Мені воно нагадувало нашу хазяйку Домну Данилівну.
Вдома, в кімнаті, особливо ранком, Домна Данилівна ходила здебільшого в самій сорочці, так їй було жарко. Піт зрошував її кругле обличчя, і вона раз по раз витиралася рушником, мов після лазні.
У перші дні я соромився, коли бачив хазяйку в такому вбранні, і, потупивши очі, намагався швидше прошмигнути повз неї. Згодом звик і не звертав уваги.
Чоловік Домни Данилівни, Іван Іванович, був худий та миршавий і скидався на підлітка поруч із своєю могутньою половиною, яку називав Домною Данилівною і звертався завжди на "ви".
Хазяїн наш був залізничником. Домна Данилівна вважалась домогосподаркою, хоч сусідка, якось посварившись із нею, обізвала її відьмою та спекулянткою.
Щодо відьми — не знаю, що ж до спекулянтки, то тут сусідка не дуже погрішила супроти істини. Домна Данилівна частенько діставала по магазинах різний крам, а потім перепродувала з–під поли на базарі.
Але цього їй було замало, і вона вишукувала все нові джерела збагачення. У дворі з'являлись то свині, то кролі, то кури, то гуси, яких вона підгодовувала на продаж. Вся ота живність вимагала неабиякої уваги, і Домна Данилівна частенько кликала на допомогу мене та Федька.
Ми сікли буряки й гарбузи, чистили хлів, рвали кролям траву. Бувало, тільки прийдеш зі школи, тільки розгорнеш підручник, а Домна Данилівна уже тут як тут:
— Хлоп'ята, хто з вас поможе знести картоплю до погреба? Ану, хто спритніший!
Я дивлюсь на Федька, Федько — на мене. Обом нам страх як не хочеться виявляти свою спритність, але куди ж нам подітись?
Вісім отакенних чувалів чекають на нас біля погреба. Навіть Федько не може підняти жодного з них, хоч як силкується, тож доводиться переносити картоплю відрами.
— Щоб вони їй подохли! — лається тихенько Федько, маючи на увазі свиней.
Я ношу мовчки. Пиряю, аж чуб мокрий. "Може, хоч дасть добре повечеряти", — втішаю себе. Кажу про те Федькові.
— Як же, роззявляй рота! — відповідає сердито Федько.
Наша хазяйка чомусь вважає, що ситий шлунок і наука — діаметрально протилежні речі. Мабуть, переконана, що знання, як і їжа, містяться у шлункові, тож чим менше ми будемо їсти, тим більше лишатиметься місця для знань.
Про це вона нам, звісно, не каже, але ми самі догадуємося, коли бачимо ті нужденні порції, що дістаються нам на сніданок, обід чи вечерю.
Ось Домна Данилівна розливає у тарілки суп. Тарілки такі мілкі, що ложки не втопиш, а вона ще й пильнує, як би не перелити.
— Їжте, хлоп'ята, та поправляйтеся, — зітхає, розчулена власною щедрістю.
Ось дістає по котлеті:
— М'ясце нині кусається. Та мені для вас нічого не жаль.
А котлети ж як п'ятаки. Горобцеві — раз клюнути.
Ось вона пече пироги. Смачний дух сочиться по кімнатах, і ми з Федьком ковтаємо слину. Я дивлюся в підручник, а перед очима замість паралелепіпеда — пиріжок. Підрум'янений, з білого тіста, ще й помазаний зверху жовтком. Трясу головою, заплющую очі — клятий пиріг все одно не зникає!
Очманіло дивлюсь на Федька, а він уже не в підручник втупився — в розчинені двері. Ніздрі його так і ходять, очі хижо поблискують.
— Приїду додому, скомандую, щоб напекли пирогів, — каже він. — Всі поїм!
Врешті, коли нам здається, що ми вже не витримаєм, у кімнату впливає хазяйка. Кругле обличчя її теж наче змазане жовтком, у руці — тарілка з двома пиріжечками:
— Ану, хлоп'ята, покуштуйте!
Може б, ще довго куштували ми її пиріжків, якби не порятував нас цап.
Містечко, в якому ми навчалися й мешкали, було справжнім козячим царством. Легіони кіз бродили завулками й вулицями, вищипуючи траву і об'їдаючи листя. Куди б ти не поткнувся, обов'язково натрапляв на козу. Кіз було достобіса, а от цапів майже не видно. На нашому кутку, наприклад, не було жодного. Та воно й не дивно: од кози молоко й козенята, а од цапа який прибуток?
Однак наша хазяйка зметикувала по–іншому. Кози — козами, але й без цапа не обійтись. На ньому теж можна прибуток мати. І одної неділі привела з базару красеня цапа з могутніми рогами й статечною професорською борідкою. Він довірливо наблизився до нас і зразу ж отримав від Федька добрячого щигля.
Од несподіванки, болю й образи цап мекнув і відскочив назад. Тоді я упіймав його за роги і став викручувати йому голову, намагаючись повалити на землю.
Так відбулося наше перше знайомство.
І не треба було багато часу, щоб ця довірлива миролюбна істота стала справжнісіньким дияволом. Забачивши нас, цап сатанів: очі його займались пекельним вогнем, а хвіст крутивсь, як млинок. Наставивши страшні гострі роги, цап кидався в атаку. Здавалося, він тільки й жив помстою, підстерігаючи нас на кожному кроці. Досить було мені або Федькові вийти вранці на ганок, як цап наче з–під землі виринав. З розгону буцав у ганок, аж тріщали дошки.
