Щільно причинивши двері, щоб квочка не пробралася назад непоміченою, ми побігли до решета.
В затишному солом'яному кубельці лежали голубуваті качині яйця. Теплі й ласкаві, вони так і просилися до рук.
— А квочка їх не давить? — поцікавився Сергійко.
— Ні.
— А як вона сідає?
Замість відповіді. Сонька повернулася спиною до решета обережно присіла над яйцями. Ми пирснули — такою кумедною здалася вона.
— А тепер давай ґудзика! — підвелася Сонька.
Як мені не шкода ґудзика, а треба розплачуватися.
— Відривай.
Сонька вчепилася двома пальцями в ґудзик. Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила найміцнішими нитками. Ми довго крутилися та сопіли, намагаючись відірвати ґудзик, врешті Сонька, впершись однією рукою мені в груди щосили смикнула другою до себе.
З сухим тріском ґудзик переламався навпіл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всівся в решето.
Застріляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усі боки перемішаним білком і жовтком та ще якимось чортовинням, а мої штани враз промокли до пупа.
Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидів у решеті.
Потім похмуро підвівся. Навіть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв і гірко роздумував чого воно так діється в світі, що де яка халепа не вилупиться обов'язково я мушу вскочити в неї.
А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бідна, не знала, що я вже посидів на яйцях!
НАЧИНКА
Мама розкачує тісто, а ми крутимось біля столу, відпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, у Сергійка аж побіліло волосся, і мама жене нас геть:
— Погуляли б, горенько мені з вами! Ну, чого лізете під руки? Хай уже він... А ти ж старший!
Я тільки важко зітхаю: отак завжди. Як тільки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов'язково починає з осоружного: "Ти ж старший". Наче від того, що мені на три роки більше, ніж Сергійкові, не мушу ні бавитись, ні лазити в шкоду, ні дивитись, як мама готує пиріг.
Цей пиріг — для нас ціла подія. Великий, на весь лист, він лежить, покритий чистим рушником, — "підходить", як пояснила мама. Потім його беруть і обережно саджають у піч
Тоді ми повинні ні стукнути, ні грюкнути, навіть не заговорити голосно, щоб пиріг не "сів". І хоч нам важко уявити як може сідати пиріг, однак ходимо, як коти, побіля печі і киваємо один на одного пальцями:
— Тс-с-с... Тс-с-с...
Нарешті пиріг виймається з печі. Пухкий і рум'яний, він сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволі облизуюсь, а в Сергійка світяться очі. З одного боку тільки трохи пригорів, і мама, відрізавши, дає нам по шматочку.
— Почекайте тільки, нехай охолоне.
Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурніший, а ми тим часом, обпікаючись, їмо пухке тісто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинці та пересипаних цукром, вона так і тане в роті.
— Я б усе пироги їв, — каже Сергійко, збираючи крихти. Я не заперечую.
— І чого мама так рідко їх пече? — дивується брат.
— Бо мука дорога!
— Дивіться ж, не чіпайте пирога! — наказала нам мама перед тим, як іти на роботу. — Ось хай гості прийдуть, тоді й будемо їсти... Біжіть краще надвір, пограйтеся...
Ми, звичайно, і не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно відпочивав, прикрившись рушником.
— Я тільки гляну, — врешті не витримує Сергійко.
Він обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум'яну скоринку.
— Він добрий-предобрий... І начинку видно, — показує брат на те місце, де мама відрізала нам по шматочку пирога.
— Не чіпай, у тебе ж палець брудний! — ревниво зауважую я.
Сергійко швидко облизує пальця, витирає полою:
— Уже чистий... Я тільки трошки...
І не встиг я отямитися, як він виколупує трохи начинки і кладе до рота.
Я хотів крикнути на нього, стягнути з стільця за штани, але братові очі засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки.
— Еге, ти більше! — відразу ж запротестував Сергійко.
— Ну, годі! — врешті схаменувся я, коли в пирозі з'явилися дві великі дірки, наче там порпалася пара мишей. — Ходімо краще гратися.
— Ходімо, — неохоче погодився Сергійко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже підозріло він поглядав на стіл.
— Я ще трошки, — обізвався за якийсь час Сергійко, благально дивлячись на мене. — Одну капочку... Ось стілечки...
