— Так, — відповідаю, все ще не знаючи, що робити з черевиками. Залишити на вишці? Ану ж парубійко потім не оддасть, скаже, що скинув слідом за мною! Кинути донизу? А як хто вкраде?..
— Ти сьогодні стрибатимеш? — уже сердиться хлопець, і я, так нічого й не вирішивши, лізу покірно у лямки. Він застібає щось у мене за спиною, підводить на край п'ятачка, командує:
— Стрибай! Тільки в штани, дивись, не того…
Мені треба було б одразу й стрибнути. Я ж, завозькавшись, глянув донизу, в моторошну порожнечу, і рішучість моя стала маленька, як макове зернятко.
Задкую назад, упираюся п'ятами в гарячі дошки, а парубок, якого я ледь не зіпхнув з вишки, молотить кулаками в мою дугою випнуту спину, перелякано кричить:
— Ти що, здурів?! Стрибай, бо й голову тобі одірву!
Набираюсь духу, лізу через перила.
— Куди? — репетує. — Прямо стрибай!
Еге, прямо!.. Прямо найстрашніше!
Тоді парубок оддирає мене од перил і штовхає з вишки.
Блиснув окутий залізом "п'ятачок", мелькнули перила, метнулись назустріч гостроверхі дерева. Мене трусонуло, крутнуло й загойдало, мов у колисці. Хочу вчепитись у стропи, щоб не випасти з парашута, і лише зараз до мене доходить, що в руках моїх по черевику. Притискаю щосили їх до грудей і, погойдуючись, пливу до землі…
Федько нізащо не хотів повірити, що я стрибав із вишки:
— Не сміши, а то вмру!
В мене аж сльози на очах од такої образи.
— Ходімо тоді до вишки, сам спитаєш!
— Буду я кудись ходити! Що я — вишки не бачив?
Відходжу од Федька. Так його зараз ненавиджу, що аж У грудях пече.
Втіху знайшов у Гаврильченка: той мені повірив одразу. Тільки спитав, чому без нього. Я йому щось наплів про товариша, який ніяк не наважувався сам стрибнути. Отож мені й довелося вести його до вишки, силоміць спихати вниз.
Кононенко теж повірив. Але зауважив, що коли вже стрибати, то одразу з літака. Та я його за цей час трохи розкусив: для Мишка взагалі не існувало середини. Він якби стрибав, то тільки з такого літака, який підняв би його аж у стратосферу.
МАСКУЛІНУМ, ФЕМШІНУМ, НОЙТРУМ
Коли б мене хто спитав, яка дисципліна найосоружніша, я не задумуючись назвав би німецьку мову. Досі не стрічав учня, який би любив цей предмет. Та і як його можна любити, коли він вимагав суцільного зубріння, заучування слів, якими ми ніде й ніколи не користувалися: ні на інших уроках, ні, тим більш, поза уроками. Лише одного разу я й скористався німецькою мовою.
Було це в сьомому класі, десь під Новий рік. У нашому клубі з'явився більярд: великий стіл, оббитий зеленим сукном. Яким побитом він потрапив у сільський клуб, ніхто не знав. Можливо, наш клуб перерахував саме гроші на духові інструменти, а інструменти не надійшли, то нам і накинули більярд. Досі пригадую таку сцену: біля вантажної машини, що повернулась із району, стоять завідуючий клубом, рудий парубійко Іван, і голова сільради, дядько Андрій, який сердито допитується:
— В тебе в голові клепка є? Що ти оце привіз?
— Та це ж білярд…
— Білярд, білярд… Труну тобі з нього зробити — от тобі й буде білярд!
Та хоч як би там було, а не відсилати ж назад, раз привезли. І дядько Андрій, покричавши, махнув рукою.
Більярд збирали два теслі: морочились кілька днів. Де молотком, де обушком, де підігнали, а де й підтесали. І після того кулі котились, як з гірки: всі під один борт, до однієї й тієї ж лузи. Парубки ходили з киями довкола, штрикали то в одну кулю, то в іншу, ми ж лише заздрісно поглядали збоку. Нам аж руки судомило взяти киї, однак Іван уперто гнав нас од більярда: беріг зелене сукно.
Врешті одного дня він сказав мені й Ванькові, що дасть по кілька разів ударити, якщо ми прочистимо в снігу доріжку од клубу до дороги.
Снігу тоді навалило чимало, від дороги до клубу було не менш чотириста кроків, і ми з Ваньком таки попопріли, поки впорались. А Іван час од часу виходив на ганок і гукав:
— Поширше прочищайте! Щоб і машина проїхала!
Від нас так і валувало парою, коли ми, впоравшись, зайшли до клубу. Тут Іван завагався:
— А як сукно подерете? Хто платитиме?
І хоч як ми його запевняли, що не подеремо, хоч як благали, Іван нас так і не підпустив до більярда.
— І не просіть, хлопці, нічого не вийде! Краще на балалайці пограйте.
Ображені до сліз, вертались ми з Ваньком додому. Серця наші палали жадобою помсти. Ванько пропонував узяти лопати й засипати снігом доріжку, ще й полити на ніч водою, щоб Іван гриз її потім зубами; я ж розхолодив товариша, сказавши, що хіба нас тільки двоє отаких дурнів у селі? Та Іван тільки свисне — і зубами вигризуть! Ні, якщо вже мститись, то треба придумати щось інше. Щось таке, щоб Іванові і в носі закрутило…
І я таки придумав.
