Треба тільки дістати сорок копійок. Отож мені не лишалося нічого іншого, як пошитися в "зайці".
Мушу попередити, що "зайці", про яких ітиме мова, — це не ті безбілетники, які подекуди трапляються в наші часи. Коли я подибую сучасного "зайця", мене мимоволі поймає смуток: як здрібніло це плем'я! До якого ганебного занепаду докотилося воно, коли звичайнісінька тітонька з пов'язкою ревізора може впіймати не те що одного, а двох або й трьох "зайців" одразу!..
Піднімалися удосвіта, щоб встигнути на роботу, а поїзд ішов годину або дві, зупиняючись через три–чотири кілометри. То кожен і намагався захопити місце на горішній полиці, поспати хоч трохи.
Назад, коли поверталися з роботи, спали менше. Старші, правда, і ввечері займали полиці: шапку під вухо, куфайку на голову, і хропи до своєї зупинки. Молодші ж грали в "дурня", в "козла", а то й у "шалабана".
Остання гра була особливо популярною. Бо, по–перше, не потрібно ні карт, ні доміно, тільки руки й голови, а по–друге, у ній могла взяти участь необмежена кількість народу.
Гра полягала в тому, що одному комусь наказували нахилити голову й заплющити очі. Решта ж ставала довкола і — раз! раз! — по голові шалабанами. Потім усі наставляли руки із задертими догори великими пальцями і питалися — "хто?".
Угадаєш одразу — твоє щастя, б'єш уже ти. Не вгадав — підставляй знову голову. Поки доїдеш, то навішають стільки гуль, хоч неси на базар.
Я теж не раз приставав на ту гру. І мама спершу ніяк не могла втямити, чого це у мене вся голова у гулях.
— Чи ти нею гвіздки забиваєш?
Просвітила маму Миколина мати:
— То вони, песиголовці, в "шалабана" грають! Моєму геть розум вибили — вже заїкатися став…
Після того мама пригрозила, що як іще хоч одну гулю привезу додому, не подивиться, що я восьмикласник…
Але то все ще попереду. А поки що я перший раз їду "зайцем": рука у кишені, сорок сім копійок у спітнілій долоні. А в голові — палка мрія: може, ревізори не зайдуть, поминуть вагон. Іншим хоч би тобі що: розмовляють, сміються, я ж щоразу здригаюсь, коли грюкають двері і хтось заходить із тамбура. Ніби й справді нап'яв заячу шкуру.
Ось воно!
— Громадяни, приготуйте квитки!
Визираю: проходом ідуть два ревізори. А в протилежному кінці — ще один. Ноги розставив, двері спиною підпер. Проскочити — годі й надіятись!
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Гарячково мізкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помітять одразу. Сидіти на місці? Теж не врятуюсь…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю.
— Що, безбілетник?
Один з роботяг співчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак тремтів.
— Паняй, хлопче, під лавку. Може, проскочиш.
Я поліз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — і поміж ногами контролерам назустріч. Тут тільки до того кінця вагону добратись, до отих дверей…
— Ваш квиток! Ваш квиток!
І раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неї подалі, подалі, а вона — цап мене за плече!
— Ще один є!
Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобіт. Чобіт одбрикується, хтось люто кричить:
— Хто там ногу викручує?!
Та я не відпускаю, щоб утриматись під лавкою. Тоді ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тільки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В обнімку з чоботом кулею вилітаю з–під лавки.
— Чобіт украли! — лунає розпачливий голос, і до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута.
У купе набивається повно цікавих.
— Що там таке?
— Чобіт украли! Роззули на ходу!
— Який чобіт? "Зайця" впіймали!
— А чого ж воно тоді чобіт з людини стягло?
Вибухає суперечка: одні доводять, що я — звичайнісінький "заєць", інші ж твердять, що злодій. Та ревізори не зважають на галас, ведуть мене у сусідній вагон і впихають у службове купе.
Тут повнісінько спійманих "зайців". Одні похмурі, налякані, інші безтурботні, навіть веселі: їм, видно, не первина. Один з таких досвідчених одразу ж підсідає до мене:
— Закурить є?
— Немає…
— Ех, хоча б смальнути з досади… Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш!
Очі в хлопця злодійкуваті, обличчя в ряботинні, ніс так і посмикується. Підсідає ще ближче, цікавиться:
— Де ти живеш?
Я сказав.
— Так і я ж живу поруч! Слухай, давай підривати…
— Що підривати?
— Утікати, дурний! Тебе як звати?.. Толька? Ти диви, і мене звати Толькою!
Новий знайомий мені дедалі більше подобається. До того ж у мені пробуджується надія, що вдасться якось порятуватись. "Більше ніколи не поїду "зайцем",— даю собі клятву. — Якби тільки вдалося втекти!"
