— Ми з них замовимо тобі портфель.
— Портфель?..
— Еге ж… Однесу до німого, і він пошиє такий, що буде не гірший од справжнього.
Признатись, тоді я навіть не став сперечатися. Мене просто розбирала цікавість: ану, що ж із цього вийде?
Німий, який узував мало не півсела, мабуть, і уявлення не мав, що таке портфель. Тож кроїв і шив, як підказувала йому фантазія. Основне, про що він подбав, це щоб не було йому зносу. "Щоб і вода не промочила", — показав на мигах у небо; "щоб і по швах не розповзався", — ткнув пальцем спершу у дратву, а потім у мене.
— Коли ж нам приходити? — поцікавилась мама.
Німий ткнув себе в груди і показав сім розчепірених пальців.
Ага, через тиждень.
За тиждень ми були у нього. Побачивши нас, він одклав чобіт і дістав з полиці щось замотане у мішковину. Коли він її розгорнув, ми з мамою мимоволі здригнулися.
Це було щось середнє між жебрацькою торбою, поштовою сумкою і шкіряним цебром, що його їздові прихоплювали з собою, коли вирушали в далеку дорогу. Якийсь дивовижний гібрид з усього того, що німому доводилось шити протягом його трудового життя. В ньому з однаковим успіхом можна було носити воду і вчиняти тісто, зберігати картоплю і квасити яблука.
Німий радісно мугикав, показуючи, як той "портфель" зашнуровувати, пробував надіти мені на плече. Мама, щоб не образити німого, сказала, що портфель їй сподобався.
— Він таки непоганий, — переконувала сама себе, коли ми поверталися додому. — А поглянь, який міцний!
Що міцний, то міцний. Тільки ж якби він був хоч трохи менший! І не такий рудий!
— Якби тільки й того горя, — втішала мене мама. — Поносиш рік, а наступного, як будемо живі–здорові, куплю тобі фабричний.
Що ж, спасибі й на тому. А поки що я знімаю торбину з плеча, беру її під руку, щоб не так впадала в очі, бо мені здається, що всі, хто проходить мимо, тільки на мій "портфель" і дивляться.
Аж ось нарешті й школа. Сяє святково вікнами, тріпоче величезним червоним полотнищем: "Ласкаво просимо!" Це запрошення стосується і нас з Федьком. Я мимоволі випинаю груди, ступаючи в двір.
Тут повно учнів: і старших, і молодших, і зовсім ще голопуцьків. Першокласників видно одразу: ці як прийшли з мамами–татами, так і не відходять од них. І в усіх очі, як п'ятаки. А поміж ними сюди–туди шмигають трохи старші: з другого, третього й четвертого класів. Гасають, аж у очах миготить. Кричать, верещать, одне слово — плотва. Аж не віриться, що я колись був таким.
Учні п'ятого, шостого і сьомого класів поводяться стриманіше. Особливо дівчата. Ті групками по дві, по три походжають, обнявши одна одну за плечі, на хлопців і не глянуть. Задаваки!
Та не вони мене цікавлять, а оті, вже майже дорослі: восьмикласники–десятикласники, до яких віднині належу і я. Особливо десятикласники. Штани майже в усіх напрасовані, черевики блищать. Обличчя в усіх серйозні. Всього ж один рік, і вони розпрощаються із школою!
А дівчата! До них і не підступайсь! Розфуфирені — коси у стрічках! Аж не віриться, що це ті самі дівчата, які колись гасали із нами.
Он і Оля Чровжова. Ходить, обнявшись із якоюсь міською дівчиною. Як проходила мимо, то на мене й не глянула, хоч я навмисне став їй на дорозі.
Ну й не треба! Подумаєш!..
Ображений, шукаю очима Федька. Та він наче крізь землю провалився. Хоч і обіцяв не лишати мене самого, познайомити з хлопцями. У відчаї кидаюсь шукати його, але хіба когось знайдеш у цій веремії! Та й ще з таким портфелищем, з оцією рудою потворою, яку доводиться раз по раз ховати за спину.
Здибався з Федьком, коли вже й не сподівався. Він не дуже мені зрадів: розмовляв саме із хлопцем, мабуть, своїм однокласником.
— Чого тобі?
— Федь, куди мені йти?
— Ставай до свого класу… Он бачиш, шикуються. — Тицьнув убік пальцем, аби одчепився.
Відходжу од Федька, шукаю очима свій клас. Ага, он вони! Якийсь хлопець, видершись на ганок, розмахує рукою і щосили гукає:
— Восьмарі, до мене!
Пробираюсь до нього, а він уже командує:
— Незадовільний до незадовільника — ставай! Направо — р–рівняйсь!..
Сміх, вигуки, хто й справді рівняється, а хто й не хоче, бо хлопець той не учитель, і ніхто його командиром над нами не ставив. Директор, який саме проходив мимо, зауважує:
— Кононенко, ви знову за своє?
