— І Прокоповича, і Череватого, і Нареченого, і Де-мида. Нема. Погуляли, хай царствують...
— Поросли травою.
Тарас сидів сумний і зажурений. Був бенкет пишний і бучний. Перебито на дрізки весь посуд. Ніде не лишилося вина ні краплини. Розхапали гості й слуги всі дорогі кубки і жбани — сумний сидить господар дому, думаючи: краще б і не було того бенкету.
Даремно намагалися сиві бандуристи розважити Тараса, славлячи над величним Дніпром і нічним степом його козацькі подвиги.
Суворо, з невгасимою журбою дивився він на все й тихо, понуривши голову, плакав:
— Остапе мій, Остапе мій...
Сорок запорозьких чайок випливали в Чорне море до турецьких берегів.
Чубаті запорожці, м'язисті, просмолені смолою і просолені морськими хвилями, гребли здоровезними опачинами й співали.
Тарас сидів на березі моря. До нього долітала пісня запорожців і кигикання самотньої чайки в очереті.
— Остапе мій, Остапе мій... Тарас плакав.
Гуляли білі баранці по морю, і вже зовсім здалека, ледве чутна, долинала пісня.
Гей, повій, повій, та буйнесенький вітер, Та понад тими байдаками; Де пливуть козаки, тільки мріють шапки, Та й на той бік, за нами...
Самотній Бульба, як корабель у морі, мчить степом, де так недавно тішили йому серце його синочки, і небо, і безмежна просторінь.
Тарас їде вулицею Умані. Спис і шабля, дорожня баклага при сідлі, похідний горщик з саламахою, порохові набої, пута на коні та інший риштунок і сам його вигляд свідчили про довгу і важку путь. Зупинившись коло поганенького будиночка, в якому ледве видно було невеличкі віконця, Тарас зліз з коня і пішов досередини.
Янкель молився в своїй світлиці, накрившись своїм досить брудним богоміллям, і обернувся, щоб плюнути назад за звичаєм своєї віри.
Коли раптом очі його зустріли Бульбу, що стояв позаду.
— Слухай, Янкелю! — звернувся Тарас до Янкеля, що почав був уже кланятися і замкнув обережно двері, заповнивши перед цим усю світлицю своєю метушнею.— Не крутись, слухай. Я врятував тобі життя. Тебе розірвали б, як собаку, запорожці. Тепер твоя черга зробити мені послугу.
— Боже мій! Пане Тарасе! Яку послугу! Коли така послуга, що можна зробити, то чому ж не зробити.
— Помовч. Вези мене до Варшави.
— До Варшави? Як до Варшави? — промовив Янкель. Брови й плечі його полізли високо вгору від здивування.
— Вези мене до Варшави. Я хочу ще раз побачити його й сказати йому хоч одне слово...
— Кому сказати слово?
— Моєму Остапові...
— Хіба пан Тарас не чув, що вже...
— Знаю, знаю все. За мою голову дають дві тисячі червінців. Я тобі п'ять тисяч дам. Ось тобі дві тисячі зараз, а решту, як повернуся.
І кинув Бульба червінці, мов якийсь непотріб.
— Ой, що пан робить? — скрикнув Янкель, закриваючи рушником червінці чи то від Бульби, чи то невідомо від кого.— Ай, славна монета! Ай, добра монета,— говорив він, вертячи червінець і пробуючи його на зубах.
— Я не просив би тебе,— сказав Бульба,— сам знайшов би дорогу, але мене можуть пізнати прокляті ляхи. А ви на те вже створені. Ви навіть чорта обдурите. Запрягай воза й вези мене.
Янкель слухав Тараса, як велику дитину, іронічно киваючи головою:
— Пан думає, що так просто — взяв колибу, запріг собі — й "вйо".
— Ну, то сховай, як знаєш. У порожню бочку, чи що.
— Ай-ай! А пан хіба не знає, що кожен подумає, що в бочці горілка?
— Ну, то хай собі думає.
— Як? Хай думає? — схопив себе з жаху обома руками за пейсики і потім гнівно підняв обидві руки вгору Янкель Горелік.
— Ну, чого ти...
— А пан хіба не знає, що пан бог на те створив горілку, щоб її кожен пробував? Та перший-ліпший шляхтич буде бігти п'ять верстов за бочкою, продовбає дірочку, побачить, що не тече, і скаже: жид не повезе порожньої бочки. Мабуть, тут щось є. Схопити жида! Зв'язати жида! Забрати гроші в жида! До тюрми жида! Бо все, що тільки є в світі поганого,— все звалюють на жида! Ґвалт!! Думають, що коли жид, то вже не людина!!! — вимовив Янкель голосом, повним такої туги і такого розпачу й протесту, що навіть сам злякався.
— Ну, то поклади мене у віз із рибою.
— Ай! Риба! По всій Польщі люди голодні, як собаки. Рибу розкрадуть, і пана...
— То вези мене хоч на чорті — тільки вези! — почав уже сердитись Тарас. Янкель притих, його осяйнула думка.
— Не на чорті, а на кобилі, і не в бочці, а в цеглі. Там тепер наїхали з Німеччини інженери будувати проти пана кріпості...