А поїзд мчить та мчить, лишаючи за собою зупинки. Ось і нашу минули, попереду вузлова станція, де нас одведуть у міліцію.
— Слухай, — шепоче приятель, — як будуть виводити, то ти першим не йди, а старайсь посередині. Як смикну за рукав — кидайся під вагон.
— А як упіймають?
— Та вони й ловити не будуть: інші розбіжаться. Слухайся мене, то ночуватимеш удома.
Ось і станція. Ревізори стали на порозі.
— Ану виходьте!
Я іду слідом за товаришем.
Тільки ми ступили на перон, він смик мене за рукав та під вагон.
— Сюр–р–р! Сюр–р–р! Лови! Держи!
Лечу за тезкою, аж шпали миготять. Проскочили попід одним ешелоном, другим… Скотились із насипу в молоді сосонки, аж затріщало.
Ух, здається, втекли!
Лежимо, ніяк не можем оддихатись.
— А ти що думав? Зі мною не пропадеш! — одсапується мій товариш.
— Як же ми тепер додому доберемось? — журюсь я.
— Додому? Та простіше простого! Сядемо на вантажний — довезе, як панів. Стрибати на ходу вмієш?
Відповідаю, що вмію. Раз якось стрибнув, то три дні одпльовувався: так наївся піску.
— Вибирай тільки, щоб насип був високий та піщаний. Тоді швидкість не страшна. Ноги вперед, голову в руки, щоб не закотилась, — сміється хлопець, — і мотай…
Ми таки сіли на товарний поїзд і їхали, "як пани". І я таки "мотонув": покотився з височенного насипу так, що перемішалися земля й небо, тільки мелькали руки та ноги. Добре, що не трапилось якогось пенька по дорозі, а то була б смерть і пенькові, й мені. Потім звівся і довго стояв, п'яно похитуючись, бо все ще гойдалася земля і йшло обертом сонце.
Отямившись, позбирав книжки–зошити та й рушив додому. Йшов деякий час уздовж залізничної колії — співали, видзвонювали блискучі, натерті важкими колесами рейки. І десь удалині, в лісовій гущавині, завмирало лунке чахкотіння, танув кучерявий димок.
Нещодавні пригоди, що сталися зі мною, втрачають своє похмуре забарвлення. До того ж у гарячій долоні — чесно зароблені сорок сім копійок. А попереду ж іще стільки поїздок до міста й назад!
Заячі вуха мої, досі прищулені, знову підіймаються вгору. Я збігаю з насипу на дорогу, що веде до села, крокую, бадьоро й весело, і на весь ліс заводжу популярну пісню про льотчиків:
Мы рождены, чтобы сказку сделать былью,
Преодолеть пространство и простор,
Нам разум дал стальные руки — крылья,
А вместо сердца — пламенный мотор!
Тор! Тор! Тор! Трум–ба–бум–ба–тор!
Парашутна вишка стояла недалеко від Палацу культури залізничників, на горбу посеред парку. Височезна дерев'яна споруда, широка внизу і вузенька вгорі — там, на п'ятачкові, ледь вміщалося двоє людей. Ото звідти й стрибали.
Видираюся крутою драбиною вгору, з кожним щаблем усе вище й вище, і в животі моїм аж холоне, і ссе під грудьми од самої думки, що доведеться звідси стрибати.
Добре, хоч немає поруч Гаврильченка. Я вирішив, що спершу спробую сам. Тим більше, що й грошей у мене — сорок сім копійок.
Ось я нагорі. Хапаюсь за поручні, кидаю несміливий погляд донизу. У–у–у…
Люди там, як сірники. Навіть найвищі дерева зараз мені по коліна. Видно далеко–далеко, обрій наче розсунувся, а містечко — мов на долоні.
— Ти що, тут ночувати зібрався? — запитує мене парубійко в синьому, на босоніж, галіфе, в сорочці навипуск. Хлопець — тонкий і високий, та я його іншим і не уявив: раз вишка така висока, то й він повинен бути високим. — Ану давай стрибай! — командує він і показує на парашут, що надимається над прірвою, А стропи тонкі–претонкі, та ще Федько казав, що вони з гнилого мотуззя.
Парубійко їх ловить, розмотує лямки.
— Давай сюди!
Відступати нікуди. До того ж і гроші заплачені — сорок копійок… Швидко сідаю й починаю розшнуровувати черевики, щоб хоч трохи полегшати.
— Ти що робиш? — дивується парубійко.
Та мені не до розмов. Похапцем скидаю лівий черевик, правий, зводжуся, тримаючи їх у руках.
— Ти навіщо роззувся?
(Продовження на наступній сторінці)