Іван був закоханий у нашу вчительку німецької мови, молоденьку Параску Михайлівну. Коли вона з'являлася в клубі, Іван ставав наче п'яний: заточувався на рівному й навіть забував питати квитки. Ми часто цим користалися: сунули за Параскою Михайлівною. Поки Іван отямиться, нас добрий десяток і прорветься до клубу.
Іванова закоханість не становила таємниці й для Параски Михайлівни. Та вона чомусь не тішилась, а гнівалась і не раз сердито вичитувала Іванові, щоб він кинув витріщати на неї очі, бо й так зробив її посміховиськом на все село.
Тож я вирішив написати йому, наче від Параски Михайлівни, записку, щоб він знав, чого вартий насправді. Писав спершу прозою, та розгнівана душа моя вимагала високих емоцій і, перекресливши кілька рядків, я вдався до віршованої форми. По годині напруженої праці вийшло от що:
В тебе пика, як у жаби.
В тебе голос, як у баби,
В тебе очі, як у рака,
А сам рудий, як собака!
Прочитав Ванькові, тому дуже сподобалось. Тоді зробив конверт, заклеїв вареною картоплиною і дав Ванькові, щоб одніс у клуб і сказав, що від Параски Михайлівни.
Та Ванько уперся: а як Іван встигне прочитати це "любовне послання" перш ніж він намастить п'яти?
Отоді я й додумався переписати вірша німецькими літерами. Адже Іван зроду–віку не вивчав німецької мови, то поки щось розкумекає, ми з Ваньком встигнемо одбігти на безпечну відстань.
Не гаючи часу, ми сіли до столу, взяли підручник німецької мови і взялися за справу. Жодного домашнього завдання не робили з такою запопадливістю.
Врешті працю було завершено. Я старанно переписав вірша, ще й підписавсь по–німецькому "Paraska Mychaylivna". В хід знову пішла картоплина, конверт був старанно заклеєний, але мені цього здалось мало, я ще намалював серце, пробите стрілою.
— Здорово! — похвалив Ванько. І, поморщивши лоба, додав: — А тепер підпиши: "Жду отвєта, как соловєй лєта".
Було дописано й це.
— А може, він уже знає німецьку мову? — допитувавсь по дорозі обережний Ванько.
— Звідки йому знати? Він же кінчив усього чотири класи.
Домовились, щоб даремно не ризикувати, дременути одразу ж, як тільки Іван розпечатає конверт.
Івана застали посеред клубу: розставляв саме лави перед кіносеансом.
— О, хлопці! — зрадів він. — Ану, поможіть!
— Нам ніколи. Ми тобі листа принесли.
— Якого листа?
— Од Параски Михайлівни.
Зачувши про Параску Михайлівну, Іван став ще рудіший. А коли узяв з моїх рук конверт та побачив серце, пробите стрілою, та прочитав, що Параска Михайлівна жде "отвєта, как соловєй лєта", то й зовсім загорівся. І ми, щоб не опинитися посеред пожежі, дременули з клубу.
— Хлопці! Гей, хлопці! — Іван стоїть уже на ганку, відчайдушно махає рукою. — Записку поможіть прочитати! У більярд дам пограти!
— Хай когось дурнішого кличе, — бубонить зловтішно Ванько. — А здорово ми з тобою придумали!
Я вважав, що здорово, особливо, коли Іван розшукає когось грамотнішого од себе та ознайомиться з тим, що написано в листі. Звідки ж я міг знати, що в нього таки справді не вистачало клепки у голові. Що він, так і не знайшовши серед дорослих відвідувачів клубу знавця німецької мови, дочекався Параски Михайлівни і вручив їй записку. Та якби тільки записку, а то й конверт із написом і серцем, пробитим стрілою.
Параска Михайлівна не стала читати послання. Вона тільки спитала Івана, що аж плавивсь од щастя, хто приносив листа, і подалась одразу з клубу.
Після того випадку я остаточно охолонув до німецької мови.
У восьмому ж класі викладала цей предмет Клара Карлівна. Вона й зовні була типова німкеня: світлошкіра, світловолоса, з рідкими білими віями над холодними світлими очима. Розмовляла виключно німецькою мовою і тільки зрідка давала пояснення російською. Я часто не розумів і перепитував Кононенка.
Кононенко коли перекладав, а коли верз якусь нісенітницю. Я, звісно, сердивсь, а Клара Карлівна, помітивши наше перешіптування, стукала довгим сухим пальцем по столу, строго приказуючи:
— Но! Но!
Клара Карлівна зацікавилась моєю особою в перший день нашого знайомства. Коли вона наказала мені прочитати новий текст з підручника й замало не знепритомніла од моєї "німецької" вимови.
— Генуг! Генуг! — аж стогнала вона.
Після мене викликала Олю Чровжову, у якої вимова була не краща. І тоді вона вирішила прикріпити до кожного новенького по гарному учневі з нашого ж восьмого класу.
— Как ето говорітся? Взат… Взат…
(Продовження на наступній сторінці)