— А що я таке зробив, Василю Васильовичу? — весело заперечує юнак. — Я ж вам помагаю…
Хоч його команди ніхто не сприймає всерйоз, однак усі шикуються в стрій. Он уже й інші класи починають шикуватися, і безладний досі натовп, що заповнював шкільне подвір'я, тане на очах, виливаючись у довгі шеренги. Лишаються тільки батьки першокласників, та в центрі — учителі на чолі з директором.
У директора голова сяє, мов сонце. Він піднімає руку, і гомін довкола поступово вщухає. Слухаємо, що він говорить. Точніше, слухають передні ряди, задні ж майже нічого не чують. Долітають тільки окремі слова, вихоплені з фрази. І хочемо ми того чи не хочемо, а чуємо зовсім протилежне тому, що каже директор.
— "…балуйтесь… бешкетуйте… порушуйте трудову дисципліну…" — лунають категоричні накази директора, і нам дедалі стає веселіше.
Потім виступає десятикласниця, мабуть, кругла відмінниця, бо кому ж іще доручили б виступати в такий день. Від імені всіх учнів вона наобіцяла таких речей, що не під силу й ангелам: і слухатися вчителів, і вчитися лише на "дуже добре", і не порушувати дисципліни, і мати зразкову поведінку.
Дівчина була гарна, але мені не сподобалась: напевно, з тих, що підлизуються до вчителів. Така як заведеться у класі — біда! Обов'язково пролізе в старости і тоді поїдом їстиме кожного.
Після дівчини виступив завпед. Він коротко розповів нам, що ми будемо вивчати, які нові предмети вводяться цього року в навчальну програму. Потім директор махнув рукою, на ганку пролунав дзвоник, і ми рушили в класи.
Учитель з червоною пов'язкою на рукаві попереджав, щоб кашкети лишали в роздягалці, не тягли до класів. Я зняв свого ще надворі і сховав тихцем до шкіряної торби: боявся, що вкрадуть. Адже це була моя єдина обнова — справжній фабричний кашкет, з куцим козирком і модним гудзиком. Він дуже зручно сидів на моїй голові, а ще краще літав, коли його щосили пожбурити вгору.
Заходимо у високий коридор, підіймаємось широкими сходами. Все довкола сяє: і підлога, і стіни, і стеля, й поручні.
Кладу на них долоню, суну догори, натикаючись на короткі цурупалки, понабивані через правильні інтервали. Для чого б це? Згодом догадуюсь: та для того ж, щоб учні не спускались по поручнях.
На другому поверсі ще цікавіше: до вікон аж страшно підходити — такі вони великі. І видно далеко–далеко. Навіть залізницю і станцію. Попід стінами — металеві бачки із водою. Мідні крани, начищені, аж горять, і кухлі на ланцюжках, мов цуценята. Мабуть, щоб учні ними не бились, не обливались водою.
Аж ось і наш клас: високий, просторий, з чорною дошкою, з жовтим столом для вчителя і низькими чорними партами для нас. Поки я пропхався до класу — всі місця були зайняті. Лишилося одне, на першій парті, під носом у вчителя.
Довелось іти за ту парту. Добре, що хоч не дівчина зі мною сидітиме — хлопець.
— Ти чого сюди сів? — запитує неприязно він. Не подаю виду, що злякався. У свою чергу питаю:
— А ти чого?
Хлопець чмихнув носом, і обличчя його вже не сердите, а пустотливе:
— Мене все одно класкер сюди пересадить…
— Хто, хто?
— Класкер, класний керівник…
— Ти звідки? З села? — запитує згодом.
— З села. А хіба що?
— Ви всі підлизи…
— Я не підлиза, — відповідаю ображено. Вороже позираю на сусіда: хто він такий, щоб так обзивати?
— Як тебе звати?
— Только.
— Только, — повторив хлопець. — Только, тюлька, фітюлька… А мене — Михайло Іванович Кононенко.
Сам ти тюлька! Подумаєш — Михайло Іванович! Попався б ти мені у селі, я б тобі показав Михайла Івановича!..
Кононенко ж тим часом дістає лінійку, олівець, креслить впоперек парти жирну лінію.
— Оце — моя половина, а ото — твоя. Залізеш — дістанеш по носі!
Для мене це не новина: сам не раз ділив отак парту, коли сварився з сусідом. Але ж то коли посваришся. А цей ні з сього ні з того.
Одвертаюсь од Кононенка, вдаю, що він мені байдужісінький. Розшнуровую свій "портфель", дістаю чистий зошит, ручку, а чорнило на парті, в невиливайках. Відчуваю, що Кононенко стежить за мною, але не звертаю на нього уваги. Раз він отак, то і я буду так.
І чого я пішов до цього восьмого? Краще б у ФЗУ, разом із Ваньком…
Врешті лунає дзвоник.
— Електричний, — чую голос сусіда, однак не обзиваюсь: я таки образивсь на нього.
У класі гомін враз вщух: на порозі став учитель.
Застукотіли парти, учні дружно підвелися. Учитель бадьоро вітається і швидко проходить до столу. Розгортає класний журнал, починав знайомитись:
— Андрієнко!
— Голобородько!
— Данильченко!
(Продовження на наступній сторінці)