла вода: прямісінько на підлогу.
— Це вас Анатолій Ілліч проконсультував?
— Який Анатолій Ілліч?
— Костенко. Анатолій Ілліч.
— Я сам це придумав! — аж образився Женя.
— Геніально!.. Дякую... Тепер не в нашому туалеті капатиме зі стелі вода, а в коридорі: прямісінько нам на голови.
— Так вона ж випаровуватиметься!
— Еге ж, випаровуватиметься... Якщо ви приладнаєте могутній рефлектор, так кіловат на тисячу...
— А є такі в магазинах?
— В електротоварах. Навалом.
За кілька годин подзвонив:
— Що ж ви, Анатолію Андрійовичу, мене розіграли? Питав — дівчата починають сміятися.
Згадав оцю сцену, і не можу втриматись од сміху...
А перші новели Гуцала я б не сказав, що мені дуже сподобались. Автор тонув у деталях. Він міг підняти галузку і описувати. її буквально на десятьох сторінках.
— Женю,— сказав я йому, прочитавши чергову новелу,— уявіть собі два клаптики скопаного масного чорнозему. На одному лежать дві-три червоні намистини, а друга вщерть тим намистом засипана. Яке намисто прикує вашу увагу?.. Ви, як курка — все підряд скльовуєте.
— А у вашому письмі самі скелети! — відповів задерикувато Женя.— Геть м'ясом не оброслі!
— От спасибі вам, Женю, що ви не лише своє перечитуєте, а й до чужого заглядаєте іноді!
Отакі перепалки аніскільки не псували наші відносини.
А він писав усе краще й краще. Як майстер, він ріс на очах і брався за теми все складніші й складніші. Аж до перших повістей, що змусили літературний загал заговорити про нього як одного з провідних майстрів великої прози. "Мертва зона", "Родинне вогнище", "Сільські вчителі" — одна по одній виходили з-під його пера, коло його читачів усе ширшало й ширшало. Він ставав особливо популярним, особливо улюбленим серед учителів: поштова скринька його весь час була забита листами читачів.
— Женю, і коли ви встигаєте стільки писати? Усміхався у відповідь гуцалівською посмішкою, трохи
скептичною, наче не вірив, що я насправді думаю те, що питаю. До столу ж сідав лише роззутий, щоб відчувать, казав, землю.
Подзвониш у двері серед зими — виходить аж у коридор, на підлогу на цементну — босяком!
Дивлячись на його босі ноги, я починав щоразу чхати: мої, на фронті обморожені, мерзли і в валянках. Прибігав додому, закапував носа, скарживсь дружині:
— Цей бісів Женя зведе мене скоро в могилу!
Одного разу, поїхавши в Кривий Ріг, я прихопив із собою журнал з черговою повістю Гуцала. Це було "Родинне вогнище" — непокваплива розповідь про сільську жінку, що учить свого сина, як жити на світі. Сповнена отієї народної мудрості, що, передаючись з покоління в покоління, сформувала українську націю, допомогла їй не розчинитись, не зникнути під час численних навал завойовницьких орд. Ні
9+І/4'
247
патетики, ні якихось високих думок, до яких неминуче вдалися б деякі наші класики,— просто буденне життя села, яке не підозріває навіть, що воно зберіга той вогонь, який не дає згаснути нації. Життя рядової колгоспниці, майже неграмотної, яка не вилазить з кирзачів і "дижурки",— внутрішній шляхетності цієї жінки могли б позаздрити найвишуканіші кола нашої еліти.
Згодом появилася низка романів: lt;lt;Поз_и,ченого чоловіка", осяяного добрим усміхом письменника, читала вся Україна, а його "Парад планет" мав такі разючі картини життя, що закарб0в*gt;ПВагЛїї'СГ в пам'яті — назавжди.
Згадуючи цей роман, я завжди бачу епізод, як затурканий, засмиканий голова колгоспу, де завжди не вистачає робочих рук, бо всі втікають до міста, заходить до сільського характерника за порадою, що йому далі робити: топитись чи вішатись? От сіно пора брати, а людей не докличешся. "Та чого ви так журитесь? — відповіла характерник. — Нате ось яйце".— "На біса мені твої яйця! Мені сіно рятувати, а ти мені яйця!" —"А ви киньте його об долівку. Киньте". Голова пожбурив спересердя яйце, і з нього, з розбитого, вилупився колгоспник: у піджакові подертому, з вилами на плечах: "Так де, голово, сіно складати?"
(Продовження на наступній сторінці)