Віднині ми з Федьком не ходили, а бігали. З усіх ніг мчали до хвіртки, відчуваючи спиною гостро наставлені роги, й летіли як оглашенні до ганку, коли повертались зі школи, рятуючись од скаженої тварини, а бувало, що й котилися по землі, збиті міцнющим стусаном.
Першому дісталось Федькові. Цап таки наздогнав його біля ганку. Зробивши карколомне сальто, Федько влетів до кімнати і потім довго намагався стулити докупи розпанахані штани. І сердився, що я регочу.
Іншого разу сміявся уже Федько, а мені було не до сміху.
Можливо, що мені й пощастило б утекти, аби не якась тітка, яка несла з базару кошик із яйцями. Коли я кулею вилетів з двору на вулицю, тітка трапилась якраз на дорозі. І ми вже втрьох — я, тітка і цап — покотилися суцільним клубком у рів.
Виборсавшись з–під мене і цапа, тітка ухопила розплющеного кошика і разів зо два вперіщила мене по голові. Що вона казала при цьому, я не чув: усі жовтки й білки пролилися на мене, і я повернувся до хати більше схожий на розчавлене яйце, ніж на людину.
Федько іржав, наче кінь. А хазяйка сердито сказала, що цап тут ні при чім, що ми самі в усьому винні. Бо чому він б'є нас, а її не чіпає?
Ми не знали, що на те відповісти, тільки бажали нишком, щоб дісталося і нашій хазяйці.
І він таки добрався до неї: садонув Домну Данилівну так, що вона три дні їла навстоячки.
Після цього доля цапа була вирішена: Домна Данилівна, палаючи помстою, покликала різника. І цілий місяць по тому ми давилися козлятиною: суп із козлятиною, борщ із козлятиною, пиріжки із козлятиною, котлети з козлятини. Нам уже здавалося, що козлятині тій не буде кінця–краю, що ми поки й живем, їстимемо того клятого цапа.
Од цапиних поминок порятували нас матері. Довідавшись, як нас годує Домна Данилівна, вони забрали нас і одвели на іншу квартиру, тепер уже без хазяйських харчів.
ПЕРШИЙ РАЗ У ВОСЬМИЙ КЛАС
Того ранку ми прокинулися задовго до шкільного дзвоника. Точніше, прокинувсь я, а Федько і не думав уставати: одбрикувавсь ногою, тягнув на голову ковдру.
— Федь, та вставай же!
— А котра година?
Я вискочив у сусідню кімнату, де стояв великий, схожий на поставлену сторчма труну, годинник. Він так неохоче й понуро відраховував години й хвилини, що мені весь час здавалося: ось він зараз зупиниться і тоді заводь його, не заводь — не рушить з місця.
— Встигнемо, — відповів Федько, коли я йому сказав, що вже чверть на восьму. Неохоче виліз з–під ковдри, запитав: — А де мої черевики?
Що довше він возькався, то більше мене охоплювала нетерплячка. Мені вже здавалося, що ми неодмінно запізнимось. Прийдемо, коли всі сидітимуть за партами. Як тоді заходити до класу?
— Федь, та одягайся швидше!
Нарешті всі клопоти минулись: і одягання, й умивання, і сніданок. Ми виходимо на вулицю.
Ранок стрічає нас урочисто й світло. Небо високе–високе, і по ньому сріблястим павутинням поснувались хмаринки. Сонце світить нам просто в обличчя, Федькові одстовбурчені вуха горять, як ліхтарі. Він розмахує новеньким портфелем, сонце спалахує на понікельованому замкові, і мені здається, що то він навмисне вимахує, аби познущатися з мене. Бо у мене в руках торба — не торба, чобіт — не чобіт, а біс його зна й що.
"Біс його зна й що" з'явилось на світ після того, як я навідріз відмовився брати з собою стару, ношену–переношену сумку, з якою ходив до п'ятого, шостого й сьомого класів.
Це було не зовсім чесно з мого боку: сумка вірою й правдою служила мені всі ці роки і була добрим, надійним товаришем. Скільки разів вона летіла на підлогу, у сніг, на траву, а то й просто в пилюку, бо ніколи було акуратно десь притулити її! А хіба не доводилось мені спускатися на ній із снігової гори? Хіба не мчала вона по кризі наввипередки з іншими сумками — чия далі заїде? І хіба не брала найактивнішу участь у сутичках, ходячи по головах та спинах моїх супротивників? Хіба не ховала надійно усі ті речі, що про них не потрібно було знати дорослим, — то рогатку, то самопал, то заборонену книжку. Хоча б того ж Мопассана, при одному натяку на якого мама поодривала б мені вуха.
Але що поробиш: сумка одслужила своє, і мені соромно було їхати з нею до міста.
Отоді й спало мамі на думку пошити мені портфель. Тож було урочисто внесено з комірчини халяви од жіночих чобітків. Мама носила їх, ще коли була молодою, а взувала останній раз задовго до мого народження.
Я з пошаною роздивлявся старезні, потріскані од часу халяви і все ще не міг второпати, для чого мама внесла їх.
(Продовження на наступній сторінці)