Я почухав потилицю і потягнув рушник з пирога.
— Тільки потрошку ж! — сказав братові, аби заспокоїти власне сумління. — Бо мамка нам лупки дасть.
Коли ми вдруге відірвалися від пирога, він мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пиріг аж запався, втративши половину начинки.
Лише тепер пригадали ми мамин наказ і перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити?
— А як увесь з'їмо? — запитав Сергійко. — Скажемо, що то собака з'їв...
Я тільки похитав головою: хіба ж собака дістане зі столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб відразу догадатись, чия це робота.
— І навіщо ми ту начинку їли! — вже каявся брат.
Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена!
— Краще б ми її не їли!
— А як ми дірочки позаліплюємо? — все шукав порятунку Сергійко.
— Чим, у біса, їх заліпиш!
— Тістом... Або хлібом...
— Хе, тістом! Хіба ж гості не розберуть!
І ми знову засумували.
— Знаєш що? — врешті надумався я.— Давай зробимо нову начинку.
Сергійко погодився, і ми відразу взялися до роботи. Дістали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли їх і змочили водою. Щоб гості не розібрали, мамину начинку ми з'їли до решти, а свою напхали в пиріг.
Після того нам відразу ж закортіло надвір. Бігали по траві, гралися в "квача" і намагалися навіть не згадувати про пиріг.
Однак чим ближче насувався вечір, тим тривожніше ставало у нас на душі: а що, як гостям не сподобається наша начинка?
КОТИЛАСЯ ТОРБА
Якось Сонька, коли ми були в неї, запропонувала:
— Давайте в жмурки гратися. Тільки цур-цура: з хати не виходити!
Я, Сергійко, Сонька і Галя стояли посеред світлиці.
— А в сінях можна? А в кухні?
— Скрізь можна. Тільки горшки у сінях не поперевертайте, а то мати нам дадуть!
Соньчина мати, тітка Одарка, була досить-таки швидка на розправу.
Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчині батьки, я щосили закричав:
Котилася торба
З високого горба,
А в тій торбі — хліб-паляниця,
Кому доведеться, тому і жмуриться!
Потім запитав:
— Уже?
— Ще! Ще! — лунав з другої кімнати Соньчин голос. Там тупотіли ноги, торохтіли глечики.
— Вже!
Відірвавшись од кожуха, я зразу пішов у ту хату, звідки гукала Сонька. Там була величезна піч з багатьма запічками та припічками, стояли дубові лавки і стіл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на піч і відразу ж побачив їх усіх.
— Це того, що вони за мною лізли, — сердилася Сонька. — Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришиті!
Сонька уткнулася обличчям у кожух і заспівала про торбу, а я тихенько поліз під піл. Сергійко й Ганнуся відразу ж порачкували за мною.
— Куди ви! — засичав я на них. — Ховайтесь окремо. Та вони й не думали рухатися з місця.
— Ну, сидіть уже тут. Я деінде сховаюся.
Швидко вибравшись з-під полу, гукнув Соньці: "Ще!" і подався на кухню. В сіни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись.
Ставши посеред хати, я задумався. На піч? Ні! Сонька відразу загляне туди. Під стіл? Теж помітить. У запічок?.. Мені хотілося заховатися так, як ще ніхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. І коли мій погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печі, отвір знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає!
Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно відсунув його, поставив туди ж і горнятко, поки вмостився як слід. Під боком був солом'яний попіл, що так і здіймався, досить тільки поворухнутися. Сонька вже пішла на лови. Я затамував подих.
— Галя й Сергійко! — відразу ж закричала вона. — Стукалочки-палочки!
Згодом настала й Ванькова черга.
— То я просто не хотів бігти, що ти мене застукала, — солідно виправдовувався Ванько.
Потім почали шукати мене. Сонька нипала по кімнатах, кричала: "Вилазь, я тебе бачу!", та я добре її знав, щоб піддатись на цю дешеву приманку.
— Він, мабуть, на горищі сховався.
Вони подалися в сіни, зарипіли драбиною.
Я хотів уже було вилазити, щоб першому добігти до полу, коли грюкнули двері. "Сонька повернулася, — подумав я. — Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю!"
(Продовження на наступній сторінці)