Придивившись до папірця, що лежав на тій же тарілці, я повільно прочитав перше слово: "Драже".
"Драже... Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама!"
На радощах я забув навіть про здачу і купив на цілого карбованця.
Ішли додому повільно, бо Ванькові заважала цеберка, а мені — чималий пакунок з отією квасолею. Тільки — що воно за квасоля? І чому має таку чудернацьку назву — "драже"? І навіщо вона мамі?
Зупиняюся, дістаю одну квасолину, обережно надкушую — і аж очі заплющую від нежданої насолоди: квасоля виявилася до біса смачною!
Ми пішли ще повільніше, беручи по черзі по квасолині. Драже було багато, кульок — великий і здавався нам невичерпним.
І чим ближче було до хати, тим коротшими ставали наші кроки. Ванько навіть роздумав копати колодязь і вирішив провести мене аж додому.
По дорозі він кричав до зустрічних хлопців:
— Дивіться, у нас драже!
Хлопці підходили, заглядали до пакунка, і кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела ціла ватага.
— Що ж ти приніс?! — сплеснула руками мама.
— Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога.
— Боже мій, та хіба я посилала тебе по драже! — вже зовсім розсердилась мама. — Дріжджі! Дріжджі! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обміняй на дріжджі і принеси здачу.
Я взяв кульок у руки і лише зараз помітив, що він удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дріжджі та ще й здачу?
Вийшов з хати, сів під тином і став доїдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме.
ПОХОРОН
З усіх дорослих ми найбільше боялися діда Стратона.
Дідова хата стояла біля самої річечки з невеликим піщаним берегом, де ми любили гратися. Углядівши нас, дід Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним ціпком і кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку:
— А кий вас біс несе сюди! Геть звідси, бісові діти, бо я вас усіх!
За віщо він так ненавидів усіх дітей, я й досі не знаю У садок до нього ми не лазили, гілок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тієї простої причини, що не мав дід ні садка, ні собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дістав Стратон того селезня десь аж у сусідньому районі, на розплід, і трусився над ним так, як над нами матері не трусилися.
Ми відплачували дідові не меншою ненавистю і вперто ходили гратися на той піщаний берег, лише розвідавши наперед коли дід кудись зникне.
Сьогодні, дізнавшись, що дід Стратон пошкутильгав аж сусіднє село до дочки, я, Микола, Ванько і Сонька прийшли до річки на полювання. У нас, у хлопців, були рогатки і повні пазухи камінців, а Сонька мала варити набиту нами "дичину".
Залігши в траві, ми довго стріляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось із дідового двору появився качиний табунець. Живі качки!
Зарядивши рогатку, Микола поповз по траві, а за ним посунули й ми.
Качки повільно йшли піщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонці, і ми не могли одірвати від неї очей.
За першим разом камінці перелетіли через табун і плюснули у воду.
— То я навмисне не вцілив, — тихенько сказав Микола
— І я навмисне.
— І я.
Але вдруге ми цілились старанніше, натягали рогатки сильніше — і були нагороджені понад всякі сподівання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потім упав на пісок, щосили б'ючи крилами.
Нас наче вітром здуло.
Задихані, зупинилися ми аж біля Ванькової хати.
— То не я вцілив, — сказав Микола.
— Ну й не я!
— І не я!
Ми підозріло подивилися один на одного.
— А може, він живий, тільки прикидається, — висловив думку Ванько.
— Пішли подивимося, — скомандував Микола.
Хоч і знали, що діда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного.
Качур непорушно лежав на землі. Ми стояли над ним, онімілі.
Першою обізвалася Сонька:
— Давайте зариємо. Щоб дід не знайшов.
Порада здалася доцільною. Ми підняли селезня і понесли його за вигин ріки, звідки не видно було дідової хати. Тут, у піску, і почали рити ямку.
Потім Микола сказав:
— Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти і Ванько нестимете мари, а Сонька — його жінкою.
Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я і Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але "батюшка" швидко дав лад, і похоронна процесія рушила в останню путь.
Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я і Ванько несли на марах "покійника", а позаду, як і годиться, — качурова жінка.
— Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслідуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амі-інь!
— А-амінь! — дружно підхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покійником:
— Та куди ж ти від нас іде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?!
Час від часу Ванько повертався і розраював убиту горем "удову":
— Не плачте, кумо, не плачте. Всі ми з землі вийшли, всі землю й підемо. Добра у покійника була душа, царство йому небесне!
Біля ями процесія зупинилася. Микола ще енергійніше замахав кадилом. Сонька ще голосніше запобивалася, а я і Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно.
Потім ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев'язаних навхрест ломак. Сонька збігала до дідової садиби, наламала дозрілих соняшників, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розійшлися, згадуючи для годиться добрим словом покійника.
А ввечері занепокоєний дід Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, він набрів на могилу, розрив її і знайшов "покійника". Про те, що говорив у той час дід, як лаяв і кляв нас, хай напише хтось сміливіший.
На другий день розгнівані батьки справляли нам "поминки". Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тільки дід, а й померлий наглою смертю качур.
ОТАКА МОЯ ДОЛЯ
Сьогодні ми збираємося в гості, Мама зодягла нам чисті штани та сорочки і наказала:
— Біжіть, дітки, погуляйте надворі, поки я зберуся, І дітки побігли гуляти.
Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись.
Вибігши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вірніше, не штани, а великі перламутрові ґудзики, що так і вигравали до сонця.
Аж ось із сусіднього двору, стрибаючи на одній нозі, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка підскакувала на ній з кожним тим вистрибом, на плечах метлялися дві тоненькі перев'язані синенькими стрічечками кіски.
Помітивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликі, розбишакуваті очі її так і вп'ялися в перламутрові гудзики.
— А в нас штани чисті, ага! — випнув Сергійко пузце. — І солочки!
Сонька підійшла, простягнула руку, покрутила ґудзика на Сергієвих штанях.
— Ми в гості йдемо, — додав я.
— Я щодня в гості ходжу, — відповіла Сонька і підшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем.
— А в мене нові штани! — вів своє Сергійко. — А в тебе немає!
— Захочу, так сто буде! — заперечила Сонька, хоч очі аж горіли від заздрощів. — Я через увесь двір на одній нозі прострибала!
— Пхі, через двір! Я по всій вулиці прострибаю!
— А я через всеньке село!
— А я через усі села! — А я через усю землю!
Далі стрибати нікуди, і я, переможений, замовк. Сонька ж підстрибнула на одній нозі, показала нам язика і вигукнула:
— А в нас квочка на качиних яйцях сидить!
Тут нашим хвастощам настав кінець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цікаве.
— Бре!
— От і сидить! — не здавалася Сонька. — Хочете, покажу?
— Покажи!
Соньчине обличчя відразу стало хитре, як у лисиці:
— А дасте ґудзика?
— Його ж треба відривати. Штани ж упадуть. А нам у гості йти.
— А ми іншого пришиємо. У мене є... Дасте?
Спокуса побачити незвичайну квочку і жаль за ґудзиком недовго боролися в мені.
— Тільки спершу квочку покажи.
Ми потихеньку зайшли до клуні, де сиділа квочка. Сонячне проміння пробивалося сюди сліпучими смужками, і ми спершу нічого не бачили, крім яскравих стовпців, наповнених рухливим пилком.
— Он вона, — прошепотіла Сонька, показуючи в темний суток.
Відстовбурчивши крила, квочка сиділа у старому решеті непорушно, мов нежива. Ми довго дивилися на неї, не насміюючись підійти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою — цим страховиськом, що з лютим "кир-р!" кидається прямо межи очі, захищаючи курчат.
Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилізла з решета. Кілька разів струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлілі лапи. Потім, заклопотано квокчучи, попростувала з клуні.
— Напитись пішла, — пояснила Сонька. — Давайте глянемо на яйця.
(Продовження на наступній сторінці)