— Роби, як знаєш, тільки вези.
З Умані в степ виїхав віз із цеглою. Віз був запряжений двома шкапами. На одній з них сидів довгий, як Дон-Кіхот, Янкель. Вечоріло. Янкель вимальовувався на небі символічним силуетом, ім'я якому — страждання. Янкель співав.
Коло воза біля повітки зупиняється Янкель. Нагнувшись до цегли, Янкель промовив тихо:
— Пане полковнику, ми вже у Варшаві. Пан Остап сидить— у міській в'язниці. То хай пан Тарас не турбується. Все буде зроблено.
Тарас сидів у єврейській тісній, низенькій, брудній, напівтемній кімнатці. Пом'ятий, змучений, весь покритий червоним цегляним пилом, у червоному жупані, з тремтячими червоними руками, він був, здавалося, у відчаї. Та надія не вгасала в ньому. Перед ним стояло кілька євреїв.
— Слухайте, жиди! — сказав він, і в словах його відчувалося хвилювання.— Ви все на світі можете зробити, викопаєте хоч з дна морського. Визволіть мені мого Остапа! Дайте йому змогу втекти від панських рук. От я цьому чоловікові,— Бульба показав на Янкеля,— обіцяв дванадцять тисяч червінців. Я дам ще дванадцять. Я продам хату і останню одежину, чуєте!
— Ой, не можна, ласкавий пане, не можна,— сказав, зітхнувши, Янкель.
— Ні, не можна, пане! — сказав другий єврей.
— Не можна,— повторив Бульба і гірко посміхнувся. Він не був непохитний, міцний, як той дуб. Душа
його була мов у пропасниці. Він був кволий.
— Зараз не можна, пане,— промовив Мордохай.
— Коли страта?
— Завтра вранці.
— Якщо пан хоче побачитись, — сказав Мордохай, який весь час шушукався в кутку з двома євреями, зрідка поглядаючи назад на Тараса,— то завтра раненько, ще до схід сонця. Вартові дають згоду. Ух, пане, що це за народ! Не дай бог йому щастя...
— Добре, веди!..— пожвавішав Тарас, і вся твердість вернулася до нього.
— Янкелю,— промовив Мордохай, звернувшись до Янкеля,— пан полковник буде чужоземний граф. Пан хоче бути графом? — звернувся Мордохай до Бульби.
— Хоч чортом,— відповів Тарас.
Біля гостроверхих дверей підземелля стояв вусатий гайдук. Вуса в нього були триярусні, що робило його схожим на кота. Янкель і Тарас підійшли до дверей. Янкель скорчився в три погибелі і майже боком підкотився до гайдука.
— Ваша ясновельможносте! Ясновельможний пане!
— Ти це до мене говориш, жиде?
— До вас, ясновельможний пане.
— Хм... я... я просто гайдук.
— А я, далібуг, думав, що це сам воєвода. Ай-ай-ай! Ц-ц-ц! Ай, який поважний вигляд. Далібуг, полковник, зовсім полковник! От ще б на палець прибавити — і полковник.
Гайдук зрадів.
— Що то за народ військовий! — мовив далі Янкель. — Ой, вей мир, що за народ! Шнурочки, бляшечки! І так від них блищить, так блищить, як від сонця!
Гайдук заіржав від задоволення.
— Прошу пана зробити послугу,— сказав Янкель.— Ось князь приїхав з чужого краю, хоче подивитися на козаків. Він зроду не бачив, що за люди ці козаки.
— Люди! Собаки це, а не люди, ваша ясновельможносте,— промовив гайдук, звертаючись до Тараса.
— Брешеш, чортів сину! Сам ти собака, пся крев! — мовив "граф" Бульба.
— Еге-ге, — сказав гайдук, — ось ти хто? Постривай же.
І гайдук приклав до рота ріг, щоб дати сигнал.
— Ваша величносте! — Янкель кинувся до гайдука, вчепився в нього обома руками й одночасно відштовхував Бульбу ногою.— Ваша королівська .величносте! Як бога кохам! Мовчіть! Мовчіть, ради бога. Ваша величносте! Ми вам дамо таке, що світ не бачив,— два червінці.
— Два червінці? Сто червінців!!! — зміркував гайдук і приклав до рота ріг.
— Уй, даю! — і Янкель, зблідлий і тремтячий, розв'язав свій шкіряний гаман і висипав золото в руки гайдукові.
— Ходімо, ходімо, пане графе. Далібуг, ходімо! — і Янкель повів Тараса.
Загомоніла величезна юрба на варшавському майдані і вся подалася вбік.
— Ведуть! Ведуть! Козаки!
На балконах під балдахінами сиділо вельможне панство.
На балконі сиділа, забувши вже Андрія, панночка з пихатими панами.
Юрба гула. Далеко над юрбою височів ешафот.
— Ведуть! Ведуть! Запорожці!
Вони йшли з непокритими головами, з довгими чубами. Бороди їм теж повідростали.
Вони йшли не боязко, не похмуро, а з якоюсь тихою гордістю. їх одежа з дорогого сукна звисала на них старим руб'ям.
(Продовження на наступній сторінці)